Передплатити Підтримати

Ігор ПОМЕРАНЦЕВ: «На радіо «Свобода» став справді вільною людиною»

Шлях колишнього «радянського дисидента» Ігоря Померанцева проліг через Забайкалля, Чернівці, Львів і Київ...

Ігор Померанцев (на фото) народився у Забайкаллі, виріс у Чернівцях, працює у Західній Європі. Він є голосом Бі-Бі-Сі та радіо “Свобода”. Написав книгу спогадів про місто свого дитинства Чернівці. Змінивши десятки міст, письменник з особливою любов’ю та теплом згадує Буковину, що назавжди закарбувалася в його пам’яті як “дитячий рай”.

— Книгу «Czernowitz Черновцы Чернівці» писав протягом сорока років, — розповідає «ВЗ» Ігор Померанцев. — Спочатку я жив у місті, а тепер воно живе у мені. Час від часу місто підступає до горла, і, щоб не задихнутися, пишу про нього.

- З чим у вас асоціюються Чернівці?

— З дитинством. Це місто, що відкрило в мені дитячу чуттєвість, я б сказав, дитячий еротизм. Мене привезли у Чернівці у віці п’яти років із Забайкалля. Це був величезний ривок від чорно-білого кіно — в кольорове. З країв, де єдиним фруктом були китайські яблука (як зараз пам’ятаю — їх возили з Китаю і продавали у целофані, бо свої не росли), потрапив у квітучий рай. На подвір’ї ріс виноград, і я ріс у його тіні; вино, що робили сусіди, вигравало, і я грався. Чернівці для мене — це образ дитячого раю.

Також це місто асоціюється з творчістю, бо я є одним із засновників літературного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ. Фестиваль — українсько-німецький, це ті дві мови, що колись домінували у Чернівцях, і для мене, як людини радіо, ці проби “звуку” є великим щастям. Не можу посадити дерево у Чернівцях, збудувати дім, але можу повернути місту його акустичне обличчя.

А от зі Львовом у мене суб’єктивні і неоднозначні асоціації. Тут служив у ненависній мені Радянській армії, двічі був на гауптвахті. Стояв біля височенного паркану і «облизувався» на вільне життя, що вирувало по той його бік. Збоку був парк, куди уночі на полювання виходили повії, а я був замкнений у тюрмі солдафонства та уставу.

- Чим різняться Львів і Чернівці?

— І Чернівці, і Львів колись були у складі Австро-Угорської імперії. Аж до 1930-х років навчання у чернівецьких школах велося німецькою мовою, тут зоставався дух австрійського плюралізму. У Львові завжди був сильний польський вплив, Буковина ж перебувала під Румунією. Румуни не мали такої сильної культури, як поляки, тому мало впливали на розвиток Чернівців. Завдяки цьому вакууму Чернівці витворили власну самобутню культуру. Все змінилося у радянські роки — це був важкий час для обох міст, кожне з яких виживало як могло. Львову це краще вдалося, бо місто було підготовлене до протистояння, виробило «мускули» виживання. Чернівці були соціально зруйновані. Проте вірю в реабілітацію міста, бо буковинці — плоть від плоті землі, на якій живуть, це не якісь переселенці чи люмпени, вони повернуть Чернівцям забутий колорит, відновлять культуру.

- Як сталося, що працювали вчителем у карпатських селах?

— Після завершення Чернівецького університету студентам давали скерування на роботу. Мене як відмінника повинні були направити у школу, що за півгодини їзди від Чернівців, але мій друг фізик погано вчився, і його відправили на своєрідне заслання — працювати в інтернаті далекого карпатського села. Для мене це був жест солідарності і вияв цікавості. Туди треба було їхати сім годин автобусом по гірських районах. Я викладав п’ять предметів, і друг п’ять предметів. Там вперше почав розмовляти українською на роботі, бо інтернатівські гуцульські діти не розуміли російської. З того часу в Карпатах більше не був.

- Що змусило вас емігрувати?

— Після армії потрапив у Київ — місто було заморожене від страху після чергової хвилі репресій. Люди боялися розмовляти на вулицях. Самвидав у Києві був, але вів за собою ризик арешту. А я був молодим письменником, писав що хотів, читав вільну літературу... У 1978 році мої стосунки з КДБ досягли критичного рівня. Був би я українським письменником — мене би стерли в порошок, відправили б у заслання в табори, а оскільки я російський письменник, то мене витурили з країни.

- Радіо захоплювались з дитинства?

— В дитинстві вважав, що в радіопередавачі сидять цілі оркестри. Радіо — це чудо, що складається з тисячі звуків природи, людей, тварин. Проте не асоціював свою діяльність з радіоефіром. З дитинства марив кінематографом. В юності навіть намагався вступити у Всесоюзний державний інститут кінематографії, проте невдало. Мрії цієї не покидав аж до самої еміграції.

Після переїзду в Німеччину було вже не до кіно: зрілий чоловік, в чужій країні, без роботи — сумне видовище! Проте був добре знайомий з українськими дисидентами, головним чином з їхніми дружинами, бо дисиденти ходили від заслання до заслання. Почав працювати в українській службі радіо «Свобода» — мав масу фото ув’язнених, постійний потік інформації з Києва, готував передачі про «Замовчуване покоління» київських поетів. Тобто дебютував як український журналіст. Пізніше, у 80-х, мене запросили в російську службу Бі-Бі-Сі, але у штат не взяли. Уявіть собі, закидали мені прорадянські погляди! Мене це страшенно обурило, — заклятого антикомуніста, вічного бунтаря проти тоталітарного режиму запідозрили у прихильності до радянщини. Потім, звісно, змінили свою думку, але спочатку ставились до мене дуже упереджено.

- Як сталася «перекваліфікація» з письменника на журналіста?

— У 1979 році, коли почав працювати у Мюнхені, всі мої старші колеги марили високою місією, прагнули врятувати людство і націю, а я мріяв, щоб правильно звести два звуки. Тоді взяв на себе своєрідну роль блазня, і це була вдала стратегія, бо мені дали повну свободу дій. Якось підійшов до мене режисер зі словами: «Ігоре, роби що завгодно, тільки не оголошуй на летючці своїх тем». Моя передача «Роль носа в житті людини і людства» різко контрастувала з іншими, виглядала, як знущання. Але усі журналісти настільки були поглинуті своїм місіонерством, що нічого навколо не помічали, і таким чином мені вдалось вижити.

Я став зрадником літератури, бо перейшов з мови письменника на мову журналіста. У журналістиці головне — точність, важливо донести правдиву інформацію, художній момент — мінімальний. По-англійськи художня література зветься «fiction», а журналістика та все інше — «nonfiction». Тобто література, фікція — це плід твоєї уяви, а журналістика оперує реальними подіями.

Проте у радіо, як і в літературі, є схожі завдання — дати змогу людині осягнути інформацію повністю, візуалізувати слова за допомогою уяви слухача. У мене, наприклад, є передача про сигари, де я намагаюсь передати процес випускання димових кілець, присмак сигар за допомогою звуків джазу. Інколи навіть «аудіосміття» відіграє особливу роль у смисловому навантаженні, повніше передає атмосферу. Якось готував передачу про палаци та замки, телефоном брав інтерв’ю у спадкоємця дворянської сім`ї. Під час нашої розмови пішов нехарактерний шум, мій співрозмовник вибачився, кажучи, що його собака гризе телефонний шнур. Це був штрих, котрий підкреслював специфіку життя людини у власному маєтку. Завжди треба давати радіослухачу можливість домислити. Візуалізація — дуже інтимний процес для кожного! Недарма усі так люблять слухати казки — можна уявити все так, як бажаєш.

- А чого ви не змогли б передати звуком?

— Смерть, її неможливо передати. А от процес вмирання на контрасті молодості й старості — можна. Так само контрастами можна зобразити тишу. Мої слухачі чують смаки, запахи і відчуття. Якось з Валентином Гафтом ми записували передачу, де досліджували, чи передає голос сексуальну орієнтацію. Літератори з нетрадиційною орієнтацією читали свої твори. Це був сміливий проект — тоді про гомосексуалізм не говорили відкрито. Іншого разу я розмовляв про любов з дикою собакою. Зателефонував до директора Мюнхенського зоопарку, аби домовитись про інтерв’ю. Він погодився, мовляв, приїжджайте, усе вам розповім. Ні, кажу, мені потрібне інтерв’ю з твариною, бажано — з дикою. На записі я задаю дикій собаці запитання про любов, самотність, життя, а вона мені відповідає виттям, у якому вчувається інтонація, ствердні чи заперечні слова. Насправді довелось штурхати собаку палицею через клітку, щоб змусити спілкуватися.

- Хвилюєтесь перед ефіром?

— До нудоти. Якщо хтось розповідатиме вам про професійну впевненість перед прямим ефіром — не вірте. Звикнути до цього неможливо. Єдине, що з’являється з часом, — любов до цього змішаного відчуття нудоти та страху.

В прямому ефірі може статися що завгодно. З моїм польським колегою по Бі-Бі-Сі якось трапилась кумедна історія. Він повинен був читати новини, в ті часи їх надрукованими на папері приносила в студію спеціальна людина. Йому приносять новини і підпалюють низ папірця запальничкою — ведучий побив усі рекорди зі швидкості начитки новин.

- Ваші передачі розраховані на слухача-інтелектуала, як вдається знайти таку рідкісну аудиторію?

— Пам’ятаю цікавий випадок з часів мого проживання у Лондоні. Син якось прийшов зі школи і сказав: «Ти мене обманув. Це погана школа, я єдиний хлопчик, котрий любить читати поезію». Я відповів, що це неможливо — повинно бути хоча би двоє таких хлопчиків. Пізніше Петя знайшов аж трьох начитаних друзів. До чого веду: 1% людства розуміє високе мистецтво, тобто 600 млн. людей на Землі люблять арт-хаусне кіно, читають поезію, слідкують за новими виданнями книг. Допоки ці люди існують, наші справи не такі вже й погані! В Україні таких людей повинно бути 400 тисяч — це величезна аудиторія, яка прагне якісного аудіо- та відеопродукту, інтелектуальної літератури.

- Як уживаються Померанцев-письменник і Померанцев-журналіст?

— Я примудрився знайти в журналістиці якусь художню нішу. Якщо ти хочеш робити щось своє і знаєш, як досягти високих результатів — тобі дадуть таку можливість. Але я не хліб радіо, я, швидше, його десерт — не надто нудотний, як чорний шоколад.