Передплатити Підтримати

Павло ДВОРСЬКИЙ: «Львів – єдине місто у світі, якому присвятив пісню»

Народного артиста України Павла Дворського справедливо називають легендою, корифеєм, совістю української пісні. Його твори вже увійшли в її золотий фонд, а на концертах він збирає аншлаги. «Однієї тільки «Смерекової хати» достатньо, аби Павло Дворський назавжди увійшов в історію національної культури», — влучно сказав якось народний артист України Ян Табачник.

А ще від нього просто нуртує така сильна світла, тепла і добра енергія, що її відчуваєш шкірою.

Маестро відзначив 60-й день народження, а недавно побував у Львові, щоб взяти участь у творчому вечорі свого побратима — композитора, поета, співака, заслуженого артиста України Ярослава Музики в Оперному театрі.

- Шановний маестро, ще раз вітаємо з ювілеєм. Як відзначили його?

— Для мене головне святкування — на сцені. Почав відзначення ювілею концертом на тій сцені, яка стала для мене першою професійною у 1976 році, коли після закінчення муз-училища став солістом легендарного ансамблю «Смерічка», — у Чернівецькій філармонії. Виступав з Чернівецьким філармонійним оркестром — блискучим колективом, про професійний рівень якого свідчить хоча б те, що гастролі в Італії стали для нього звичною справою. Разом зі мною на сцену виходили й сини Павло та В’ячеслав, дружина Світлана.

- Хотілося б побачити таке дійство у Львові. Тим паче, що ви недавно мали сольний концерт у Львівській опері в супроводі симфонічного оркестру «ІНСО-Львів» та групи «19 клас» Мар’яна Шуневича та Олександра Загороднюка.

— Я й хочу показати цей ювілейний проект в інших містах України, зокрема на сцені Львівської опери. Планую зробити це восени.

— Нині ви киянин. А на Буковині, у Чернівцях, де ви є почесним громадянином міста, у Ленківцях, де народилися, буваєте?

— Звичайно! Буковина — моя колиска, перші кроки у творчості, зрілість. Для мене материнська світлиця, батьківський поріг — не просто слова чи навіть образи, а те цілюще джерело, звідки черпаю силу і наснагу.

- Ваша родина суціль музична. З дружиною Світланою познайомилися у «Смерічці», коли обоє були її солістами, співають і ваші сини.

— Павло-молодший і В’ячес-лав поєднують кар’єри співаків і юристів, маючи відповідні освіти. Але, займаючись юриспруденцією, ставляться до музики не як до захоплення, до другорядного, а відповідально, професійно, як, утім, і належить. Радий, що прищепив їм і любов до спорту, до настільного тенісу, — я ж майстер спорту України з цього виду.

— Поговорімо про те, що діється в сучасній українській естраді. Як оцінюєте виступ Злати Огнєвіч на цьогорічному «Євробаченні»?

— Це питання більше до Павла-молодшого і В’ячеслава (усміхається)... Третє місце Злати, безумовно, успіх, і Україна повинна пишатися цим. Вона талановита, сучасна, перспективна, і хай її творчий шлях буде постійним злетом.

Для перемоги на «Євробаченні» треба бути на голову, а то й на дві вищим від інших. Мусить статится вибух, як це зробила Руслана у 2004 році. Але «Євробачення» — не пуп землі. Всі й тепер люблять шведський ансамбль «АББА». Хоч мало хто пам’ятає, що він свого часу двічі був переможцем «Євробачення». Бо тоді це й був вибух, явище, неповторність.

— Мені видається, що більшість виступів на цьогорічному «Євробаченні» були немов під копірку, до певної міри шаблонними. Те ж можна сказати і про багатьох молодих українських виконавців (а деяких і співаками годі назвати). Чому так? Чому немає такого явища, як на початку 70-х років минулого століття, коли на Буковині потужно вибухнули на весь світ Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, «Смерічка», пісні Володимира Івасюка, Левка Дутківського, а невдовзі — й творчість ваша, Ігоря Білозіра, Миколи Мозгового?

— Наше покоління спиралося і спирається на народну творчість, український мелос, саме це було могутнім фундаментом і плодючим чорноземом. Так само, як людина мусить пам’ятати свій родовід, а не бути манкуртом. Нинішнє покоління цього не робить, а копіює чуже і одне одного. Воно не хоче живитися вічним корінням, а без цього не може бути квітучої крони. На тому ж «Євробаченні» впродовж багатьох років незмінно серед лідерів — представники балканських країн, тим паче, що після розпаду Югославії на п’ять держав їх побільшало. А це тому, що їхні пісні ґрунтуються на мелосі відповідних народів. Мені шкода, що цьогоріч до фіналу не потрапили двоє виконавців, яким я симпатизував, — чоловічий вокальний квартет з Хорватії і тріо дівчат із Сербії. Вони, до речі, єдині, хто співав не англійською, а рідною сербською мовою.

Митець — це яскрава особистість, творча індивідуальність. Ви ніколи не сплутаєте Софію Ротару, Ніну Матвієнко, Руслану, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Мар’яна Шуневича як співаків, Володимира Івасюка, Ігоря Поклада, Левка Дутківського, Миколу Мозгового, Ігоря Білозіра як композиторів, Юрія Рибчинського, Вадима Крищенка, Богдана Стельмаха як поетів, «Смерічку», «Ватру» і «Кобзу» як ансамблі.

У нас же вигадали таку нісенітницю, як «формат-неформат». До «неформату» зараховували і мене, а головне — таких видатних митців, як Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ніна Матвієнко, Мареничі, українську «Кобзу» Євгена Коваленка і білоруських «Піснярів» Володимира Мулявіна. «Форматом» же виявилися шаблон, несмак, псевдомистецтво, які забуваються якщо не завтра, то післязавтра. Ви назвете мені зараз імена лауреатів фестивалів «Червона рута», крім хіба що кількох першої чернівецької?

— Повернімося до міста Лева. Чим є для вас Львів?

— Коханим і рідним. Він — єдине місто у світі, якому я присвятив пісню, — «Кохання у Львові». Неможливо порахувати, скільки разів бував тут з концертами і не тільки. Першим вищим навчальним закладом, куди вступив, була Львівська політехніка. Правда, забрав звідти документи і вступив у Харківський авіаційний, хоча і його покинув після першого семестру — любов до музики перемогла. Приїздив сюди складати заліки та іспити, коли навчався на заочному відділенні Львівської музичної академії імені М.Лисенка (тоді консерваторії). Охоче відгукуюсь на запрошення виступити у Львові на будь-якій сцені. Кілька років тому виступав в Актовій залі Університету імені Івана Франка на концерті з нагоди 60-річчя з дня народження Володимира Івасюка, організованому факультетом журналістики. Тепер ось мав честь співати у Львівській опері на прекрасному творчому вечорі мого друга і творчого побратима Ярослава Музики.

Маю у Львові сердечних друзів. Болить тільки, що з кожним роком відходять такі близькі і дорогі мені львів’яни, могилам яких вклоняюся на Личакові, — Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Ростислав Братунь, Іван Мацялко, Ігор Кушплер...

Вклоняюся львів’янам ще й за те, що трепетно бережуть пам’ять про Володимира Івасюка. Саме львівський Клуб творчої молоді імені Володимира Івасюка висунув його на посмертне здобуття Шевченківської премії, яка й була присуджена 1994 року. Навіть у Чернівцях поки що немає пам’ятника лицареві української пісні, а у Львові є (він є ще у Кіцмані, де він народився). У Львові вже багато років проводяться масштабні концерти пам’яті композитора за участі провідних майстрів мистецтв, юних виконавців. А блискучий проект «Івасюк» з «Трембітою», «Піккардійською терцією», молодими співаками! У травні він з великим успіхом пройшов у Києві в палаці «Україна».

— Ваші пісні воістину народні. Їх співають біля туристського багаття, на студентських вечорах, сільських весіллях. І, звісно, «зірки» першої величини — як-от Василь Зінкевич, Мар’ян Шуневич, «Кобза», «Піккардійська терція». Чия інтерпретація вам найближча до серця?

— Не можу вирізнити когось, і не тому, що це мої друзі. Кожен виконує їх по-своєму, з притаманними тільки йому барвами й відтінками. Власне це і є ознакою справжнього майстра.

— Ви ніколи не пишете віршів до своїх пісень.

— У мистецтві кожен повинен займатися своєю справою. Працював і працюю з істинними поетами-піснярами — Ростиславом Братунем, Миколою Бучком, Миколою Бакаєм, Галиною Калюжною, багатьма іншими. Вони, як і Юрій Рибчинський, Богдан Стельмах, Вадим Крищенко, Роман Кудлик, ніколи не писали музики, як не писали віршів до своїх пісень Ігор Поклад, Левко Дутківський чи Геннадій Татарченко. Втім, є й винятки — Володимир Івасюк, Микола Мозговий, але це тільки підтверджує правило.

— Годі порахувати, скільки разів ви виходили на сцену в Україні і в багатьох країнах світу. А тепер, на мистецьких висотах, хвилюєтеся перед виступом?

— Не вірте тим, хто каже, що перед концертом не переживає. Якщо це так, то такий співак буде нещирим на сцені перед людьми, а вони відчують це. Звісно, з роками прийшов досвід. Але перед кожним виступом у мене не нервове тремтіння колін, а радше зосередженість, сказати б, нуртування душі. Коли ведучий концерту оголошує моє прізвище, за лаштунками хрещуся.