Володимир ЄПИСКОПОСЯН: «Мене у кіно вбивали 52 рази»

Володимир Єпископосян зіграв у 140 фільмах. Через характерну зовнішність доводилося грати в основному ролі бандитів, кримінальних авторитетів, “душманів” і всіляких інших негативних персонажів. На екрані він грізний і непідступний. А у житті — повна протилежність. Володимир Арустамович весела, щира і дуже позитивна людина. Ми познайомилися на ХVІ Міжнародному кінофестивалі “Бригантина”, частим гостем якого є цей харизматичний актор. Про те, чому випускник юридичного факультету став актором, особисте життя і веселі акторські будні Володимир Єпископосян розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

- Ви були студентом юридичного факультету Єреванського університету...

— Не лише вчився на юридичному, а й був відомим спортсменом — грав за баскетбольну збірну республіки.

- Попри те, що були спортсменом і вивчилися на юриста, — стали актором?

— Після закінчення університету півроку працював юрисконсультом профспілок. Це були радянські часи, і зрозумів, що ця професія не для мене. Я не міг сидіти на місці, бо як спортсмен роз’їжджав на змагання і збори, мені цей стиль життя був ближчим і цікавішим, аніж сидіти в кабінеті і пояснювати бабусям трудове законодавство. Ці постійні суперечки, коли я намагаюся довести, що, згідно з законодавством, пенсія має бути така маленька, а бабулька мені верещить: “Ти, шмаркачу, нічого не розумієш. Он моя сусідка отримує більше...”. Через півроку такої невдячної роботи сказав батькам: “От вам мій диплом. Ви хотіли — я став юристом. А я йду у кінематограф”. Ще коли навчався на третьому курсі, зіграв у фільмі “Ахтамар” — це легенда про кохання. Я настільки увійшов у роль, що і сам закохався. Коли закінчилися зйомки — одружився. Народився син, а через чотири роки, як це буває у ранніх шлюбах, — ми розлучилися.

- Чому на роль закоханого юнака взяли студента юрфаку?

— Ну як чому? Вірмени невисокого зросту, а у мене — два метри, спортсмен, фізично підготовлений для цієї ролі. Коли мене привели до директора кіностудії для затвердження на роль у картині “Ахтамар”, маленький пузатенький вірменин на прізвище Мадуян вибіг з-за столу, став переді мною і, впершись мені носом у пупок, закричав: “Це де ви знайшли такий шлагбаум?! Це я — класичний вірменин, а де ви таку оглоблю знайшли?!”. Однак режисер наполіг, що тільки мене бачить у цій ролі.

- Мабуть, саме тоді і вирішили, що станете актором?

— Картину знімали на березі озера Севан. Я подумав: люди приїжджають на курорт, гроші витрачають, а я приїхав і відпочиваю краще від них, і мені за це ще й платять. Яка гарна професія! Тому вступив у театральне училище.

- Знаю, що працювали якийсь час у Єреванському театрі. Як потрапили у кінематограф?

— Якось наш театр поїхав на гастролі до Москви. Я пішов на кіностудію імені Горького закинути свої дані в акторський відділ. Відразу у коридорі мене перехопила жінка, асистент картини “Пірати ХХ століття”, і повела до тепер вже покійного режисера Бориса Дурова. Після проб мене затвердили на роль бандита, і я вперше у житті поїхав на зйомки у Крим. Павільйонні зйомки відбувалися у Ялті. Тоді, у радянські часи, кожен колгосп віз свої бочки вина, яке продавали на набережній. Коли асистентка шукала якогось конкретного актора, то називали марку вина, і вона бігла саме до тієї бочки і там знаходила потрібну людину. Так нас всіх збирали “по бочках”. Це свято тривало два місяці (сміється. — Г. Я.). Тоді я ще раз переконався, що вибрав добру професію. Не треба мені бути юристом і спортсменом. Політику чіпати не будемо, але саме завдяки політикам мав багато роботи. Почалася абсурдна афганська кампанія, потім чеченська, і я став одним з головних бандитів на екрані — улюбленцем всіх акторів і режисерів, а головне — гримерів. Гримери казали: “Володю, з вами працювати — одне задоволення. Робити нічого не потрібно. Готовий бандит!”.

- Не лише головним бандитом стали, а й головним “трупом” на екрані...

— 9 квітня цього року у серіалі з робочою назвою “Розшук”, де я зіграв роль наркодилера, мене вбили 52-й раз. Зі ста сорока фільмів мене 52 рази вбивали.

- Багато акторів забобонні...

— Був один рік, протягом якого мене тричі на екрані вбивали. Мене не лише вбивали з пістолета, а й заривали в землю, вішали, рубали сокирою... Найбільше сподобалося, коли мене знімали у труні у фільмі “Чорна вівця”. Асистент каже: “Щоб ви не боялися, покладемо під подушку пляшку горілки — відганяє нечисту силу”. Та я і не боявся. За чотири дні, поки знімали сцену, настільки звик, що коли оператор мені запропонував відпочити на стільці, поки виставляють світло, відмовився. Сказав: “Тут полежу і почитаю сценарій. Мені тут зручніше”.

- У фільмах доводиться бігати і стрибати...

— О... вже добігався і дострибався, на жаль. Колись майже всі трюки виконував сам. Я ж — майстер спорту, організм підготовлений. У мене був один трюк, називається “розмичка”. За сценарієм, героя прив’язали за ноги до двох коней і об дерево розірвали на дві частини. Режисер запропонував, поки нема директора, щоб я цей трюк виконав сам. Мовляв, щоб це не був загальний план, а хочеться зняти зблизька, де ми знайдемо настільки схожого каскадера. Погодився. Роблю вигляд, що хочу у туалет. Я ж хитрий вірменин: у штани набив собі ганчір’я і паперу. Мало що може статися! За три метри перед деревом я мав відпустити шнури, щоб коні роз’їхалися в різні боки. Так порадив каскадер. Коли коні понеслися галопом, я на мить заплющив очі, бо пилюка засліпила мене. В останній момент, за півметра від дерева, відпустив шнури... але було запізно. Добре гримнувся об дерево, але ганчір’я мене врятувало (сміється. — Г. Я.). Лежу на землі і думаю: як добре, що у мене є син... У цей момент приїхав директор Ігор Зуєв. Усе відбулося на його очах. Підбігає до мене і кричить: “Володя, мерзотник, ти що робиш?! Я думав, зараз “Єпіс” — наліво, “копосян” — направо, а я — за ґрати!”. Як мені тоді всі аплодували! Я став героєм картини. Мені тоді за “подвиг” заплатили великі гроші.

- Кажете про гроші. Свій перший гонорар пам’ятаєте?

— Не пригадую, скільки це було у грошах, але пам’ятаю, що купив мамі японську парасолю, а собі окуляри, такі величезні, як фари автомобіля. Тоді такі носили всі спекулянти.

- Вас часто приймали за терориста?

— Від фактури нікуди не подінешся (сміється. — Г. Я.). Часто траплялося. Винаймав помешкання у спальному районі Москви. Місцева міліція знала мене, навіть на День міліції запрошували. Якось бігав у парку поблизу “Царицино”, перебігав дорогу. Раптом зупинився міліцейський “козел” і мені звідти кричать: “Володя, можна вас на хвилинку. У нас новий сержант, він вас побачив і закричав: “Зупини! Он душман біжить!”. Бували випадки в метро, коли люди ціпеніли, побачивши мене.

- Відмовляєтеся від якихось ролей?

— Багато разів не погоджувався зніматися у картині, де мені пропонують зіграти роль педофіла чи збоченця.

- А від ліжкових сцен?

— Був випадок, коли я грав роль бандитського авторитета, який, за сценарієм, ґвалтував дружину іншого авторитета. Це було в радянські часи, коли сексу в Союзі не було, тому ліжкові сцени знімали практично в одязі. Ґвалтувати я мав її стоячи, сказавши: “Передай привіт своєму чоловікові”. Щоб зекономити час і не накладати мені грим, ніби я спітнів, змастив обличчя кавуновою шкіркою. Я імітував статевий акт, аж раптом прилетіла муха і настирливо хотіла сісти мені на обличчя. Я не міг її відігнати, бо руками тримав “дружину авторитета”, і лише крутив головою. Зупинитися не можна, поки режисер не дасть команди: “Стоп! Знято!”. Вони дивляться у монітор, там видно муху, але ніхто не дає команди. А наглюча муха сіла мені на чоло. Я як закричав. І тут команда: “Стоп! Знято!”. Підходить до мене режисер і каже: “Як чудово ви, вірмени, оргазм вмієте показати!”.

- Багато знімаєтеся. А як випадає кілька вільних днів, де любите відпочивати?

— Професія, Богу дякувати, така, що багато фільмів знімають там, де відпочивають люди. Скажімо, в Маямі. Я літав на зйомки туди і одночасно відпочивав. У Чехії, в Ізраїлі. Але найбільше люблю бути вдома.

- А хто на вас чекає вдома?

— Дружина Світлана, кореянка.

- Мабуть, маленького зросту?

— Ні, середнього. Симпатична. У неї шовкова шкіра. Я її кохаю. Молодша від мене лише на 17 років (сміється. — Г. Я.). У неї є донька Сашенька. Їй 15 років. Вона для мене — як рідна. Вона менше докучає, ніж два рідні внуки.

- А де ви познайомилися?

— В продовольчому магазині. Мені сподобалося, що зайшла така екзотика. А через якийсь час знову її побачив. Вона не знала, що я актор, бо фільмів з моєю участю не дивилася. Коли мене друзі пізніше запитували, чого одружуюся з кореянкою, а не вірменкою чи росіянкою, відповідав: тому що Корея і Вірменія не мають спільних кордонів (сміється. — Г.Я.).

- Хтось з ваших внуків чи син пішли вашими стопами?

— Ні. Син — програміст. Про внуків наразі не можу нічого сказати. Одному тринадцять, іншому — десять років. Головне, щоб людьми були.

- Однокласники внукам, мабуть, заздрять, що їхній дідусь — головний бандит у кінематографі?

— Кажуть: “Це ж треба, у вас такий крутий дід!”. А одного разу я поплатився через це. У фільмі “Грозові ворота”, де я грав арабського терориста, мого героя вбивають. Мій внук Ігор подивився і почав плакати — діда вбили. Син зателефонував до мене, дав малому слухавку, мовляв, живий твій дід. А він і далі плаче, не вірить. Довелося пізно ввечері до них їхати, щоб дитина повірила, що це лише кіно.

Довідка «ВЗ»

Володимир Єпископосян народився 21 січня 1950 р. у Єревані. Під час навчання на юридичному факультеті Єреванського університету зіграв головну роль у фільмі “Ахтамар”. Закінчив акторське відділення Єреванського художньо-театрального училища. Працював у Єреванському російському драмтеатрі. Одна з перших ролей у кіно — роль бандита у фільмі “Пірати ХХ століття”. Загалом зіграв у 140 фільмах, серед яких “Звіробій”, “Танго над прірвою”, “Маросєйка, 12”, Next, “Оперативний псевдонім”, “Грозові ворота”. Одружений вдруге. Дружина Світлана — кореянка. Написав кілька сценаріїв до фільмів і автобіографічну книгу “Головний труп Росії”.