• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Дмитро КОННОВ: «Російський ринок досі орієнтується на «Пісню року», а український таких обмежень не має»

Дмитро КОННОВ: «Російський ринок досі орієнтується на «Пісню року», а український таких обмежень не має»

Леді Ґаґа, Стінґ, U2, Андреа Бочеллі, Браян Адамс, Ріанна… Цих артистів об’єднує не лише світова слава, а й одна рекордингова компанія — Universal Music Group, яка є лідером у музичній індустрії.


В обойму зірок першої величини, якими займається UMG, за останні два роки потрапили й троє українських артистів — Іван Ганзера, Наталія Гордієнко та Павло Табаков. Заповітні контракти вони отримали за посередництва шоу «Голос країни» (канал “1+1”), приз у якому — співпраця з цим лейблом. Дмитро Коннов, який живе і працює у Москві, — генеральний директор ТОВ “Юніверсал Мюзік”, офіційного представництва Universal Music Group у східноєвропейському регіоні, яке займається просуванням переможців шоу. Про музичний ринок і його правила гри, “хохлів” і “москалів”, мовне питання та правильні амбіції з Дмитром Конновим розмовляла кореспондент «ВЗ».

- З українських артистів ви працюєте лише з трьома: Павлом Табаковим, Іваном Ганзерою та Наталією Гордієнко. А з російських артистів хто у вашій команді?

— До середини 2011 року нашим завданням було просувати серед населення Росії, України, Казахстану, Азербайджану закордонних артистів. Ми не надто зай-малися російськими виконавцями, хоча і не уникали цієї співпраці. Серед тих, хто в останні роки з нами працював, були група “Банд’Эрос”, Аніта Цой. Випустили два останні альбоми Алсу. Потім почалася наша співпраця з «Голосом країни» в Україні. Зараз має-мо величезні очікування від проекту «Голос» (канал ГРТ), який лише торік прийшов у Росію.

- Переможець проекту гарантовано отримує контракт з вами. Але от Наталія Гордієнко у «Голосі країни» не перемогла, а контракт з нею ви підписали.

— Працювати з такими масштабними проектами, як «Голос країни» — вигідно. Доки шоу триває, можеш спостерігати, як на того чи іншого артиста реагує публіка. Після шоу отримуємо артиста, якого вже знає вся країна. У мене ще до завершення ефірів починають свербіти руки, щоб почати підписувати тих учасників, які себе показали. Але я не працюю в міністерстві культури, тому мені завжди треба розуміти, скільки мої прим-хи і симпатії кош-туватимуть. Виступаю не в ролі багатого «папіка», який інвестує у своїх близьких, а в ролі інвестора, який вкладає гроші у ті проекти, в які вірить. І моя віра пов’язана не лише з особистими уподобаннями. Переможець шоу як приз отримує контракт з нами — це не обговорюється. Коли мова про інших учасників, то зважаємо не лише на їхній творчий і комерційний потенціал, а й на те, що в нашій команді повинні бути артисти, які працюють у різних жанрах. Не хочемо плодити конкурентів в середині себе.

- Вираховуєте, хто формат, а хто ні?

— Коли на радіо чи телебаченні кажуть «ти — не формат», це — не відмазка. Якщо з вами говорить професіонал, то це — адекватне пояснення того, чому вашої пісні не буде в ефірі. Та Інтернет і сила соціальних мереж змінюють ситуацію. В артистів, які вибиваються з загального уявлення про те, як має виглядати музика на популярній радіостанції чи на телеканалі, виникає все більше різних можливостей, як достукатися до своєї аудиторії. «Голос» дозволяє нам вийти з рамок радійного, телевізійного формату. Його учасниками стають виконавці, які працюють в різних стилях. Якщо люди за них голосують, то нерозумно заперечувати бажання аудиторії слухати таку музику і любити цього виконавця.

- Ви — зацікавлені, щоб ваші підопічні були відомі не лише в Україні, СНД, а й у всьому світі...

— Будь-який артист спершу повинен довести, що він — цікавий своїй країні. У цьому сенс «Голосу». Глядачі у цьому шоу не шукають тих талантів, які стають міжнародними. Це — проект для локальних артистів, які через різні обставини опинилися за бортом поточного шоу-бізнесового процесу у своїй країні. У випадку з Іваном, Павлом, Наталею ми, в першу чергу, думаємо про них в контексті України. Ми повинні робити все, щоб та аудиторія, яка вже є у цих виконавців, не розчарувалася в них. Ніхто не закликатиме Павла співати російською, якщо це може нашкодити його спілкуванню з тими людьми, які в нього вірять. Хоча російська допомагає виконавцеві вийти ще й на російський ринок… Та перейти на російську мову українському виконавцеві не завжди просто і не завжди потрібно. Зрештою, музика — це інтернаціональна мова. В Росії група “Океан Ельзи” — мегапопулярна. Хоча Вакарчук ніколи не співав російською, це не заважає йому збирати стадіони. Брав участь у випуску його альбому “Модель” і пам’ятаю, коли Вакарчука в Москві постійно запитували: чому він не заспіває російською? Він пояснював, що не може писати і співати пісні російською, бо українська і російська — різні мови, а він пише тексти рідною...

Ми — слов’яни, у нас більше спільного, ніж різного. Але все ж... ми різні. Україна — не Росія. Це — різні країни і різні музичні ринки. Але, що б не говорили люди, які сидять на Банковій чи в Кремлі, ми з вами постійно спілкуємось, літаємо і їздимо один до одного без віз. Якщо включите будь-який російський канал, там — повно українських артистів. Завжди проводжу паралель: Англія — скарбниця талантів, які потім заробляють гроші у США. Украї-на — скарбниця талантів, які зароб-ляють гроші в Росії.

- Та все ж можете вивести рецепт всесвітньої відомості? Як стати Стінґом чи Мадонною?

— Якщо ви — талановитий актор і виходите на підмостки драматичного театру у Гельсінкі, але з якихось причин хочете стати відомішими за Бреда Пітта, і ваша зов-нішність, і ваш драматичний чи комедійний талант дозволяють це зробити, вам треба опинитися у тому місці, де шукають нових Бредів Піттів. Шукають їх у Голлівуді, Лос-Анджелесі. Для нас нормально, що нові комп’ютерні програми приходять зі США. Що речі, які на нас з вами одягнуті, швидше за все, зроблені у Китаї, і вже років з десять це — не синонім того, що ми за останні гроші цей одяг купили. Існують певні місця, куди люди повинні прийти, якщо вони хочуть стати зірками глобального масштабу. Центр в музичній індустрії, як і в кінематографічній, у Лос-Анджелес. Мова щоденного спілку-вання там — анг-лійська. Тому, якщо ви не розмовляєте англійською, з вами ніхто не говоритиме. Якщо говорите з акцентом, у вас теж мало шансів, бо він полізе в процесі запису треку. Є ще один момент — найнеприємніший для артиста: зобов’язані підкоритися загальним правилам. Є багато фінських, московських, львівських артистів, кращих за Анджеліну Джолі у тисячу разів. Але вона стала кумиром мільйонів, а вони — ні. Не всі готові жертвувати собою. З багатьма примхами треба попрощатися, вбудуватися в певну модель світу і, грубо кажучи, виконувати накази, не сперечаючись і не ставлячи додаткових запитань. А музиканти не люб-лять наказів. Моя практика роботи з артистами — це постійне пояснення, чому щось треба зробити і для чого. Даю їм максимальну свободу. Але мої колеги — значно жорсткіші. Шоу-бізнес — як театральний чи економічний вуз: на одне місце дві-три тисячі претендентів. Хтось погоджується на умови, а хтось ні. І нема чого з ним панькатися. Щоб артист опинився в одному ряду зі Стінґом, Queen чи, не доведи Господи, з Леді Ґаґою, треба жертвувати собою.

Насправді всесвітня відомість — це не вершина творчої піраміди. Коли був студентом, зустрів цікавого театрального режисера з Саратова. Він їздив на міжнародні фестивалі, возив вистави... Запитав його: “Маестро, а чому ви не переїжджає-те у Москву?”. Він відповів, що краще буде першим у Саратові, ніж дванадцятим у Москві. Це — правильна, але не завжди властива творчим людям позиція.

У більшості країн домінує ситуація, коли не менш як 50 відсотків музики, яку люди із задоволенням слухають і за яку платять, — їхня рідна (упустимо проблему піратства, яка гостро стоїть в Украї-ні та Росії і спричиняється до того, що у нас такий бідний музичний ринок з точки зору жанровості). У світі люди голосують євро, кроною, фунтом за тих артистів, які співають їхньою мовою. Приїхавши у Фінляндію, імен половини національного хіт-параду не прочитаєш, це якась абракадабра, а не прізвища. Приїжджаєте у Швецію, де співають зазвичай англійською, яка там виконує функцію другої мови, проте не впізнаєте нічого з їхньої музики. Бо там співають для шведів. Приїжджаєте в Іспанію і знаходите трек Леді Ґаґи чи Мадонни аж на 20 місці. Решта хіт-параду — пісні іспанською мовою. Музика повинна говорити з вами вашою мовою. От коли стає міжнародним, інтернаціональним брендом, тоді починає говорити універсальною мовою.

У кожному місті, куди б ви не приїхали, зможете знайти «Макдональдс». Ви знаєте, як там смакує, що там готують. Усі ці каліфорнійські штуки — це музичний «Макдональдс», прекрасно зроблений фаст-фуд, який працює у будь-якій країні. Але яким би популярним він не був у світі, його ніколи не цінуватимуть так, як цінують домашню кухню.

- Як оцінюєте місцеву музичну кухню в Україні?

— Вона надзвичайно смачна. Недарма є така москальська мантра: “Ці хохли все в Москві захопили!”.Тривалий час задавався питанням: “То чому ж це хохли все захопили? Що, москалі — такі тупі і бездарні?”. І от мої колеги з Києва мені пояснили. Історично в 1991 році, коли СРСР розпався, заряд “совка”, як позитивний, так і негативний, залишився у Москві. В Росії залишилися Алла Пугачова, Едіта П’єха, Людмила Гурченко, Йосиф Кобзон і вся оця пісня 1979 року. В інших країнах їх не було, там утворився вільний простір, який почали заповнювати нові самобутні артисти. За рахунок цього вдалося зробити велику кількість експериментів з різними стилями музики, від попу до репу. З середини 90-х років в Росію починає надходити українська музика. Green Grey, “Шао? Бао!”, “Океан Ельзи”... Російський ринок досі орієнтується на “Пісню року”, а український таких обмежень не має.

- Хто з українських музикантів вам подобається?

— Люблю Лізу Йолку. Вона — великий молодець, і у неї прекрасна команда. Подобається Іван Дорн, хоча важко назвати хлопця, який народився в Челябінську, українцем. Незважаючи на те, що мене зараз усі проклянуть, вважаю прекрасним проект “Пающие трусы”. Додав би у ряд цікавих україн-ських артистів ще хлопців з Quest Pistols.

- Серед артистів, яких ви назвали, немає тих, кого вважають топовими в Україні. Ані Лорак, Пономарьова, Руслани...

— З Пономарьовим познайомився на “Голосі”. Він для мене — той приклад, коли людина точно знає, де його аудиторія. У Ані Лорак — прекрасна кар’єра в Росії, там її люблять. Вона — чудова виконавиця, але їй бракує хітів. Коли починаємо продюсувати проекти, думаю про те, хто буде готовий суботнього зимового вечора в погану погоду вийти з дому і поїхати в інший кінець міста заради якогось концерту та ще й заплатити за це. Артист повинен робити щось, щоб люди говорили: “О, у мене в місті — Іван Дорн! Треба кидати все і йти на його концерт”. І йдеться не лише про особистість виконавця, а й про його репертуар.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Дмитро КОННОВ: «Російський ринок досі орієнтується на «Пісню року», а український таких обмежень не має»