Вікторія ВАСАЛАТІЙ: «Для артиста важливий матеріал. Немає пісні – немає артиста»

Саме завдяки авторству музики й виконанню головної ролі у мюзиклі «Едіт Піаф. Життя в кредит» про Вікторію Васалатій дізналася широка публіка. А ще як про солістку гурту Platina та учасницю шоу «Голос країни-2». У розмові з кореспондентом «ВЗ» вона розповідає про відсутність страху стати заручницею однієї ролі, несподівані повороти долі та хитросплетіння театру, музики й естради у її житті.

— Знаковою для вас можна вважати роль Едіт Піаф. Її шлях до пісенного Олімпу був складним і тернистим. Ваш який?

— У мене теж був складний, тернистий, довгий шлях. Вважаю, все залежить від того, наскільки людина готова до того чи іншого повороту у житті. Сприймаю все як належне, намагаюсь отримувати від цього максимальне задоволення (особливо від масштабних театральних робіт) і вчитися. З дитинства мріяла стати співачкою. Було складно — я з маленького містечка на Вінниччині. Ми з батьком багато працювали над тим, щоб придбати перші необхідні інструменти, створити свій колектив і працювати на весіллях, корпоративах. Едіт Піаф починала працювати на вулиці. У неї, звісно, сумніша історія, ніж моя. У мене була повноцінна сім’я. Мами вже немає з нами, а вона була хорошим педагогом. Мої батьки тонко відчували, що мені потрібно, і не підштовхували до чогось іншого. Були конкурси, перемоги, поразки — усе це загартовує. Коли потрапила до Києва, навчалася в університеті, розуміла, що це — місце з багатьма можливостями, яких не можна втрачати, тож треба працювати ще більше. Вдячна долі за знайомство з Юрієм Рибчинським. Саме він почув схожість мого тембру з голосом Едіт Піаф і відкрив для мене її як особистість. До цього ніколи не виконувала її пісень. Пізніше Юрій Євгенович написав для мене пісню. Він сказав фразу, яка звучить і в самій п’єсі про Едіт Піаф: «Ти станеш справжньою співачкою тоді, коли для тебе почнуть писати пісні».

— Саме Едіт Піаф і привела вас у Театр ім. І. Фран-ка…

— Спершу не робили ставки на цей мюзикл. Робота над ним тягнулася не рік і не два. Багато читала і дізнавалася про Едіт Піаф. Переглядала художні й документальні фільми, слухала пісні. Та свою думку про цю жінку сформувала після прочитання книги Симони Берто, сестри співачки. Ні для кого не секрет, що про неї ходили різні чутки — її називали алкоголічкою й наркоманкою… Завдяки цій книзі побачила зовсім іншу Піаф. Відчула серцем, що саме такою вона й була — світлою, позитивною, активною, могла усіх запалити своєю енергетикою. Її любили за те, що вона залишалася дорослим дитям, і тягнулися до неї. А які біля неї були чоловіки! Хоча вона не була красунею — маленька на зріст (154 см), без голлівудської зовнішності. «Едіт Піаф» — це найяскравіша подія у моєму творчому житті. Те, із чого почалося моє нове життя, з чого почався театр у ньому. Треба віддати належне Богданові Сильвестровичу Ступці, який, прочитавши матеріал, погодився поставити його у Театрі ім. І. Франка. Він повірив, що я заслуговую на шанс як актриса. Оскільки не маю акторської освіти, для мене це був великий подарунок — можливість спробувати себе. Щоправда, скажу: єдиний, хто до кінця вірив у мене і був впевнений, — Юрій Рибчинський. Дозволю собі припустити, що навіть режисер Ігор Афанасьєв та решта команди сумнівалися, чи зможу на належному рівні вийти на сцену з такими акторами і впоратися з такою складною роллю. Зайшла до театру, прийшла на першу репетицію, побачила, з ким мені випала честь працювати, і зрозуміла, що потрібно відкинути усі сумніви та зосередитися на роботі. Почала спостерігати, уважно слухати режисера. Актори добре до мене поставилися, не відчувала підводних течій. У мене ніколи не виникало думок на кшталт: «А може, мене тут не люблять?».

— Богдан Ступка теж сумнівався у ваших можливостях?

— Богдан Сильвестрович — мудра людина. Йому сподобався матеріал, він був добре знайомий з Юрієм Рибчинським. Богдан Сильвестрович любив музику. Зізнавався, що не має вокальних даних, але завжди любив щось наспівувати. «Едіт Піаф» — мюзикл, а в Театрі ім. І. Франка не вистачало такого жанру. Ступка любив молодь і завжди давав їй шанс. У цьому випадку він не міг вчинити інакше. Відчувала його батьківську любов, його хвилювання, коли була на сцені. Приходив на репетиції, був за кулісами, робив зауваження, які тепер згадуються мені цілими фразами.

— Сценарій «кинути все і підкорити столицю» — не новий. А як ви на нього відважились?

— Сподівань зустріти принца або якогось чарівника у мене не було (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Чому хотіла у Київ? Хотіла навчатися вокалу, бути професійною співачкою. Для мене це — місто великих можливостей. Знала, що там у мене більше шансів бути почутою. Університетські концерти, виступи на корпоративних вечорах… Треба було якось заробляти. Але у всьому бачила перспективу. Усе почалось і з конкурсу ім. В. Івасюка. Зазвичай він відбувається у Чернівцях, але оскільки це був ювілейний конкурс, його провели у Києві. Я тоді не мала грошей, щоб купити у когось пісню, — співала свою. Батько зробив аранжування. Бабуся пошила сукню із вишивкою. Серед членів журі — Юрій Рибчинський, з яким там і познайомилися, Михайло Поплавський… Перший «шепнув» другому, мовляв, візьми талановиту дівчину до себе. Його як автора пісень зворушило те, що дівчина вийшла на сцену зі своєю піснею. І я стала першою, кого Михайло Поплавський запросив на безкоштовне навчання.

— Юрій Рибчинський покладав на вас великі сподівання. Боялися не виправдати їх?

— Знала, хто такий Рибчинський, його пісні. Своєю творчістю він підтримував молодих талановитих виконавців. Серед них свого часу були і Катя Бужинська, і Наталя Могилевська, і Наталя Бучинська. Для артиста важливий матеріал: немає пісні — немає артиста. Вдячна, що він повірив у мене. Щоб виправдати чиїсь надії, треба багато працювати. Займалася своєю справою. Почала працювати як композитор. Брала індивідуальні уроки у Лілії Остапенко. Вона багато мені дала. Незважаючи на те, що моїм викладачем вокалу був Павло Зібров, потрібні були заняття і з жінкою.

— Не боїтеся стати заручницею однієї ролі?

— Ні. Часто жартую — може, мені так судилося — бути актрисою однієї ролі? (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Одеський театр ставить «Едіт Піаф», в Москві ставлять — і ті, і ті запрошують мене на цю роль. А мені цікаво, адже це все одно буде інша вистава. З таким же азартом, ентузіазмом і бажанням зіграю Едіт Піаф ще раз і ще раз. Маю й інші ролі. Після народження донечки «вдарилася» в дитячу тематику. Написала дві музичні казочки — одна йде антрепризою в київських театрах, а іншу, «Попелюшку», уже поставили в Театрі ім. І. Франка. Коли виникає ідея створити музичну концепцію на якусь особистість, як-от Едіт Піаф, намагаюсь дізнатися про неї якнайбільше, щоб музика відповідала епосі. Зараз зацікавилася великою й епатажною французькою жінкою — Коко Шанель. Можливо, це буде не мюзикл, бо виглядатиме не зовсім естетично, коли жінка з «булавками в роті» співатиме. Але вона говоритиме так, ніби співає (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Такий ефект був у Богдана Сильвестровича. Він настільки гарно вмів говорити, що, здавалося, співав.

— Ви — автор пісень з репертуару багатьох українських виконавців. Вони замовляють у вас твори чи ви, пишучи, уже знаєте, кому б підійшла композиція, і самі пропонуєте її?

— Усе розпочалося з банальної причини — потрібні були гроші. У мене назбиралася певна кількість пісень. Розуміла, що як співачка можу їх виконати, але для того, щоб стати комерційною співачкою, треба багато часу. Почала думати, кому вони могли б підійти. Попросила допомоги у Юрія Рибчинського. Він порадив мені мого вчителя Павла Зіброва, Таїсію Повалій, Ірину Білик… Потім коло людей розширилося. Спершу сама пропонувала свої пісні. Зараз уже мені телефонують і просять написати пісню конкретно «під якогось співака». Не люблю писати на замовлення. Коли пишеш п’єсу, не поспішаєш — на це може піти рік-два. А коли тебе просять написати пісню уже й негайно, та ще й «модну» — це дратує.

— Що ж для вас головніше — музика, театр, естрада?

— Не підношу нічого на п’єдестали. Та вважаю себе, перш за все, композитором і співачкою. Почуваюся тут як риба у воді. Щодо акторської майстерності — мені потрібно рости, працювати і, сподіваюсь, усе ще попереду. Щодо текстів і пісень — зараз море цього всього, кількість переважає якість, тож потрібно багато зробити, аби виділитись із маси авторів та їхніх текстів.

— Що спонукало вас піти на «Голос країни-2»?

— Зізнаюся, це була суто жіноча потреба. Народила донечку, і мені треба було для себе з’ясувати, у якій я формі. Пішла на проект виключно для себе. Заплющила очі, одягла рожеві окуляри і, як наївне дитя, пішла на шоу. Є такий вислів: «Хто ніколи не падав, той нікуди не йшов». Не скажу, що це був позитивний досвід для мене. Але це все-таки досвід. Туди пішла і моя сестричка, якій це було більш потрібно, ніж мені. Тож підтримала її там. Не знала, що, незважаючи на все, це — телевізійне шоу, де теж є сценарій і певні продумані кроки. У Діани Арбеніної повинні були залишитися тільки хлопці. Тут не грали ролі її смаки — так треба було зробити. Я її розумію: судді теж підписують контракт із каналом.

— Ви ще відомі як учасниця гурту Platina, що доволі контрастує із вашою театральною роботою. Як роз-вивається ва-ша творчість? Чому чути менше ваших пісень?

— Усе розвивається повільно. Я — не киянка, як і гітарист та співавтор пісень Юрій Кондратюк. Знімаємо житло у столиці. Усе, що заробляється, вкладається у запис пісень, в зйомки кліпів. Настав час — і кожен влаштовує своє життя. Якби був спонсор, нас було б чути активніше. Маємо багато пісень. Куди запрошують — там обов’язково виступаємо. Люблю групу — я там зовсім інша. У нас своя аудиторія, усі пісні — україномовні.

— Із ким залишаєте доньку, коли їдете на гастролі?

— Вона у мене кочівниця (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Півдня із сестрою, півдня — з сусідкою. Сусідка — людина від Бога. Пішла з життя моя мама, і коли я сама стала мамою, мені почало не вистачати цього тепла… Знаю, що найкраще за моєю донечкою наглядала б вона... Моя сусідка любить мою дитину як свою. Чоловік — теж музикант, теж на гастролях і не завжди може бути з нею. Коли маю гастролі на два-три дні, беру маленьку з собою. А от коли приїжджала до Львова на гастролі з театром, перед цим була ще в одеському театрі — не бачила її десять днів. А відчуття, ніби десять років. Вона мені вже снитися почала (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Це відчуття, яке теж дає крила.

Довідка «ВЗ»

Вікторія Васалатій народилася 3 жовтня в смт Рудниці Вінницької області. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв. Акторка Національного академічного театру ім. І. Франка, композитор, автор і виконавиця головної ролі в мюзиклі «Едіт Піаф. Життя в кредит». Вона — відомий композитор та автор пісень (її твори — у репертуарі Павла Зіброва, Алли Кудлай, Таїсії Повалій, Ірини Білик, Катерини Бужинської). Солістка гурту Platina. Живе і працює у Києві. Заміжня, виховує донечку.