Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Мирослав СКОРИК: «Працюю, як заведений»

Знаний львів’янин Мирослав Скорик – визначний український композитор, диригент, виконавець – відсвяткував 75-літній ювілей. Серед нинішніх шанованих у світі львів’ян Мирослав Скорик, троюрідний племінник Соломії Крушельницької, посідає особливе місце, адже його трудові здобутки відзначено найвищими нагородами України: він лауреат Шевченківської премії, народний артист, Герой України.

Він — автор знаменитої опери «Мойсей», а також відомої усім «Мелодії», яку вважають духовним гімном України. Наше старше покоління досі пам’ятає, якими неймовірно популярними свого часу були його незабутні шлягери «Намалюй мені ніч», «Не топчіть конвалій»...

Серед ОСНОВНИХ творів Мирослава Скорика — численні опери, балети, симфонії, кантати, поеми. В той же час пан Мирослав — палкий знавець джазу, а у його творчому доробку є чимало популярних пісень та музики до фільмів. Серед них — музика до культового кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Звучить його музика також у фільмах «Як козаки куліш варили», «Високий перевал», «Гуси-лебеді летять», у серіалі «Царівна»...

У свої 75 Мирослав Скорик вражає працьовитістю. Будучи художнім керівником Київської опери, Мирослав Скорик не забуває і про рідне місто — працює і у Львові. На додачу опікується своїми учнями як у київській, так і у львівській консерваторіях, а ще на добровільних засадах диригує молодіжним академічним симфонічним оркестром «INSO-Львів», виступає з концертами, гастролює.

— Пане Мирославе, ви походите зі славного роду Соломії Крушельницької. Вашими наставниками свого часу були Станіслав Людкевич, Роман Сімович, Адам Солтис, згодом — Дмитро Кабалевський. Як складалися Ваші стосунки з викладачами?

— 1945-го року за рекомендацією Соломії Крушельницької я розпочав навчання у львівській спеціалізованій музичній школі-десятирічці (нині це школа імені Соломії Крушельницької). Але, на жаль, провчився там лише два роки, оскільки нашу родину, згідно з рішенням тодішньої влади, вивезли у Сибір. Та навіть ті два роки навчання з моїм першим вчителем сольфеджіо Григорієм Терлецьким стали визначальними. Вважаю, що це був феноменальний викладач музики. Адже саме сольфеджіо є основою будь-якого музичного мистецтва. Саме Григорій Терлецький уже навіть у першому-другому класі навчав нас писати музику. На додачу він вів хор та мав свою власну цікаву методику викладання сольфеджіо, яка, на жаль, з часом була втрачена. Але саме йому завдячують своїми знаннями чимало талановитих музикантів, які вийшли зі стін цієї музичної школи. Навчитися пальцями техніки гри — це одне, а відчути та навчитися розуміти, щоб творити музику, — це можливо лише, добре знаючи сольфеджіо та маючи музичний слух. Григорій Терлецький вмів розвивати слух у своїх учнів, і робив це феноменально. Тому я вважаю Терлецького своїм першим учителем, який власне і надихнув мене на створення музики...

Мої стосунки з наступними педагогами були різними: часом позитивними, деколи негативними, оскільки виникали певні колізії. Адже то були часи, коли сучасне мистецтво було вже більш-менш дозволеним — через це виникали певні супере-чки з педагогами. Хоч я все одно вдячний своїм педагогам, розуміючи, що навіть новітню академічну музику не завжди сприймали тодішнє керівництво, викладачі.

— Свого часу Ви стали автором музики до культового фільму «Тіні забутих предків». Як Вам працювалося з режисером цього фільму Сергієм Параджановим? Що пригадується?

— Сергій Параджанов запропонував мені цю роботу, оскільки хотів почути українську музику, тож шукав композитора з цих країв, з Західної України, щоб поближче до Карпат. 1954 року Параджанов приїхав до Львова і пішов на львівське радіо слухати твори львівських композиторів. Прослуховуючи записи творів різних композиторів, звернув увагу на один мій твір. Тоді він і вирішив, що музику до його фільму «Тіні забутих предків» маю писати саме я. Ось так і відбулося наше з ним знайомство. Він був людиною цікавою, неординарною, часом екзальтованою, часом несподіваною. Але характер мав добрий, лагідний. Наші стосунки теж не одразу склалися. Хоча згодом уже були товариськими, він мене поважав, а я поважав його. Вдячний Параджанову, оскільки завдяки цій роботі я мав можливість ближче ознайомитися з карпатськими народними мелодіями. Я багато почерпнув тоді, адже виїздив на записи народних пісень, які використав згодом не лише у цьому фільмі, а й у наступних своїх творах. Думаю, це було таке взаємне творче збагачення.

— Пригадується нещодавній ХІХ Міжнародний музичний фестиваль «Київ Музік Фест» і Ви — багаторічний його художній керівник — у ролі диригента власних аранжувань джазових (!) творів у виконанні львівського оркестру «Академія». Чим для Вас є джаз?

— Наприкінці 50-их років у нас з’явилися нові музичні течії із Заходу, заборонені тут раніше. Ми, студенти та молодь, сприймали це з великою цікавістю. Відтоді захоплююся джазом. Я навіть мав тоді у Львові невеличкий ансамбль під назвою «Веселі скрипки», для якого писав пісні. Цей ансамбль виконував різні популярні мелодії, а також джазові твори. Я тоді написав чимало пісень, зокрема такі шлягери, як «Намалюй мені ніч», перший український твіст «Не топчіть конвалій» — ці пісні співали, під них танцювали — вони були дуже популярними. Потім я відійшов від того. Але тоді моїм завданням було — осучаснити тодішню українську естраду, вивести її з такого чисто народного, селянського лона та зробити, так би мовити, інтелігентнішою. На жаль, до кінця мені це не вдалося...

— А якої Ви думки про нинішню українську естраду?

— На жаль, зараз на українській естраді знову здебільшого домінує така собі українсько-селянська музика, банальна стилістика, не завжди обтяжена змістом. Хоча свого часу у мене були і послідовники у питанні осучаснення української популярної музики. Наприклад, відомий Володимир Івасюк чимало доклався до створення сучасної популярної української музики. Також гарні змістовні українські пісні писали свого часу композитори Ігор Поклад та Богдан Янівський. А Поклад навіть дещо наслідував мене — також мав ансамбль, який ці пісні виконував та популяризував. У нього є гарні пісні. Хоч були і інші композитори-послідовники.

Зараз, на жаль, знову часто на сцену повертається банальна пісенна стилістика, яка деколи сходить до гірших зразків. І це сумно. Хоча є нині і цілком непогані зразки сучасної музики. Можу сказати, що мені подобається музика Тараса Петриненка, Святослава Вакарчука. Це цікаві композитори, сучасні. Можливо, я ще когось забув… Та, на жаль, їх мало чути, їх мало пропагують…

— Свого часу Ви довго працювали за кордоном — у США, Австралії. Але наприкінці 90-их все одно повернулися до Львова? Чим для Вас є Львів?

— Це моє рідне місто, я тут виріс, усі мої родичі звідси. І це неправда, що я тоді поїхав і мене тут зовсім не було. Я справді творчо працював деякий час за кордоном. Але Львова назовсім не покидав, приїжджав часто. Просто тоді в Україні була малоприємна ситуація з мистецтвом. Хоча мені пропонували тоді посаду ректора Львівської консерваторії, я відмовився, бо це була більш адміністративна посада, аніж творча. І тоді, будучи у Львівській консерваторії, я взяв творчу відпустку — почав виступати з концертами за кордоном. Але не поривав з Україною, часто тут бував. І мені, як композитору, було цікаво ознайомитися з іншою культурою, іншою музикою, збагатитися враженнями. Композиторам, творчим людям це потрібно!

А наприкінці 1997-го на початку 1998 року, коли повернувся до Львова, мені запропонували цікаву роботу — зав. кафедри Київської консерваторії. Я погодився. З тих пір працюю одночасно у двох консерваторіях: львівській та київській.

— У квітні 2011 року Вас призначили художнім керівником Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Як Ви це сприйняли?

— На відміну від викладацької, це більш творча робота, що мене і привабило. У мене сьогодні декілька місць праці. Є у мене студенти з композиції у Києві та Львові, та останні два роки основна моя робота — у Київській опері.

— Пане Мирославе, це призначення не було випадковим. Адже Ви співпрацюєте з Національним театром опери та балету ім. Т. Шевченка уже близько 40 років?

— У Київській опері свого часу поставили мою оперу «Мойсей» (хоча спершу «Мойсея» було поставлено все-таки у Львівській опері). У Київській опері теж ставили мої балети, мої транскрипції опер галицьких композиторів. Було поставлено оперу Вахнянина «Купава», мою редакцію та закінчення опери М. Леонтовича «Русалчин Великдень». Тепер у Київській опері, окрім опери «Мойсей», йдуть два мої нові балети: «Перехрестя» та обробка «Капризів Паганіні» для великого симфонічного.

— Одним із перших Ваших побажань як новопризначеного художнього керівника було «в першу чергу більше української музики у Київській опері». Чи вдалося це Вам?

— Думаю, так. Хоч це і нелегко. Мені деколи закидають, що я здійснив постановки своїх власних творів. Але це не моя «провина» — до мене звернулися з проханням, і я погодився. Я справді намагаюся працювати з українськими авторами. Тепер ось композитор Євген Станкович пише оперу «Страшна помста» за Гоголем — сподіваємося її поставити. Тривають перемовини і з іншими цікавими українськими композиторами, яких я рекомендував, — з Володимиром Зубицьким, Віктором Степурком, Ганною Гаврилець, Ігорем Щербаковим. Але проблема основна — у фінансах. Поставити оперу — це великі затрати, ціла індустрія — тому і не все вдається.

Скажімо, до постановки опери «Мойсей» та балету «Повернення Баттерфляй» у Львівській опері — дуже долучився директор Львівської опери Тадей Едер, який звертався з ініціативою та по допомогу щодо «Мойсея» навіть до Папи Римського, який видав на це певні кошти. А на постановку балету Тадей Едер взагалі повністю залучив кошти спонсора, українського бізнесмена. Ось такі існують труднощі.

У своїх постановках намагаємося використовувати перевірену роками українську класику, адже поставити нову, невідому оперу — це ще й певний фінансовий ризик. Так, нещодавно я здійснив нову редакцію «Наталки-Полтавки», яка вже майже сезон йде з успіхом у Київській опері. Готується також оновлення, можливо, незначна нова редакція опери «Запорожець за Дунаєм», яка потребує нових декорацій. Вважаю, класика не потребує оновлення самої музики. Я не прихильник кардинальних змін, ґрунтовних переробок у прочитанні класики. Наприклад, не дуже позитивно сприйняв нову постановку «Наталки-Полтавки» Театром імені Ів. Франка. Це якесь приниження цього жанру. Вважаю, що опера повинна мати гарні декорації, гарні голоси і не потребує оновлення музики. Класика є класика!

— Днями Ви відсвяткували своє 75-річчя. Які маєте творчі плани чи, можливо, ще якісь несповнені мрії у рік такого славного ювілею?

— Далі співпрацюю з деякими творчими колективами. Та за останні роки маю особливо налагоджену співпрацю з молодіжним академічним симфонічним оркестром «INSO-Львів», головою правління якого є Іоланта Пришляк. Я з ними уже чимало років виступаю та гастролюю, опікуюся ними. По суті, я — їхній позаштатний художній керівник на добровільних засадах. Свого часу відгукнувся на їхнє прохання про допомогу, допоміг віднайти фінансування для їхнього оркестру — і від обласної філармонії, і від обласної ради депутатів. Вважаю цей колектив одним із кращих симфонічних оркестрів Львова.

Мабуть, свого часу потрапив у свою “струю” — тому і працюю як заведений.

А щодо сил та натхнення — то це заслуга моєї дружини Адріани, яка допомагає долати всі життєві труднощі.

Написати щось нове до свого ювілею не встиг. Думаю, буде концерт — ретроспектива творів, написаних раніше. Це певне підбиття підсумків. А далі, якщо матиму сили — можливо, почну новий етап...

Довідка «ВЗ»

Мирослав Михайлович Скорик — композитор, музикознавець, диригент, піаніст; Герой України; народний артист України; лауреат премії ім. Т. Шевченка; кандидат мистецтво-знавства; співголова Спілки композиторів України в 2006—2010 рр.; художній керівник Київської опери.

Схожі новини