• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Раїса БОГАТИРЬОВА: «Одну зарплату має отримувати медсестра у терапії, іншу – в хірургії. Не можна скривдити й санітарку – хірургу дати високу зарплату, а їй, яка виносить судна з-під хворого, малу...»

Раїса БОГАТИРЬОВА: «Одну зарплату має отримувати медсестра у терапії, іншу – в хірургії. Не можна скривдити й санітарку – хірургу дати високу зарплату, а їй, яка виносить судна з-під хворого, малу...»

Чи будуть закривати лікарні та скорочувати медперсонал? Коли медики нарешті почнуть отримувати гідну зарплату? Чому “швидкі” запізнюються до хворих?


Коли буде ухвалено закон про загальнообов’язкове медичне страхування? Ці запитання журналісти західних регіональних ЗМІ адресували міністру охорони здоров’я Раїсі Богатирьовій. Свої запитання вдалося поставити й кореспонденту “ВЗ”.

- Люди налякані можливим закриттям лікарень. Наприк­лад, на Рівенщині планують закрити три протитуберкульозні лікарні (нині триває судовий процес щодо цього). Справді нема потреби у такій кількості лікувальних установ?

— Закривати лікувально-профілактичні заклади комунальної, обласної, державної форми власності ніхто не буде, якщо їх нічим замінити. Рішення закрити ФАП і нічого не дати натомість приймаються виключно на сесіях місцевих рад. І робиться це не з великого розуму, повірте. Але нам треба порахувати, скільки лікарень планового лікування, інтенсивної терапії, хоспісної допомоги потребує населення. Україна успадкувала радянську інфраструктуру лікарень з її надмірністю, невиправданим дублюванням медичних послуг у різних закладах. Через недовантаження і недофінансування деякі лікарні надають неякісні послуги. До початку реформ надлишкова кількість лікарняних ліжок в українських лікарнях становила 94 на 10 тис. населення (у 1,5 раза більше за середню кількість ліжок у країнах Євросоюзу). 45% дільничних лікарень працювали не як стаціонарні медичні заклади, а як притулки для бідних, літніх та самотніх людей, хоча цим мали би опікуватися соціальні служби.

Через демографічні зміни деякі лікарні, насамперед у сільській місцевості, залишалися недовантаженими — медики обслуговували невелику кількість пацієнтів, а отже, втрачали кваліфікацію. Недофінансування цих лікарень оберталося аварійним станом їхніх приміщень, нестачею обладнання та медикаментів. Тому постала потреба сконцентрувати кадрові та фінансові ресурси у найбільш ефективних медичних закладах, які до того були розпорошені між великою кількістю лікарень. Реструктуризація торкнеться лише функцій. Жоден медик не опиниться на вулиці.

— Українці готові до таких змін?

— У 1937 році було достатньо тієї допомоги, яку надавав фельдшер удома. У 1945-му — тієї, яку можна було отримати у фельдшерсько-акушерському пункті. Не була передбачена допологова та післяпологова відпустка — жінка народжувала і через два дні бралася за мотику. Але часи змінюються. Не може медицина сьогодні бути такою, як півстоліття тому. Деякі медики (особливо старого гарту) опираються змінам: “Не розлучуся з тьотею Мотею — ми з нею з 1957 року разом працюємо”. Але треба вибирати — або втратите тьотю Мотю, або втратите роботу.

- Галузь охорони здоров’я переживає кадровий голод. Українські медики емігрують за кордон у пошуках кращого життя...

— А це — загальносвітова тенденція. Польські лікарі їдуть на роботу у Німеччину, німецькі — у Велику Британію, британські — у США. Україна активно включилася у цей процес. Зараз відходить велика кількість кадрів у зв’язку з досягненням пенсійного віку. Тому плануємо вже цього року збільшити держзамовлення на підготовку лікарів загальної практики з 4,5 до 7,7 тис. Також будемо вдаватися до матеріальних стимулів, бо зараз медики за рівнем зарплат на передостанньому місці (позаду — лише село). У пілотних регіонах заробітна плата медиків, які перейшли працювати на первинну ланку, з квітня 2012 року зросла на 50-60% (порівняно з 2011 р.). Вже цьогоріч таку ж модель оплати праці МОЗ планує поширити на непілотні регіони та працівників усіх рівнів надання медичної допомоги. Чим більший обсяг та чим вища якість виконаної роботи, тим більшою повинна бути заробітна плата. 10 тис. гривень на місяць — мало чи багато? Залежить, кому стільки нарахувати.

Зараз у пілотних регіонах функціонують 169 центрів первинної медико-санітарної допомоги (в Україні таких центрів налічується понад 300, до кінця року ця цифра сягне 536). За одним сімейним лікарем у сільській місцевості закріплено 1200 жителів, у місті — 1700. Роками обслуговуючи одні і ті ж сім’ї, лікар матиме змогу скласти паспорт профілактичної програми для родин, адже знатиме родовід своїх пацієнтів, генетично успадковані хвороби, який спосіб життя ведуть. За кожним пацієнтом закріплюється право переходу до іншого лікаря, якщо попередній його чимось не влаштовує.

— Норматив доїзду “швидких” до хворих — 15-20 хвилин. У випадку запізнення — штрафуватимуть. Можливо, варто було б спочатку відремонтувати дороги?

— За створення умов для виконання цих нормативів відповідають голови ОДА та представники місцевого самоврядування. Без відповідного стану доріг, освітлення вулиць, нанесення номерів на будинки, облаштування прибудинкових територій вкластися у ці 15-20 хвилин неможливо. Але медик хворого не покине напризволяще. У ті снігопади, що були, жодне авто не могло безперешкодно добратися до пункту призначення. А “швидкі” виїздили на всі виклики. Де карета “швидкої” не могла проїхати, бригада добиралася пішки. 1200 гривень зарплати отримали, сумку за плече — і вперед, рятувати життя! Світло вимикають по ночах, ліфти не працюють, хворих часто доводиться з дев’ятого поверху на ношах зносити. Доповідають про черговий випадок — “швидка” приїхала із запізненням. Телефоную, щоб з’ясувати, що ж трапилося. Виявляється, виїхали на виклик, а дороги — немає. Кажу: “Та ви не доїхали за 20 хвилин. Ви доскакали!”. Можна критикувати чиновників, але не можна нападати на медиків.

Увечері слухаю у новинах: “У Києві на вул. Саксаганського підстрелили молодого чоловіка (потім казали, що це було ножове поранення). Нападник утік. Перехожі викликали “швидку”, міліцію. Навпроти — приватна клініка. Один з очевидців побіг туди. Йому повідомили: допомогти нічим не можуть, оскільки проводять прийом по запису. Одна з перехожих виявилася журналісткою, повідомила про інцидент головному лікарю. Лікар, покинувши свого хворого, кинувся виконувати свій професійний обов’язок. Однак було вже запізно. Ці 15 хвилин опинилися у центрі уваги всього українського суспільства. Лікаря засуджують. Ніхто не хоче дивитися на проблему глибше.

Мені також колись довелося робити нелегкий вибір. Під час одного з нічних чергувань (я тоді працювала простим акушером-гінекологом) під пологовим відділенням напали на молодого чоловіка (йому вистрелили у груди). Акушерка без мого відома поклала пораненого на каталку і відвезла в операційну обсерваційного відділення (тут оперують пацієнтів з інфекційними недугами та необстежених). За усіма наказами, які існували у Радянському Союзі, за усіма наказами незалежної України вона не мала права цього робити. Оскільки пологове відділення розташовувалося у багатопрофільній лікарні, мусила викликати бригаду хірургів, які б забрали його до себе. Анестезіолог проінтубував того чоловіка, я обробила та закрила йому рану, поставила крапельницю і викликала хірургів. Хірурги прибули за кілька хвилин і на місці прооперували пораненого. Хтозна, можливо, він би вижив, якби перевезли його у хірургічне відділення, але рішення прийняла не я, а середній медичний персонал. Наступного дня мені довелося давати показання прокурору. Добре, що той чоловік вижив, а що би було, якби помер на операційному столі? Мені погрожували статтею Кримінального кодексу. Зв’язків не мала, не могла себе захистити. Кажу: “Добре, якщо за врятоване життя мені “світить” в’язниця, то садіть за ґрати, але по-іншому вчинити не могла”.

Якби на місці тієї приватної клініки на Саксаганського стояв комунальний чи державний лікувальний заклад, медики бігли б до постраждалого “попереду паровоза”! Бо так навчені — допоможеш чи ні, але проігнорувати хворого не маєш права. Мене питають, чи будемо ми відбирати ліцензію у тієї клініки. Назріла потреба ліцензувати діяльність лікаря. Якщо лікар не відреагував на звернення, до чого тут заклад?

— Коли буде ухвалено закон про обов’язкове медичне страхування?

— Відповідно до Програми економічних реформ, підготовку до запровадження обо­­в’язкового соціального ме­­дичного страхування передба­чено на третьому етапі реформ — у кінці 2014 року. Якщо ввести його без підготовки, не вдасться повною мірою реалізувати переваги страхових принципів організації фінансування галузі (це показує міжнародний досвід). Треба визначитися, хто платитиме за дитину, ветерана, пенсіонера, неповносправного. Мобілізувати фінансові ресурси можна за рахунок роботодавця, який платитиме страхові внески (у вигляді нарахувань на фонд оплати праці най­маних працівників), залучивши кошти державного та місцевих бюджетів на сплату страхових внесків за відповідні категорії застрахованих, кошти Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань і кошти самозайнятого населення. Наявний рівень фінансування галузі (у межах 3,2-3,4% ВВП) не дозволяє повною мірою забезпечити право громадян на безплатну медичну допомогу та вимагає їхніх значних особистих витрат.

- В Україні десятки тисяч онкохворих (це якщо не рахувати хворих з вродженими вадами розвитку, хворих на рідкісні захворювання та ін.), які потребують дорогого лікування. За складні випадки українські лікарі не беруться. Таким пацієнтам доводиться лікуватися за кордоном. Лікування обходиться їм у кількадесят, а то й кілька сотень тисяч доларів. Які перспективи розв’язання цієї проблеми?

— Допомогу вони можуть отримати й вдома, але це правда, що такого ефекту, як у західних клініках, домогтися не вдасться (хоча цьогоріч вперше збільшили фінансування цієї категорії хворих). За кордоном таким пацієнтам також доводиться нелегко — лікування дороге, тривале, специфічне. Тож перше, на що слід робити акцент, — профілактика. Рак шийки матки у 100% випадків викликає вірус папіломи людини. Є вакцина, зареєстрована в Україні, якою можна щепитися проти цього захворювання. Здоров’я лише на 20% залежить від медиків...

— Хворі на СНІД, ВІЛ-інфіковані вимагають збільшити фінансування на їхнє лікування. Навіть на протести вийшли.

— Якщо профінансувати їх на 100%, то треба відібрати кошти, наприклад, у онкохворих дітей. ВІЛ, СНІД — це поведінкові хвороби. Ми не можемо лікувати їх за рахунок інших категорій хворих.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Раїса БОГАТИРЬОВА: «Одну зарплату має отримувати медсестра у терапії, іншу – в хірургії. Не можна скривдити й санітарку – хірургу дати високу зарплату, а їй, яка виносить судна з-під хворого, малу...»