Іво БОБУЛ: «Музичні університети я пройшов в армії»

17 червня народному артисту України виповнилося 60 років.


Хто хоч раз чув пісні у виконанні народного артиста України Іво Бобула, не зможе не впізнати цього сильного голосу серед інших виконавців. Багато пісень з його репертуару стали народними шлягерами. Їх знає і співає не одне покоління українців. 17 червня Іво Бобул святкує 60-річний ювілей. Про творчість, політику і особисте життя співак в ексклюзивному інтерв’ю розповів журналісту “ВЗ”.

— Багато пісень у вашому виконанні стали народними — “Місячне колесо”, “Якщо любиш, — кохай”, “На Україну повернусь”... З якої пісні почалася ваша творча кар’єра?

— “Якщо любиш, — кохай” — пісня Левка Дутківського на вірші Михайла Ткача. А потім була “На Україну повернусь”. Це ті дві пісні, з якими я увійшов в українську естраду.

— То ви з тих пісень вже про себе заявили як професійний співак, зірка України?

— Ну чому, як зірка? Зірка вже була. За моїми плечима були великі три конкурси у тодішньому Радянському Союзі — “Молоді голоси” у Тернополі, другий — у Криму, в якому взяли участь 98 виконавців і у якому я взяв третю премію, і у конкурсі “Сочі-82”, де також я виборов третє місце серед понад 100 виконавців.

— Доля вас закинула з Чернівців аж у Донецьку область, де ви вступили у профтехучилище. Невже не було поруч технічних училищ?

— Хотів спробувати, що я за фрукт (сміється. — Г. Я.). Мені хотілося перевірити себе, бо у дитячі роки я був дорослим. Помер батько, і треба було його замінити. Здобути професію і працювати. Про музичну школу тоді не могло й бути мови. Йшов я якось вулицею, і одна пані-агітатор сказала — хто хоче вчитися в училищі за спеціальністю токар керамічних виробів, запрошуємо. Тому я й поїхав. Не від доброго життя. Бо не міг собі ще тоді заробити на одяг і взуття. Я вступив на навчання, а потім у нас була практика, під час якої мені платили непогані гроші. Собі дещо залишав, а все решту надсилав мамі.

— Непогані — це які?

— 97 рублів. Закінчив навчання, рік відпрацював, а потім змушений був повернутися у Чернівці. Мама захворіла. Треба було бути поруч. Та і вдома не сидів без роботи — працював на будові. Згодом моя сестра познайомилася з одним диригентом і попросила, щоб мене послухав. Коли я зі сцени заспівав “Червону руту” і ще кілька пісень, він сказав, що у мене талант і моє місце — на сцені. Тож почав працювати у ресторані. А потім була армія.

— Ви в армії створили свій ансамбль?

— Ні. Там був ансамбль. Саме в армії я навчився нотної грамоти, гри на барабанах, на піаніно... Я прослужив два місяці, і “діди” мене забрали до себе в ансамбль. Вони казали, що я гарно співаю, і мушу й далі співати. Це були перші мої “музичні” університети. Ми їздили з концертами в інші військові частини.

— Виходить, марафони з речовими мішками, силові підтягування вас оминули?

— Та ви що? І бігав, і підтягувався, і стрибав. Усе робив. За час служби поміняв чотири форми. Якби я вам показав фотографію до армії — ви б не повірили, що то на ній я. Почав займатися спортом. Армії дуже завдячую, бо прийшов туди маленьким на зріст, а за час служби витягнувся, змужнів.

— Після армії співали у вокально-інструментальному “Море” у Криму. А потім знову повернулися у Чернівці? Чому не залишилися?

— Борис Шарварко (український режисер фестивалів і концертних програм. — Г. Я.) запросив у ВІА “Море” виступати у палаці “Україна” на 8 Березня. А мій керівник ансамблю не міг того пережити, що запросили мене співати, а не його. І сильно мене образив. От я й поїхав у Чернівці.

— Маю до вас запитання особистого характеру. Зробила для себе такий висновок, що ваше творче життя можна розділити на два періоди: до одруження з Сандулесою і після розлучення.

— Абсолютно ні. Це далеко не так. Я уже був відомим співаком, коли ми зустрілися. У мене були пісні “На Україну повернусь”, “Місячне колесо”. Я був уже відомим співаком. Не можна казати, що це сталося до неї чи після неї. Як і не можна сказати, що завдяки їй я став співаком. Просто був такий період у моєму житті, і я зараз не хочу про це згадувати.

— Мабуть, було важко жити з творчою людиною?

— Прошу пробачення, але я не хочу про це говорити. Це вже у минулому. У мене інша сім’я, у мене є дитина.

— А як ви познайомилися з теперішньою дружиною Наталією?

— Це було 7 березня, але вже не пам’ятаю, у якому році (сміється. — Г. Я.). Вона була на моєму концерті. Там ми й познайомилися. На той час я вже був вільний.

— Це було кохання з першого погляду?

— Мабуть, так...

— Потім довго зустрічалися, чи відразу їй освідчилися і попросили вийти за вас заміж?

— Ні-ні, що ви! Ми довго зустрічалися. Коли у житті відбувається щось незрозуміле, треба зупинитися і подумати: що я роблю не так? У чому я неправий, чому у мене все так відбувається? Але вже тоді я зрозумів, що вона буде зі мною. Просто не наважувався відразу одружитися.

— Ви не переживали, що пані Наталя значно молодша від вас?

— Якраз нормальна різниця (дружина Наталя молодша від Іво Бобула на 12 років. — Г. Я.).

— У шлюбі з Наталею народився син Данило. Дитина пізня. Мабуть, балуєте його?

— Де треба — балую, а де не треба — виховую. Як справжнього чоловіка, а не “мажора”. Він розуміє слова “Ні” і “Не можна”. Данило навчається у звичайній школі, бавиться з такими ж хлопчиками, як і він.

— Хто вирішив назвати сина Данилом?

— Це я так назвав свого сина. Я у боргу перед однією людиною, перед однією сім’єю — екс-президентом України Леонідом Даниловичем Кучмою та його дружиною Людмилою Миколаївною. Свого часу ці люди випадково дуже мені допомогли. У мене були певні проблеми. Потім, коли у мене народився син, я підійшов до Леоніда Даниловича і сказав: “Хочу назвати свого сина на честь вашого батька — за те, що виховав такого чудового сина”. Леонід Данилович був зворушений цими словами і погодився, але сказав, що буде хрещеним батьком моєму синові. Я пишаюся, що у мене такий кум, і Данило пишається, що у нього такий хрещений батько.

— І Леонід Кучма справді був на хрестинах?

— Всю Службу у церкві тримав Данила на руках.

— А тепер часто навідується до малого?

— Він — людина зайнята, але як тільки випадає нагода, телефонує, приїжджає або ми їдемо до них у гості. Хрещений батько любить нашого Данила.

— А які подарунки Леонід Данилович дарує похреснику?

— Хороші подарунки — корисні і потрібні. Наприклад, сани взимку подарував, влітку — роликові ковзани.

— Знаю, що ви були довіреною особою, коли балотувався у президенти Леонід Кучма.

— Так. Був. Але це було дуже давно. Ми ще тоді особисто не були знайомі. І коли мені запропонували, я навіть на мить не засумнівався у правильності свого рішення. Леонід Данилович мені завжди імпонував своєю господарською жилкою. Ви ж пригадуєте, як у нас колись було — порожні полиці у магазинах, безробіття... Повинна була прийти людина, яка мала навести лад у державі. Я пам’ятаю ті школи і лікарні, які він побудував. Він старався для людей.

— У вашому творчому житті був такий період, коли ви у виборчій кампанії підтримали Віктора Януковича. Знаю, що дехто з ваших друзів вас відмовляв не співати за нього, але ви все одно погодилися. Потім у вас були проблеми: вас перестали запрошувати на концерти...

— Я знав особисто Віктора Федоровича. Порадившись з певними людьми, прийняв таке рішення. Зрозумів, можливо, на той час треба, щоб була саме ця людина. Щоб люди нарешті почали жити нормально. Тому й співав у концертах на його підтримку. Бачив, яка була ейфорія і куди ми докотилися. Я знав і одного Віктора, й іншого. Коли мені запропонували бути з Ющенком, я чесно сказав: “Вибачте, я не можу. Я друзів не продаю”. Так склалася моя доля... На Донеччині Януковича підтримувати не треба було, а коли приїхали з концертом у Чернівці... Звичайно, були проблеми.

— Ви тривалий час жили в Америці. Не мали бажання там залишитися?

— Мене тягнуло додому. Я мав можливість там залишитися. Я вже був популярним в Україні, прожив на цій землі багато років, а залишитися на чужині — важко. Якби я не був співаком, а простою людиною — може би й залишився. Я заробив трохи грошей і повернувся (співав у ресторані. — Г. Я.). Тільки за океаном я зрозумів, що таке ностальгія.

— Ваш старший син від першого шлюбу живе в Америці, донька — у Чернівцях. Ваші діти співають так гарно, як ви?

— Природа на них відпочиває.

— А Данило?

— Та він ще малий. Може, у нього і є музикальний слух, але не хоче показувати (сміється. — Г. Я.). Не знаю, ким він буде, але вундеркінда з нього робити точно не буду.

— 17 червня вам виповниться 60 років. До цієї дати плануєте провести гастрольний тур Україною?

— Ні. Ніяких гастрольних турів. Зараз це робити неможливо. Це дуже економічно важко. Треба знайти спонсора, який би допоміг.

— А як плануєте відсвяткувати ювілей?

— Нічого не планую. У житті я давно нічого не планую. Хто з друзів захоче мене привітати — прийде і привітає. А хто не зможе — не ображуся...

Довідка «ВЗ»

Іво Бобул народився 17 червня 1953 р. у с. Порубне Чернівецької області. Закінчив ПТУ у Слов’янську Донецької області. Співав у ВІА “Море” при Кримській філармонії, ВІА “Черемош” і “Жива вода” у Чернівецькій філармонії, ВІА “Віватон” у Тернопільській філармонії. Лауреат багатьох конкурсів і фестивалів. Одружений.