Юрій БІЛАК: «Я – гуцул, але французький»

У Франції та в Україні фотомитець Юрій Білак презентував проект «Гуцули».

Найближчим часом він планує представити однойменну фотовиставку в українських містах. Кілька років тому українці вже мали нагоду ознайомитися з роботами фотохудожника, народженого у сім’ї українських емігрантів у Франції. У кількох українських містах пан Юрій презентував фотовиставку для незрячих «Доторкнутися і побачити» (звуковий коментар до світлин начитували українські знаменитості). У Києві та Львові експонувалася його виставка «Українці» (результат трирічних подорожей нашою країною). Згодом митець привіз до Києва свої студійні фотороботи, це була виставка фотографій жіночих спин Bilak’s BACKS. У листопаді минулого року у французькому місті Коньяк, у рамках фестивалю європейських літератур, присвяченого Україні, відбулася презентація фотоальбому Юрія Білака “Гуцули” та відкриття однойменної виставки.

Орест і Василина Білаки, Франція. Фото сина.

Фотографія гуцулів у виконанні Юрія Білака.

А вже цього січня Юрій приїхав у Космач, що на Франківщині, аби презентувати «Гуцулів» і там, адже героями його світлин були переважно люди із цього села.

—Все ПОЧАЛОСЯ шість років тому, коли я з 2004-го почав постійно подорожувати місцями моїх батьків, — розповідає Юрій Білак. — Мої мама і тато родом із гірського міста Вижниці Чернівецької області. Отож я сам — гуцул. Французький гуцул, народжений не в Україні. Познайомився з Космачем, одним із центрів Гуцульщини. У Франції подібних звичаїв вже немає. Колись були в Альпах. Але те, з чим україн-ські гуцули живуть нині, у Франції вже виставлено в музеях. Почувався не так фотографом, як етнологом-аматором. Фотоапарат був приводом спілкуватися і мешкати у колоритних гуцулів.

- Як народилася ідея — видати альбом саме про гуцулів?

— Організатори фестивалю європейських літератур у Коньяку (Франція) переглянули мої фото на різну українську тематику і вибрали саме гуцулів. Підготував до виставки 30 фотографій. Ця подія підштовхнула зробити фотоальбом про унікальну етнічну групу. 20 днів ми з дружиною працювали над книгою. Видали її у Римі. Довго шукали видавництво, яке би втілило наш задум, адже мені йшлося не про фотоальбом, а про книгу як мистецький витвір. І ось за день до виставки у Коньяку вийшов фотоальбом. Що мене вразило, на виставку приходили не лише наші емігранти, було багато французів, особливо школярів. І вони відкрили для себе цілком іншу Україну. Моя дружина була екскурсоводом.

- Вона українка?

— Ні, француженка. Габі оформляла фотокнигу. І коли я перший раз, у 2004 році, приїхав в Україну, в Карпати, фотографувати батьківщину моїх предків, моя дружина потім дві доби переглядала зроблені світлини. Згодом вона теж поїхала зі мною в Україну. І відразу закохалася в Карпати. Має про них чимало знань, може розповідати іноземцям про гуцулів. Дружина каже, що коли побачила людей у Карпатах, вони були далекі від того образу, який маємо про українців у Франції.

- У Космачі ви жили у приватних садибах чи у звичайних гуцулів?

— Ніколи не живу в готелях! Не люблю цього. Навіть, коли користуюся потягом, беру плацкарт, щоб бути в оточенні людей, спілкуватися з ними. У Космачі мені випало велике щастя, що місцеві люди легко запрошують додому, пропонують поїсти, переночувати у них. Подорожував від хати до хати — Космач, Косів, Яворів, Криворівня… Коли фотографував вихід на полонину, жив у горах разом із чабанами. Я ж народився у хаті, де є гуцули. І сімейне коло, де виростав, — то була частинка Гуцульщини у Франції. Бачив це через світлини, через вишиванки, через різьблені речі, які мій батько купував у Канаді, дещо йому висилали з Украї-ни. Він колекціонував мальовані поштові листівки. Якби ви зайшли до батьків, а вони мешкають неподалік міста Ліона, то побачили б, що їхній дім — це Україна. Покоління моїх батьків, які поїхали до Франції, родом звідси. Вони були учасниками Буковинського куреня. У Ліоні таких сімей було майже дві сотні. Танцювали разом, співали, святкували. Ці звичаї зі мною протягом всього мого життя. Перший раз я приїхав в Україну у 1983 році. А почав фотографувати її з 2004 року. У першу чергу мене цікавить спілкування з людьми. Але коли вони теж цікавляться і моїм життям.

- Ви знімали не лише у Карпатах?

— Об’їздив не один регіон, від Ужгорода до Донецька. Знімав донецьких шахтарів, артистів оперного театру в Києві… Що стосується Карпат, то фотографував майже всі основні свята гуцулів. Не знімав тільки свято Івана Купала та обряду похорону. У 2007 році зробив виставку “Українці” — спочатку у Львові та Києві, згодом у Бухаресті. Думав, що повсякденне життя гуцулів стане відкриттям лише для іноземців. Але у Києві мене запитували, чи це часом не старі фотографії, невже все це ще існує.

- Скільки світлин вмістив фотоальбом “Гуцули”?

— З тих фотографій, що зробив у Карпатах, за словами моєї дружини, ми могли б зробити аж три книжки. Але, готуючи фотоальбом, були обмежені у кількості фотографій, оскільки це б вплинуло на вартість. У книгу відібрали 127 світлин, з коментарями. Текст написав сільський голова Космача Дмитро Пожоджук. Не скажу, що туди ввійшли всі найкращі фото, але ті, які відображають основні свята, життя гуцулів.

- Чи вдалося вам заробити на таких унікальних фотографіях з Карпат?

— Деякі з них я зміг продати. І це компенсувало мої затрати на подорожі в Україну.

- Героями ваших світлин були прості гуцули. А їм ви їхні ж фото продавали чи дарували?

— Гуцули мені казали: ми вам заплатимо. Але я грошей не брав, бо хіба можна було брати від людей, які живуть у простих хатах, із середнім достатком? І щоб усім було добре, запропонував, щоб взамін на фотографії вони дали мені щось, зроблене їхніми руками. Привіз у Францію варення, мед з кульбаби, сушені білі гриби. Моя дочка казала, що варення з малини, то — від Мавки.

- Напевно, фотокнига була особ-ливим подарунком для ваших батьків?

— Їм було приємно, що син цікавиться їхньою культурою. Бо сьогодні діти і внуки наших емігрантів вже навіть не знають української мови. А мої батьки, їм зараз по 87 років, розмовляють лише українською. Коли я в них удома, навіть не уявляю, як міг би говорити з ними французькою. Тепер маю ще одну мрію: хочу, щоб фотовиставка про гуцулів поїхала Україною, щоб всі люди могли бачити ці живі звичаї.

Довідка «ВЗ»

Юрій Білак народився у Франції 1961 року в родині українських еміг-рантів — Ореста та Василини Білаків. Юрій почав свою кар’єру як стоматолог-протезист, а продовжив її як танцюрист в українському танцювальному ансамблі в Канаді та США. Із 1986-го по 1989 рік гастролює Європою з театральною трупою Жерома Саварі. Пізніше стає режисером театральних постановок для юного глядача. Захоплюючись фотогра-фією, починає професійно займатися цим мистецтвом.

У 2004 році робить новий етнографічний репортаж у країні своїх предків. Протягом трьох років Юрій подорожує Україною, живе у місцевих жителів і ділить з ними їхні радощі та незгоди. Саме з цієї подорожі і народилася виставка “Українці”.

Юрій Білак робив студійні фото родин Ющенків та Яценюків, співаків Олега Скрипки, Ані Лорак, акторки Ольги Сумської. Має доньку Василину.