Юлія РАЙ: «В австралійців асоціація з Україною – «Котлета по-київськи»

Ексклюзивне інтерв’ю української співачки, яка вийшла заміж за австралійця


Співачка, авторка легендарної пісні “Річка” (“Двічі в одну річку не ввійдеш”) Юлія Рай чотири роки тому зникла з поля зору українських меломанів. Причина поважна: Юля вийшла заміж за австралійця і переїхала жити на Зелений континент. Живе щасливе українсько-австралійське подружжя у всесвітньо відомому місті-курорті Золотий Берег (Gold Coast), який називають «раєм для серфінгістів». Як українській дівчині із псевдонімом Рай живеться у раю? Про це корінна львів’янка за філіжанкою кави розповіла журналісту «ВЗ», гостюючи нещодавно у рідному місті, де живуть її батьки.

«З мене важко викорінити українськість»

- За Україною сумуєш?

— Ще й як! Хоча не так за Україною, як саме за Львовом. За мамою, татом, братами-сестрами, племінниками, друзями… Щоразу з трепетом їду додому. Переліт (з пересадками і ночівлею в готелі) займає дві доби, але втому після дороги як рукою знімає, як тільки приземлюся у Львові.

- Австралія ще не стала твоїм домом?

— Ще ні… Виявилося, що з мене не так вже й просто викорінити українськість (усміхається). Я в Україні і я в Австралії — наче дві різні людини. У Золотому Березі живу зовсім по-іншому. У вільний час багато гуляємо з чоловіком берегом океану, який у цьому місті тягнеться понад сорок кілометрів. Яка ж там краса! Живеш ніби у заповіднику. Тропіки… Літають різнокольорові пташки і папуги — такі, яких тут купують по п’ять тисяч доларів. А якось їхала пізно ввечері із виступу додому. Бачу, дорогу перебігає кенгуру. Усі авто в мить зупиняються, вимикають фари — і чекають, поки налякана тваринка буде у безпечній зоні.

- Ти і в Австралії продовжуєш пісенну кар’єру?

— Так. Правда, дещо іншу. Усе почалося з того, що я завітала у гігантський місцевий розважальний клуб. Там познайомилася з групою австралійських музикантів. Коли почули, що я — співачка з України, зацікавилися. Я для них виявилася екзотикою. Від моєї англійської з українським акцентом вони у захваті (сміється). Одразу потрапила у цю групу. Пишу пісні, сценарії, співаю… Наше завдання — розважати дітей. Це такі собі дитячі корпоративи: хрестини, дні народження… Але у великих масштабах. Щотижня на наші виступи приходять сотні сімей. Усі вони — у нашому фан-клубі.

Ще одна моя робота в Австралії — на радіо: готую щотижневу програму про Україну для української діаспори. Австралійські українці — дуже дружні. Щотижня ходять до церкви, організовують свята. Мене не раз запрошували поспівати.

«Дійшла до прямих ефірів австралійського «Х-фактора»

- То ти перекваліфікувалася у дитячу співачку. А «дорослу» пісенну кар’єру не пробувала там підтримувати?

— Пробувала (усміхається). Як тільки переїхала до Австралії і ще не мала чим себе зайняти, подалася на тамтешній «Х-фактор». Кастинг проходило сорок тисяч конкурсантів. Я увійшла у двадцятку. Мабуть, завдяки своєму українському колориту. Моє виконання пісні з репертуару Бейонсе нікого не залишило байдужим (сміється). Вилетіла я із шоу перед самими прямими ефірами. І то через проблему з паспортом… Я була в команді Ронана Кітінга, учасника знаменитої групи Boyzone. І ми мали їхати тренуватися до Ірландії. На підготовку до поїздки було лише три дні. З моїм паспортом в’їзд в Ірландію був для мене закритий... Треба було чекати, коли отримаю австралійське громадянство… Невдовзі я його отримаю, але тепер участь у таких телешоу мені вже нецікава.

Та я настільки сподобалася австралійським глядачам, що вони після мого вильоту із шоу почали засипати сторінки проекту у соцмережах проханнями «повернути Юлю, дівчину з України». Продюсерам програми конче треба було щось вигадати — і вони зняли про мене окреме шоу на тему «А як би поводилася Юля, якщо б далі була у нашому проекті?».

- Пісні продовжуєш писати?

— Так. Більшість тримаю у себе. Коли мені було 16 років і я дуже хотіла купити собі сумку, але мені бракувало 200 доларів, я продала одну пісню. А згодом так і не почула її на радіо. Мені стало шкода своєї пісні… Тепер у мене, слава Богу, уже є 200 доларів на сумку. Тому не роздаю і не розпродую пісні направо-наліво. До того ж мені важливо, кому саме продаю твір. Зрештою, я ж не станок із написання пісень (усміхається). Пишу тоді, коли хочеться.

- Тобі, мабуть, надходили пропозиції купити твою легендарну «Річку»?

— Ні. «Річку» купити не хотіли. Зате, коли ця пісня вистрелила, до мене зверталися Олександр Пономарьов, Оксана Білозір… Хотіли, щоб я щось для них написала. Я писала, називала ціну, а вони казали, що їм задорого. Йшлося про 500 доларів… Думали, що даруватиму їм пісні… Тепер, зізнаюся, шкодую, що не зробила їм таких подарунків. І в Пономарьова, і в Білозір — гарні голоси, вони були б чудовими виконавцями моїх пісень.

«Мій чоловік — наполеончик: у нього і будинок, і машина — величезні»

- Що в Австралії знають про Україну?

— Практично нічого… Якщо в Європі ще чули про Андрія Шевченка, братів Кличків і Руслану, то в Австралії ці імена мало кому щось говорять. В австралійців найпоширеніша асоціація з Україною — «Котлета по-київськи». А торік узимку, коли в Україні було мінус 25, вони лякалися з таких новин. Усе запитували: «Юлю, як там твої батьки?». На Золотому Березі, де живу, найхолодніша температура — плюс 8.

- Тобі, українській дівчині, підійшов менталітет австралійців?

— Так, легко з ними вживаюся. Австралійці — дуже привітні і милі.

- Життя в Австралії дороге?

— Ще й яке дороге! Дорого все: від продуктів харчування до оренди житла та комунальних послуг. На Золотому Березі всі живуть у приватних будиночках. Найменший такий будинок складається із трьох спалень і вітальні. Щоб винаймати таке житло, треба платити 350 доларів у тиждень. Свій особняк ми купили. Правда, взяли кредит. І довго його виплачуватимемо, бо наш будиночок — чималенький. А живемо в ньому троє: я, чоловік і собака. Часто думаю: «І навіщо нам такий великий дім?». Але Павло — наполеончик (сміється). У нього і будинок, і машина — величезні.

- Маєш у домі помічницю?

— Ні. Це дороге задоволення… Але я й сама справляюся. Готую щодня. На нашому столі — і борщ, і вареники, і запечена з яблуками качка, і торти…

- От ми плавно перейшли до історії твого кохання. Розкажи про свого чоловіка...

— Павло народився в Австралії. Свого часу його сім’я виїхала з Росії, довго поневірялася світами, аж поки не опинилася на Зеленому континенті. Павло трохи старший за мене, йому 33 роки.

- Ти вже взяла його прізвище?

— Ще ні… Може, з часом. Мені і прізвище Бодай подобається. А Павло усе запитує, коли вже я стану Дроздовою. (Сміється). Ми одружилися на День святого Валентина. Просто розписалися. Потім зробили кілька фотографій у парку. А на забаві у нас було лише семеро гостей. Святкували у ресторані шикарного готелю. Витратили тисячу доларів, і то це був подарунок друга (усміхається). А витрачати на гучне весілля десятки тисяч доларів не було сенсу. Вирішили краще поїхати в медовий місяць на три тижні до Таїланду.

- Чим займається Павло?

— Взагалі-то Павло — електрик. Люди цієї професії, до речі, в Австралії добре заробляють. Та віднедавна у чоловіка — автомобільний бізнес: купує на аукціонах авто, ремонтує їх і продає.

«Австралійські чоловіки — стримані у залицяннях»

- Як ви познайомилися?

— Познайомилися п’ять років тому у Києві. Брат Павла шукав собі у дружини слов’янську жінку. Претендентку знайшов через Інтернет. Приїхав до Києва знайомитися. За компанію взяв з собою і Павла. Так ми волею випадку і зустріли одне одного — на одній із київських дискотек. Познайомилися і роз’їхалися. Потім у нас був тривалий роман на відстані: скайп, телефон… Я отримувала від нього подарунки: іграшки, інші милі дрібнички... І він усе кликав до себе в гості. От одного дня я й наважилася полетіти до Австралії.

- Павло, хоч і має слов’янське коріння, — іноземець…

— Так, і жити з іноземцем — непросто. Навіть при тому, що я вільно спілкуюся англійською, між нами все одно виникають моменти, коли не до кінця розуміємо одне одного. Різні погляди, цінності, виховання, менталітет… Та ми з Павлом настільки подобаємося одне одному, що пробачаємо усі непорозуміння. За любов треба боротися. Навіть тоді, коли між вами доходить до сімейних скандалів із биттям посуду.

Поважаю жінок, які вміють бути шиєю свого чоловіка. Я ще вчуся цього мистецтва.

- Чим австралійські чоловіки особливі?

— Вони — дуже вірні. Якщо австралієць має жінку, ніколи не гляне у бік іншої. Мені це так подобається (усміхається). В Австралії низький відсоток зрад і розлучень. Тамтешні чоловіки бояться закону: при розлученні дружина може залишити чоловіка голим-босим.

- А що є в українських чоловіках такого, чого бракує австралійським?

— Австралійці — стримані у залицяннях. Наші ж чоловіки можуть тобі ні з того ні з сього принести оберемок квітів, відкоркувати шампанське… Від австралійців таких проявів уваги не дочекаєшся. Вони підуть у магазин, куплять колечко за п’ять тисяч доларів — і тихенько покладуть його перед тобою. А де феєрверк почуттів? Мені цього бракує…

- Дітей ще не плануєте?

— Чоловік уже три роки питає: «Ну, коли?». А я все не можу наважитися… Мабуть, боюся того, що не матиму там допомоги. Няня — дороге задоволення: 100 доларів у день. Хоча в Австралії при народженні дитини виплачують п’ять тисяч доларів допомоги. Планують платити десять. От за десять я б іще подумала (сміється).