Передплата 2024 «Добрий господар»

Анжеліка Рудницька: «До появи хіт-параду «Територія А» щодо українських виконавців навіть не вживали епітету «зірка»

Ведуча відмовилась спочивати на лаврах і реалізувалася як співачка, художниця, письменниця та науковець.

Анжеліка Рудницька стала прикладом для наслідування цілого покоління, що виросло на телепередачах «Території А». Ведуча відмовилась спочивати на лаврах і реалізувалася як співачка, художниця, письменниця та науковець. Ані раптова слава, ані тяжка хвороба не зупинили творчих поривів, не зламали її дух, не розвіяли запалу та невгамовного оптимізму. Кореспонденту «ВЗ» Анжеліка зізналась: для того, аби проявити усі грані свого «я», потрібно бути наполегливим і трохи божевільним.

- Анжеліко, разом з Олександром Бригинцем ви створили «Територію А» в дуже молодому віці. Що мали на меті?

— Це зараз я у молодому віці, а то був юний вік. Створюючи «Територію А», я втілювала мрію. Хотіла, щоб про українське мистецтво довідалося якомога більше людей, щоб ми не були додатком до російського інформаційного та культурного простору. «Територія А» робила передачі про всі види мистецтва, але музика, як найбільш динамічна і улюблена українцями галузь, перетягла на себе більшу частину уваги. Ми створили перший телевізійний хіт-парад, і він перевернув музичний простір.

Тоді стосовно українських артистів навіть не вживали епітету «зірка». Словосполучення «українська зірка» сприймали як наївність, з посмішкою. Але я вірила у їхню зірковість і передавала цей запал іншим. Завдяки проекту молоді і невмілі виконавці блискавично набували популярності. В той час, як на вулицях стояли кілометрові черги до магазинів, а дістати хороший одяг було нереально, людям хотілося побачити щось красиве. Цей попит на красу фактично породив україн­ський шоу-біз.

Хіт-парад «Території А» був дуже популярним усі п’ять з половиною років, що виходив, і якби не зміна власника і не внутрішні телевізійно-музичні війни, то передача могла б успішно виходити до сьогодні. Зараз, коли спілкуюсь з колегами-музикантами, вони кажуть, що нема сенсу знімати дорогі якісні кліпи або організовувати креативні проекти, бо їх ніде показувати...

- Український шоу-бізнес іде в глухий кут?

— Уже зайшов. Ті виконавці, що хочуть робити кар’єру, вириваються в російський музичний простір, вважаючи, що тут немає куди розвиватись, і співак, зрештою, стає нецікавим. Для життєздатного шоу-бізнесу потрібна конкуренція і креативні ідеї від молодих виконавців, що змушують тремтіти старше покоління. Одна телеведуча сказала: «Нас немає кому «підсиджувати». Цей розслаблений, часом інертний стан не є добрим показником. Багато талановитих людей пишуть чудову музику для вузького кола друзів та прихильників. Їх не показують по телебаченню, але хіба в цьому винен музикант? Це проблема телерадіомовлення, що поводиться непатріотично, неетично стосовно власної країни та виконавців. Період важкий, але ми мусимо його пережити, дещо переосмислити. Застаріла система все одно зруйнується... Можливо, з’являться ще одні такі божевільні, як Рудницька з Бригинцем, які, плюнувши на все, працюючи на паралельних роботах, створюватимуть українські хіт-паради.

- Був момент, коли, як кажуть, прокинулись знаменитою?

— У той час я жила на студії. Це був безперервний процес зйомки та монтажу, виїздів на фестивалі та концерти, тому часу насолодитись результатом праці не було. Хоча один такий момент був… Запам’ятався концерт у Херсоні. Тоді з технічних причин на десять хвилин довелося затримати початок: усі артисти бігають за кулісами, я намагаюсь з’ясувати причини затримки концерту, і раптом зал одностайно починає скандувати: «Анжеліка!». Це було шокуюче, так зворушливо… Листів у «Територію А» приходила колосальна кількість! Це був чи не єдиний спосіб зв’язку з глядачами — не було Інтернету. Одного разу з пошти прийшла людина і сказала, що більше нам листів не носитимуть, бо ці мішки тричі на день тягти нереально. Нам довелось відкрити власну скриньку і залучити фанів, аби допомагали сортувати листи за регіонами, темами, роздавали листи артистам.

- У 2004 році під час тяжкої хвороби ви проявили себе як художниця. Роботи з серії «Незриме коріння» — ней­мовірні. Звідки у них стільки енергії, позитиву, адже період для вас був нелегким?

— Люблю цитувати Юрія Рибчинського: талант — від Бога, а горе — від людей. Так, тоді мені було важко, боляче і страшно, я не знала, що буде зі мною далі. З іншого боку, це був час самозаглиблення, коли уся зовнішня мішура втратила сенс, просто відпала, як засохлий бруд. В такі моменти, коли заглиблюєшся в себе, не знаєш, що тебе чекає… Мені зустрілись певні образи, які спочатку переносила на папір, потім, оскільки було фізично тяжко працювати з фарбами, втілювала їх через нитки та голку. Вирішила, що розмалювати світ можна й нитками. «Незриме коріння» — символічна назва, яка підштовхує глядача бачити не просто деревце, а вловити філософію, закладену у творі. Цікаво спілкуватись з публікою, яка дивиться мої роботи, — одні бачать пейзажі, інші Всесвіт. На моїх виставках в різних країнах люди будують власний асоціативний ряд, і завжди цікаво дізнаватись, як відчувають те, що я створила.

- Вишивка — справа копітка. Часу багато витрачаєте?

— Усе залежить від розміру і складності виконання твору. Отримую море насолоди від створення картин. Зараз рідко випадає вільний час, але інколи дозволяю собі вимкнути телефони, сісти у кімнаті і весь день присвятити творчості. Не люблю називати свої твори вишивками, бо усі одразу уявляють щось зашорене, нецікаве, схильна називати їх графічними чи живописними роботами, що виконані нитками. Колись мені хотілось популяризувати українську культуру через музику, а сьогодні за допомогою мистецтва розповідаю про сакральні символи України, про прадавні культурні пласти, які більшість українців забули, але відчувають їх на підсвідомому рівні. Якби свого часу завдяки «Території А» не пройшла би щеплення від зіркової хвороби, зараз могла б збожеволіти від кількості компліментів мені як художниці (сміється. — «ВЗ»).

- Чому вирішили написати любовний роман?

— Був такий період, депресивний, як мені тоді здавалось — не схильна паразитувати на вже вигаданому, а нові пісні чи художні образи до мене не приходили. Друг, аби розрадити мене, сказав, що такий стан якнайкраще пасує для написання книжки. Засміялась, бо не уявляла себе письменницею. Друг познайомив мене з сестрами Демськими, які спеціа­лізуються на виданні любовних романів. Вже наступного дня я склала сюжет і, аби себе дисциплінувати, наказала Демським приходити до мене щотижня в майстерню і забирати новий шматок написаного.

Якось ми зустрілись з Оксаною Білозір, розговорились про життя, письменництво, про те, що українському доводиться виживати… В результаті задумали написати «Білу зірку України» (книга Анжеліки Рудницької про життя народної артистки України Оксани Білозір. — «ВЗ»). Це така напівдетективна діяльність, постійне спілкування з людьми, які знали родину Білозірів. Процес збирання інформації тривав довго, знаю багато дуже особистісного з життя Оксани, про що ніколи не зможу розповісти. Але про багато таємниць можна дізнатися з книжки.

- Хепі-енд вашого роману «Пристрасна траса до щастя» наштовхує на думку, що ви вірите у справжнє кохання…

— Дівчата не можуть жити без казки (сміється. — «ВЗ»). Мені пропонують написати другу частину книги. Відмовляюсь, боюсь, що продовження було б сумним — коханий почав би зраджувати головній героїні з молодими красунями, втікати від неї в сауни… А мені б хотілось, щоб хоча би в книзі кохання тривало вічно. Маю ідею нового роману, але усі сили йдуть на написання дисертації.

- Тобто в реальному житті ідеального кохання не буває?

— Мені здається, ні. Коли занурюєшся в життя інших людей, бачиш, що ідеальних стосунків не існує. Але якщо вірити і прагнути ідеального кохання, то це бажання, хай навіть ненадовго і не повністю, може матеріалізуватись.

- Анжеліко, ваша остання фотосесія у купальнику сколихнула Інтернет…

— Мене ця реакція здивувала. Вийшло дуже красиво — фотозйомка з турецьким фотографом біля водоспадів, але ж у моє­му житті були і гарячіші фото: в білизні, у прозорих сукнях… Думаю, останнім часом я настільки правильна, що людям хотілось «перчинки», і вони її знайшли.

- Ви багато працюєте, до того ж у різних напрямах, як вдається доглядати за собою?

— Єдиний рецепт — вчасний відпочинок. Так, людина повинна багато працювати, бо інакше вона — лінько, втрачає смак до життя і поступово псується. Але відпочинок є необхідністю для жіночого здоров’я та краси. На жаль, не завжди це розуміла, і отримала негативні наслідки... Красою особливо не вмію займатись: якщо нафарбує візажист, то й добре, якщо візажиста нема — не страшно, піду в люди й так (сміється. — «ВЗ»). Як і всі дівчатка, люблю прикраси та модний одяг, але з часом прийшло розуміння того, що це не головне у житті. Можна бути щасливою в одних джинсах та майці, і дуже нещасною, маючи найдорожчі дизайнерські сукні.

Своє «Дерево безсоння» з циклу «Незриме коріння» Анжеліка вишивала, будучи прикутою до ліжка.

- Струнка фігура — наслідок тривалого вегетаріанства?

— У мене нема компенсаторної системи чи дієт, просто не вживаю м’яса. Прислухаюсь до організму: якщо хочу поїсти — не обмежую себе. Можу із задоволенням з’їсти миску горіхів чи багато салату, і мене не мучить сумління. Усі зайві калорії компенсую роботою — коли багато працюю, їсти ніколи. Більше того, їжа є однією з розваг — подорожуючи по екзотичних країнах, намагаюсь скуштувати їхні фірмові страви чи незвичні продукти.

Довідка «ВЗ»

Анжеліка Рудницька народилась 11 червня 1970 року в місті Рівному. Є віце-президентом мистецької агенції «Території А», членом Громадського фонду Святого Анд­рія Первозванного, заслуженою артисткою України. У 1994 році разом з поетом Олександром Бригинцем створила Мистецьку агенцію «Територія А». У 2002 році видала перший власний альбом, розпочала співочу кар’єру. У 2004 році Анжеліку Рудницьку паралізувало, і півроку вона провела без руху. Під час хвороби створила серію графічних робіт «Незриме коріння», показаних на першій персональній художній виставці влітку 2005 р. 2009 року вийшов друком любовний роман Анжеліки Рудницької «Пристрасна траса до щастя». У 2012 році Анжеліка написала книжку «Біла зірка України» — про життя народної артистки України Оксани Білозір. З 2010 року працює в КНУ ім. Т. Шевченка в Інституті філології у Центрі фольклору та етнографії. Досліджує народний орнамент.

Фото Олексія ПлискА.