Олександр ПАНКРАТОВ-ЧОРНИЙ: «Моя Юля перечекала п’ятьох моїх дружин...»

Олександр Васильович мав виступати у Будинку культури разом зі співаком Михайлом Грицканом. Сідаючи до Михайла у машину, відомий актор представив мені свою дружину Юлію Монахову, пожартувавши, що це — найзліша жінка у світі... Та вже під час інтерв’ю Олександр Панкратов-Чорний розповів, що Юля (на фото) — найкраща дружина, і їй треба поставити пам’ятник.

— Прізвище вашої мами — Панкратова, а батько — Гузєв. То чому ваше прізвище Панкратов-Чорний?

— Коли я вступив у ВДІК на кінорежисуру, там уже навчався племінник Тіссе (кінооператор, який знімав ще з Ейзенштейном “Броненосець “Потьомкін”. -

Г. Я.). Його прізвище було Панкратов. І називався також Олександром. Був старшим від мене... Моя курсова, а потім дипломна робота були на багатьох кінофестивалях у Європі. На той час вже мав багато призів за короткометражні фільми. Але був невиїзним, оскільки батьки були заслані на Алтай, та й вірші я писав, які не влаштовували радянську владу. Був під ковпаком у 5-го управління КДБ. Саша Панкратов закінчив ВДІК набагато раніше від мене, зняв свою першу роботу і поїхав у Карлові Вари на кінофестиваль. Коли він туди приїхав, фотографію у журналі вмістили його, а фільмографію і біографію надрукували мою. Після кінофестивалю мене викликали у Держкіно, і голова Пилип Єрмаш сказав, щоб я змінив прізвище. Я не погодився. Іван Панкратов, перший чоловік моєї мами, загинув у 1946 році в Японії, і я цим пишався. А тут я ще й отримав за дип-ломну роботу у Німеччині другу премію: мій фільм, знятий за мотивами оповідан-ня Василя Шукшина, був нагороджений срібною статуеткою. Коли під час семінару аналізували, чому Європа нарешті зацікавилася фільмами про сільське життя у глибинці, із залу хтось вигукнув: “Якого Панкратова маєте на увазі?”. Професор, який проводив семінар, сказав: “Чорного”. Я у той час був жагучим брюнетом, а мій тезко був рудим. Я подумав: це ж готовий псевдонім. Так став Панкратовим-Чорним. Кінокритики, коли писали про мого однофамільця, у дужках додавали — білий.

— Ваша мама мріяла, щоб ви стали військовим, але вчинили по-іншому...

— Усі чоловіки по батьковій і по маминій лінії були офіцерами. Чотири покоління служили в особистій охороні царів. Дідусь був штабс-капітаном Зимового палацу, кавалером ордена Святого Володимира. Тому не дивно, що мама бачила мене у військовій формі. Казала: “Саню, військовим бути вигідно навіть при більшовиках: одяг казенний, їжа — казенна”. Ми бідно жили. Маму реабілітували лише у 1959 році. Я з шестирічного віку працював у колгоспі. Возив снопи верхи на коні, заробляв трудодні. Тримався за гриву. Були випадки, коли падав, отримавши тепловий удар. Мама мене холодною водою обливала, щоб ніхто не бачив, і знову садила на коня. Просила, щоб я не плакав, бо бригадир почує, і мені не дозволять працювати. А це вже менше трудоднів. А ще мама казала: “Ти такий страшненький, а за офіцерами симпатичні дівчата бігають”. Але я мріяв робити кіно. Тоді не було ні телевізорів, ні радіо. Газету привозили раз на тиждень, агітатор читав нам політичні новини. Раз на два місяці у село привозили кінопересувку. Вона працювала на солярці. Нам показували кіно, яке я полюбив з дитинства. Дав собі слово: як виросту, робитиму кіно! У 14 років з першої спроби вступив у Горьковське театральне училище.

— Мама не заперечувала?

— Вона не знала. Поїхала провідати старшого брата у Казахстан. Ми залишилися вдома з сестрою. На той час жили у Кемеровській області. Мама нас перевезла, бо у селі — початкова школа, а мама хотіла, щоб ми вчилися далі. Тоді сестра мене й намовила, поки мами нема, їхати вступати у театральний. На ті гроші, які мама залишила нам на життя, поїхав у Горький. Це була перша самостійна подорож у житті. Поїздом, у загальному вагоні, на верхній полиці. Сестра мені зібрала “тормозок” — варені яйця, шматочок сала, буханець хліба...

— На вступі читали байку, прозу?

— Усе, чого навчився в школі. Бо спеціально не готувався. Казали, щоб прочитав щось з прози. З дитинства любив Гоголя, прочитав уривок з “Мертвих душ”. У приймальній комісії була також викладачка з вокалу, яка мала оцінити мої голосові дані. А у мене нема музикального слуху. Коли сказали щось заспівати, я заверещав так, що у всіх округлилися очі. Скопію-вав спів нашого сільського дядька Никанора, який напивався, грав на гармошці і співав на весіллях. Я “під п’яного дядька Никанора” намагався щось прокричати. Викладачка запитує: “Хлопчику, чого ти так кричиш?”. Я відповів: “А щоб ви нот не чули, бо ні в одну не потрапляю”. Вона мені поставила “четвірку” — за щирість.

— Після навчання залишилися у Горькому?

— У Нижньому Новгороді у драматичному театрі. Зарплата на той час — 75 рублів. Мама після реабілітації мала 50 рублів пенсії, сестра була студенткою. Мені довелося перебратися у Пензу, в обласний театр, де мені запропонували 110 рублів.

— Працювали у театрі, але ваше велике творче життя почалося з фільму Кончаловського “Сибіріада”. Як потрапили у цю картину?

— У театрі зіграв 16 ролей. При цьому постійно готувався до вступу у ВДІК на режисерський факультет. Не відступав від своєї дитячої мрії — робити кіно. Мені таки вдалося у 1971 році стати студентом цього вузу. Вже казав, що мій дипломний фільм отримав другу премію у Німеччині. Кончаловський тоді був членом журі і зацікавився мною. Запропонував посаду другого режисера у “Сибіріаді”. Андрон тоді дуже хворів, але хотів зняти натуральний Сибір. Натурні зйомки мав робити я. Вже мав квиток на літак у Тобольськ, але за кілька годин до відльоту прийшли люди у цивільному, і мене під білі рученьки з усіма моїми документами, квитком і паспортом повезли у... військкомат. При мені розірвали паспорт, і мене у 28-річному віці, хоча й не мали права, відіслали у Таманську дивізію. Тому за першим разом у “Сибіріаду” не потрапив.

Але доля завжди була до мене прихильною. “Сибіріада” складалася з двох фільмів, у кожному по дві серії, тому його довго знімали... Після інституту я був призначений у штат “Мосфільму”, але мене десять років не брали. Через ту саму політичну причину. Три роки після армії я чекав на першу режисерську роботу “Дорослий син”... Носився зі своїми фільмами по різних кіностудіях, режисерам подобалися мої роботи, але доходила справа до відділу кадрів і... мені відмовляли. Одного разу у коридорі зустрів Кончаловського. Запитав, чим зараз займаюся. Кажу, що ніхто мене не бере. “Підеш до мене асистентом?” — запитав Андрон. Як я тоді зрадів — нарешті отримав хоч якусь роботу! А вечорами після зйомок Кончаловський влаштовував для нас “капусники” — зі смачною їжею, вином. Ми розігрували сценки — Людмила Гурченко, Нікіта Михалков, Павло Кадочников і я. Тоді Кончаловський ніби між іншим сказав: “А ти, Саша, непоганий актор”. Наказав сценаристам придумати мені у “Сибіріаді” роль.

— І після цього перед вами відкрилися усі двері?

— Та що ви! Мені й далі не давали знімати. Мій друг Карен Шахназаров вирішив допомогти. Знаючи, що не маю музикального слуху, запропонував мені роль Степана Грушка у фільмі “Ми із джазу”. Я заперечив, а Карен стоїть на своєму, мовляв, не хочеш зніматися — не знімайся, але хоч підіграй Броніславу Брондукову. А Брондукова попередив, що я десять років не знімався, то мусить мені підіграти. Ми підігрували один одному, а цей інтриган Карен тішився, що зумів нас розіграти, бо камера знімала тільки мене. І худрада мене затвердила. От тоді я й заробив свій перший мікроінфаркт — така була напруга. Боявся підвести друга. Так і було. Після виходу цього фільму мене почали запрошувати режисери. Мені не давали знімати кіно, але мене у кіно знімали. Я купався у славі.

— Стали популярним актором. Навколо вас крутилося багато шанувальниць. Як від них відбивалися?

— Від шанувальниць я ніколи не відбивався (сміється. — Г. Я.). Пишався, що жінки звертають на мене увагу. З цього приводу піджартовував над Олександром Абдуловим. Сашко мав колосальний успіх у жінок, але він від них відмахувався, а я з нього знущався. Казав: “Сашко, бути кіноактором і не мати успіху в жінок — це ж нонсенс!”. Одна шанувальниця постійно його переслідувала. Пригадую, у Ялті ми знімалися у фільмі. Приїхала його шанувальниця, вона за ним моталася по всьому Сою-зу. Ми саме отримали великий гонорар, сидимо, відзначаємо, і раптом Абдулов каже: “Саня, ти звернув увагу, що вона бідно одягнута? Давай їй купимо одяг”. Ми купили їй дві сукні, туфлі. Жінка плакала від щастя — сам Абдулов купив їй речі!

— А ви робили комусь солідні подарунки?

— Багато дарував. Навіть себе іноді дарував (сміється. — Г. Я.).

— Ходили “наліво”?

— Люблю звертати наліво (сміється. — Г. Я.).

— І все ж... Не будемо говорити про вашу першу дружину...

— Це була цивільна дружина.

— Ваша теперішня дружина Юлія...

— Так. І нашому синові 32 роки. Він закінчив режисуру, на відміну від мене, дуже музикальний хлопець. Має свою рок-групу. Шість років тому одружився.

— Ви пожартували, коли знайомили з вашою дружиною Юлією, що вона — найзліша людина на світі...

— Моїй Юлі треба пам’ятник при житті поставити. Витерпіти мій характер може тільки вона. Ми з нею знайомі з 1971 року. А офіційно одружилися півтора року тому. За цей час я п’ять разів одружувався, і вона п’ять разів після кожного мого розлучення до мене поверталася. Усе життя присвятила мені. Пішла зі сім’ї заради мене, причому з дуже хорошої сім’ї. Її батько — великий кінооператор Володимир Монахов. Він знімав з Бондарчуком “Долю людини”. Через нього ми й розлучалися постійно. Тесть вважав, що таким чином хочу зробити кар’єру. Мовляв, одружуся з його донькою — і робота мені забезпечена. Коли я прийшов свататися, він мені з порога так і заявив: “Козачок, добре кар’єру починаєш!”. Зі словами “Та пішов ти!” я гримнув дверима. Юля зібрала валізу і пішла за мною. Понад 16 років ми без власної квартири тинялися по Москві — винаймали житло. З тестем не спілкувалися взагалі. Потім я довідався, що він таємно приходив у кінотеатри і дивився мої фільми. Ми помирилися, коли народився син. Він запросив нас додому, накрив стіл... Бо у нього внук народився. У нього дві доньки, мріяв про сина. Володі було три рочки, коли дід відійшов у кращий світ. Музикальні здібності Монахова успадкував мій син. Його дідусь грав і на мандоліні, і на домрі, на роялі, баяні. Вступав у консерваторію по класу скрипки після вій-ни. Але не вступив, бо застудив шию і не міг тримати скрипку. Через те й пішов вчитися на кінооператора, і через сім років після закінчення ВДІКу став лауреатом Ленінської премії, професором...

— А правда, що Борис Єльцин був вашим палким шанувальником і на 50-річчя подарував вам іномарку?

— Ні! Що ви? На 50-річчя він мені подарував золотий годинник, який я передарував родичу. А ось на 55-річчя Єльцин подарував мені “Жигулі”, сьому модель. Я її, правда, через тиждень розбив.

— Як це ви так?

— Я — людина розсіяна. Якщо мене щось привабило зліва — відразу кручу кермо вліво (сміє-ться. — Г. Я.). Якщо справа — вправо...

— Не можу не запитати про фільм “Майстер і Маргарита”, у якому ви зіграли...

— Спочатку Володимир Бортко запропонував мені Варенуху зіграти. Я відмовився. Точніше, Юля вмовила не братися за цю роль, бо ця людина потім стає вампіром. І тоді Бортко питає, кого б я хотів зіграти. Запропонував, що можу зіграти роль пияка, адміністратора філармонії.

— Кажуть, акторів переслідувала чортівня...

— Було таке і зі мною. Я прилетів у Сімферополь. Зйомки відбувалися у Ялті. Із сімферопольського аеропорту тролейбуси їздять у Ялту, але на мене чекала машина. Ця траса завжди перепов-нена — тролейбуси, автобуси, автівки... Їдемо, аж раптом — порожнє шосе. Перед нами чорний кіт перебігає дорогу. Я кричу: “Стоп!”. Пропоную водієві зачекати, поки хтось інший не проїде. У це важко повірити: ми 45 хвилин просиділи, і жодна машина не проїхала, жоден тролейбус, автобус... І ми тоді розвернули машину і те місце, де пробіг чорний кіт, проїхали заднім ходом. Тьху-тьху, нас “пронесло”...