Анфіса ПОЧКАЛОВА: «Кожній з нас слід навчитися бути лідером»

До олімпійського Лондона бронзова призерка чемпіонату світу-2009 з фехтування на шпагах Анфіса Почкалова поїхала у статусі запасної. Такі вже правила гри: основна трійка відбирається згідно з міжнародним рейтингом, а на той час львів’янка поступалася не лише багаторічній лідерці збірної Яні Шемякіній.


Вище за неї у протоколах стояли і тернополянка Олена Кривицька, і молодша подруга Ксенія Пантелєєва. Лондон став для талановитої вихованки Андрія Орликовського найбільшим розчаруванням і одночасно хорошою наукою. Про те, що олімпійська наука пішла львів’янці на користь, свідчить командна «бронза» уже на першому кубковому етапі нового сезону у Катарі. Про те, як нелегко бути свідком «народження» нової олімпійської чемпіонки, про жіночу дружбу і суперечки з власним «я» Анфіса Почкалова розповіла читачам «ВЗ».

— Так, мого прізвища не було у стартовому складі олімпійської команди, а значить, я не фехтувала і в особистій першості. Вийшла лише на заміну у командних поєдинках, — про Лондон-2012 Анфіса згадує, ледь стримуючи сльози. — Зі здоров’ям у мене було все добре, стару травму спини вдалося вчасно залікувати. Це було рішення тренера, він відібрав команду за міжнародним рейтингом. Я й досі болісно згадую про це. Однак лондонська Олімпіада — то не моя історія. Я емоційна людина. Якщо плачу, то потоками сліз, якщо сміюся чи кричу, то до нестями. Ось так несамовито я підтримувала в Лондоні свою подругу — Яну Шемякіну. Це вона може казати, що була впевнена у перемозі. А я й досі не можу повірити: коли рахунок на табло 14:14, бути у чомусь упевненою неможливо. У фіналі навіть кричати не могла, у мене сів голос. Але коли перемога Яни стала реальністю, я схопила прапор і, з останніх сил напружуючи голосові зв’язки, почала співати гімн України. Було складно сидіти на трибунах. Дуже добре знаю Яну: вона тільки задумала якусь дію, а я з точністю могла прогнозувати, що саме вона робитиме, і хотіла лише одного — щоб та дія їй вдалася.

Того дня Яна була іншою. Як зазвичай ми виходимо фехтувати? По-спортивному злі, агресивні. Та злість переповнює нас і дещо заважає. А Яна була спокійною. І сконцентрованою. Здавалося, не бачила, що діється довкола неї. Я б хотіла перейняти у Яни її здібність концентруватися. Тому що у мене бажання перемогти більше заважає, аніж допомагає. А на доріжці всього повинно бути в міру.

- А що діялося на Олімпіаді? Які враження залишив Лондон?

— Відверто? Мені до поїздки у Лондон здавалося, що Олімпійські ігри — це щось неземне, дивовижне. Насправді все, що діялося довкола нас, мало чим відрізнялося від, скажімо, Всесвітніх універсіад. Звичайно, на Олімпіадах на кожному кроці зустрічаєш знаменитостей. Але у мене немає нав’язливої ідеї брати у когось автографи. Деколи можу сфотографуватися з чемпіонами минулих років. Мені подобається спільне фото з Олександром Волковим. Можливо, у тому бажанні сфотографуватися з велетнем-олімпійським чемпіоном далися взнаки гени, адже мої батьки — баскетболісти, тому персона Волкова завжди була привабливою для мене. Він нагадує великого і доброго ведмедика. З діючими спортсменами я ніколи не фотографуюся. Я сама прагну досягти найвищих вершин, тому якось не личить бігати з блокнотом до своїх, по суті, колег.

А ось спілкуватися з представниками інших видів спорту мені подобається. В Лондоні ми підтримували стосунки з багатьма нашими співвітчизниками. Українські боксери — це окрема історія. Вони такі безпосередні і прості, що, дивлячись на них, ніколи не скажеш: це — чемпіони. В аеропорту вони сіли у спеціальний прозорий автобус. Вася Ломаченко — попереду, Сашко Усик з ще одним нашим козаком позаду. Так ось Усик з хлопцями стали розгойдувати автобус і верещати: «Василю, обережно на поворотах!» І щось подібне у них на кожному кроці. З боксерами неможливо нудьгувати. Люди не тільки на спорті зациклюються, а ще й розважатися вміють. У нас так не виходило. Через це ми і програли. Ми надто сильно хотіли перемогти командою. І перегоріли. Навіть коли ходили до торгового центру купувати сувеніри, постійно говорили про майбутніх суперниць та протистояння з ними. Перша наша зустріч була з росіянками. Вони при зустрічі з нами не віталися: їх так виховують, щоб вони не витрачали нервову енергію і були агресивними до суперниць навіть поза ареною змагань. Ми прийняли ці правила гри: також не віталися і дивилися на них, м’яко кажучи, без жодного натяку на симпатію. Більшість російських спортсменів ставиться до оточення зверхньо і поводиться самовпевнено. У нас інша проблема — ми себе недооцінюємо.

Росіянкам ми програли. Яна після своєї перемоги в особистих змаганнях була втомленою і емоційно виснаженою. А ми не змогли взяти лідерство на себе. Кожній з нас потрібно навчитися бути лідером. А так ми все одно озираємося на Шемякіну: навіть якщо програємо, вийде Яна і знову витягне всю зустріч. Після поразки росіянкам у першій зустрічі у нас опустилися руки. Фехтувати за 9-10 місце? Який сенс? Ми ж їхали по нагороду.

- Чи у вашій команді — одна за всіх і всі за одну?

— Нам ще багато чого слід навчитися. Хотілося, щоб навчилися дружити так, як це вміють робити наші шаблістки. Що б не сталося, вони одна за одну горою стоять. Незадовго до Ігор я запитала Олену Хомрову, яка не потрапила на Олімпіаду: «Ти тепер на деякий час підеш зі спорту?» Вона страшенно здивувалася: «Як я можу піти? Мені ж потрібно допомагати Олі Харлан готуватися до Лондона!» Ми ж перше, що зробили після поразки, пересварилися. Потім, звичайно, помирилися. Більше, ніж дві години, не можемо сердитися одна на одну. А своєю перемогою ми з Оленою Кривицькою вважаємо те, що перед Іграми нам вдалося помирити Яну та Ксеню Пантелєєву. Ксюша у нас — дівчина горда. Але ми попросили її першою піти на перемир’я, адже Яна і старша, і досвідченіша. І вона підійшла, попросила Яну заради майбутньої Олімпіади забути про всі чвари.

- Після Олімпіади спортсмени зазвичай дозволяють собі тривалий відпочинок…

— Після Ігор дозволила собі відпочивати лише тиждень. Після поразки було важко на душі. Однак ще важче було без шпаги. Вже почала готуватися до Ріо-де-Жанейро, наступної Олімпіади-2016. Я стала тренуватися більш розумно. Раніше у мене на очах були шори, я працювала, наче навіжена. Так, тренер казав зробити 50 випадів, я ж робила усі 100. Тепер також можу перепрацьовувати, але так, щоб ніхто не бачив і потім не дорікав мені. Розумію, що це може призвести до травм. Але зменшити оберти мені не дозволяє сумління. Ось напишу собі у щоденник завдання на тренування. І думаю: якщо погано почуватимусь, збавлю оберти. Але потім внутрішній голос мене гризе: «Слабачка! Не можеш справу до кінця довести». І продовжую працювати навіть через біль. На зборах в Алушті бігала по 10 км — посперечалася сама з собою, що зможу. При цьому у мені якось уживаються дві протилежності: я одночасно і трудоголік, і невиправний сонько. Тато дивується: після першого тренування я приходжу додому, заходжу до кімнати і вже через кілька секунд поринаю в обійми Морфея.