Микола ВЕРЕСЕНЬ: «Відмовився вести «Табу», бо не хотів, щоб мене питали: «Ви що, ідіот, що таке робите?»

Епатажний. З почуттям гумору. Попри те, що закінчив історичний факультет Київського національного університету, більш як половину свого життя присвятив журналістиці. Журналістами не стають, ними народжуються, вважає Микола Вересень, і свої професійні навики передає студентам. Микола Костянтинович спробував себе і в акторському амплуа: зіграв роль генерала Власова у виставі Олеся Подерв’янського “Павлік Морозов”. Про участь у виставі, програму “Табу”, особисте життя Микола Вересень розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

- Ви зіграли у виставі «Павлік Морозов» роль генерала Власова. Це не перша ваша робота з Лесем Подерв’янським. Попри зайнятість, все ж таки погодилися зіграти у цій виставі. Чому?

— Це — наслідок безвідповідального п’янства (сміється. — Г. Я.). Сиділи ми з Подею і Кротом (Подерв’янський і режисер Андрій Крітенко. — Г. Я.), пили горілку. Друзі мене питають: може, зіграєш? Як я можу сказати: «Ні!»? Сказав: «Так!». А коли дав слово, то мушу його дотримати. Навіть наступного дня, зрозумівши, що вчора забагато наобіцяв, відмовитися не можу. Бо я — Микола Вересень! А якщо роблю щось погане, тільки тоді мушу через усі незручності і негаразди відмовлятися. От я зараз відмовився від проекту, що йшов на «1+1». Боявся, що мене люди будуть питати: «Пане Миколо, ви що, ідіот, що таке робите на екрані?». У мене є студенти, які мені можуть сказати: ви нас так учили, а що ж ви самі робите? Тому змушений був сказати: «Пробачте, хлопці, але я не буду цього робити!».

- Проект «Табу» вийшов після 15-річної перерви…

— Це просто назва, яку запозичили. Хотіли взяти назву, запросити у проект Миколу Вересня, і усе це впихнути в одну валізу. Думали, ця валіза стане золотою. Так не буває. Я зрозумів, що мене купують як «говорящую голову». Не мав права нічого говорити свого. Три програми я ще щось писав, а далі взагалі нічого не робив. Я так не міг. Це не моє. Я відмовився, запропонував, щоб купили собі втричі дешевшу «говорящу голову».

- У вашій біографії є «неув’язочка». Ви навчалися на історичному факультеті Київського університету з 1977-го по 1983-ій. І у той самий час з 1979-го по 1980-ий написано, що були моряком далекого плавання. Як таке могло бути?

— Вас збив спантелику той один зайвий рік. Я був страшенним хуліганом. Стояв на межі «в’язниця-воля». Ні, криміналу не було. Просто мій стиль життя міг до чогось недоброго підштовхнути. Про це знав мій батько. А він — відомий вчений, біолог-ботанік, це він першим провів наукові дослідження рослин у космосі, за що й отримав чергову Державну премію СРСР. Він зрозумів, що його синові може бути гаплик, треба щось робити. Його товариш порадив, мовляв, молодих ідіотів виправляє флот. І через високі кабінети (тоді потрапити на флот за кордон було неможливо. — Г. Я.) мене влаштували на корабель. Цілий рік ходив на судні. Через те і брав академку в університеті.

- Коли ви закінчили університет, вам було 23 роки. Молодий викладач читає в училищі історію. Дівчата освідчувалися у коханні?

— Залицялися (сміється. — Г. Я.). Але я мусив придумувати тисячу причин, щоб делікатно припиняти ці залицяння. Ніколи не виганяв з аудиторії, коли мені відверто «строїли глазки». Одна дівчинка, запізнившись на урок, підійшла до мене і прошепотіла: «Я хочу з вами переспати».

- І як відреагували?

— Сказав, потім поговоримо. Але вона потім, мабуть, зрозуміла абсурдність своєї пропозиції. Думаю, з її боку це був провокативний випад. Хотіла побачити, як відреагую.

- Ваше справжнє прізвище Ситник. Чому стали Вереснем і відколи послуговуєтеся цим псевдонімом?

— Від 1989 року. Попри зовнішність хулігана, я страшенно відповідальна людина. На той час уже був одруженим і мав дитину. Грошей бракувало. Батько добре заробляв, але він у мене «протестант», навіть «кальвініст». Ніколи мені не допомагав. Я був студентом, отримував 105 рублів стипендії, дружина — 110. Тому шукав якогось заробку. Трохи займався репетиторством. Ближче до кінця 80-х у Києві з’явилися іноземці, діаспора. Приїхала з Англії дівчина Катя. Я шукав роботу на радіо. Тоді зробив єдине у своєму житті корупційне дійство. На радіо мені сказали, що мене візьмуть на роботу, якщо влаштую в пед-училище одну дівчину. Я домовився, і та дівчина вступила, а на радіо мене так і не взяли. Може, це не корупція, бо я так і не отримав зиску. Коли вийшов розчарований з радіо, назустріч мені йшла ця Катя. Ми розговорилися. Катя сказала, що працювала на російській службі Бі-Бі-Сі, і спробує домовитися. Я їй не повірив. Через півроку мені зателефонували з Бі-Бі-Сі на телефон мого батька. Не міг повірити. Запитали, чи правда, що я був у Чорнобилі, і чи міг би їм дещо розповісти. КДБ, яке все на світі прослуховувало, перелякалося: мій тато на той момент був членом ЦК, а за внутрішнім розпорядженням КДБ членів ЦК не можна було підслуховувати. І вони стали перед дилемою: син — «антисовєтчик», а батько — член ЦК. Що робити? А я розмовляю по телефону і розповідаю про Чорнобиль. І коли мене запитали, чому так сталося у Чорнобилі, — відповів: «До чого тут ядерна енергетика? Це та система, яка з 1917 року панує у цій країні — вона це все обвалила. Дивно, що тільки тут вибухнуло. Воно має все повибухати. Тут зеки все робили…». І я поніс щось таке, блін, як Солженіцин. Після цієї розмови у мене піднялася температура, і перед очима чомусь стояв Сибір (сміється. — Г. Я.). І тоді подумав, як мені втекти від КДБ? Передача записувалася у серпні. От і вирішив підписатися Вереснем. У жовтні я мав бути Жовтнем, а далі — Листопадом… І хто ж мене тоді піймає? Ніхто. Я став Вереснем. Написав велику статтю проти Валентини Шевченко (у минулому — голова президії Верховної Ради УРСР. — Г. Я.). Але після виходу першої публікації, як став Миколою Вереснем, так ним і залишився. Тоді мене знало дуже багато людей, мене слухали. Мені вірили. Слухачі знали Миколу Вересня.

- Що ви можете сказати про рівень української журналістики?

— На букву «х» — тільки не подумайте, що «харашо» (сміється. — Г. Я.).

- Кого б ви могли з українських чи зарубіжних журналістів поставити собі у приклад?

— Покійний Сашко Кривенко — приклад української журналістики. Талановитих журналістів багато, але вони всі, як правило, політики. І всі хочуть впливати. Всім нам треба вчитися в іноземців — їхньої постави, манери розмови, навіть усміхатися багатьом треба вчитися.

- Не думали створити власну школу журналістики?

— Думав. Але не маю таких грошей. І телеканал хотів би свій зробити. Але це нереально! Щоб відкрити свій канал, треба мати від 50 мільйонів. Але його ще й треба утримувати. І, що найголовніше, уся ця робота — збиткова. У нас немає прибуткових каналів. Телеканали собі можуть дозволити тільки супербагаті люди.

- Як ставитеся до пародій?

— Чудово.

- А як відреагували на пародію Володимира Зеленського про вас і Бориса Апрєля?

— Головне, щоб не переплутали прізвища. Володя Зеленський — класний хлопець, ми з ним давно знайомі. Колись він виступав у КВК, а я був членом журі, і я їм занизив бал, хлопці були злі на мене. Вони могли тоді виграти, але через мене їм забракло кількох балів. Зате виграли наступного року.

- Думаєте, це Зеленський так вам “віддячив”?

— Ні-ні. Боже борони. Якось ми з родиною відпочивали в Іракліоні (острів Крит. — Г. Я.). Ми випадково зустрілися в Іракліоні на летовищі. Нас довго не випускали, і ми гуляли з Володею. Мабуть, він тоді й спостерігав за мною: як жестикулюю, які у мене “крилаті вислови” і слова-паразити.

- Хто би у вас не брав інтерв’ю, всі запитують про сексуальну орієнтацію...

— І я всім відповідаю. Зараз і вам розповім.

- Не це мене цікавить. Ніколи не чула, що Микола Вересень скаче у гречку. Не даєте приводу для пліток чи «наліво» не ходите?

— Всі розмови про те, що папараці набридають, — лише розмови. Якщо не хочете, щоб про вас говорили — про вас ніколи не будуть говорити. На цьому стоїть Голлівуд. Говорять, в основному, про одних і тих же акторів, тобто про тих, які цього хочуть. Свідомо викидають “на-гора” інформацію, щоб про них говорили. Але є люди, які не дають приводу.

- Ви прожили усе життя з однією дружиною?

— Так. Я такий аномальний. У мене нема друзів, які живуть з однією жінкою — три-чотири дружини майже у кожного другого.

- У вас дві доньки? Одна з них уже доросла?

— Про старшу, Сашку, не можу нічого сказати, бо вона десять років живе у Страсбурзі (Франція. — Г. Я.). Вона незаміжня. В усякому разі мені так здається. Ми не втручаємося у її життя. У мене батько “кальвініст” і я — “кальвініст”. Дружина Леся спілкується з нею в Інтернеті. А молодша — семикласниця.