Юліана МАЛХАСЯНЦ: «Зараз дефіцит чоловіків у житті, а не лише у балеті»

- Юліано, балет «Корсар» — не перша ваша робота з львівською трупою. До цього був «Дон Кіхот». Що спонукає вас обирати такі насичені і яскраві постановки?

— Люблю яскраві розкішні спектаклі. «Дон Кіхот» шалено популярний у всьому світі. «Корсар» на хвилі «Піратів Карибського моря» — одна з найулюбленіших тем сьогодні. Цей балет зараз ставлять усі європейські театри.

- Як спрацювалися з львів’янами?

— Мені до вподоби ця трупа. Коли надійшла несподівана пропозиція поставити другий спектакль, погодилася, бо цей театр мені не чужий — тут усе життя працювали мої тітка і дядько. Задоволена роботою трупи над першим балетом «Дон Кіхот». Мені подобається львівська театральна атмосфера. Моя любов — художники Львівської опери Михайло і Тадей Риндзаки. Закохана у їхню творчість та щаслива працювати з ними вдруге.

- Які у порівнянні львівська трупа і трупа Большого театру?

— В Большому театрі трупа у три рази більша, аніж у львівському, — понад 250 чоловік. Об’єми щоденної роботи та усіх процесів в рази більші, ніж у Львові. У вас — один балетний зал, а у нас — сім, і вони постійно зайняті, з ранку до вечора. З одного боку, вашим артистам легше, у них немає такого насиченого репертуару, як у нас. З іншого — нашим легше, бо можуть розділити репертуар, і хтось у чомусь братиме участь, у чомусь — ні. А ваші артисти задіяні у всьому.

Добре, що у Львові з’явилася своя хореографічна школа. Це — велике підґрунтя для театру. Театр може живитися своїми кадрами. Московське училище набагато старіше, аніж львівські хореографічні осередки. Судячи зі спектаклю «Корсар», можу сказати, що львівська школа суттєво виросла.

- У чому вбачаєте найслабші сторони нашого танцювального колективу?

— Проблема усіх театрів з невеликими трупами — чоловічий склад. Зараз взагалі дефіцит чоловіків у житті, а не лише в театрі і не лише в балетних трупах (усміхається. — Ю.Т.-Ч.). Нам усім треба їхати до Австралії — там чоловіків більше. Чоловічий склад у львівському театрі працює просто неперевершено. Вони «переодягаються» із ролі в роль протягом усього спектаклю, грають з віддачею та темпераментом. Однак чоловіків завжди не вистачає.

- Якщо окинути критичним оком усю Львівську оперу…

— Для цього треба бути в темі і бачити матеріал, хоча б 10 балетних і 10 оперних постановок. Оперних спектаклів не бачила, хоча хотіла піти на «Набукко», але у мене були репетиції до десятої вечора. Балетних постановок бачила чимало, адже виросла тут, ходила з дідусем та бабусею дивитися на тітку й дядька. Багато спектаклів пам’ятаю з дитинства. Зараз, переглядаючи їх, можу сказати, що є такі, які Опера справедливо зберігає як свій золотий фонд. Це «Есмеральда», «Лебедине озеро», «Коппелія», «Баядерка». Прекрасно, що класика йде. Але думаю, було б непогано, якби між великими класичними полотнами інколи з’являлися сучасні балети, може, невеликі за форматом. Як правило, це недорогі проекти, але вони розвивають трупи, дають молодим артистам шанс проявитися.

- Мали змогу пересвідчитись — є серед львівської публіки справжні поціновувачі балетного мистецтва?

— Поціновувачі у Львові — це, мабуть, на 70% туристи. У вас у залі не лише львів’яни, а й гості міста. У цьому плані вам пощастило. Театр — приречений на заповненість залу. На тих спектаклях, де я була, глядач був доброзичливий. На моїх прем’єрах стояв такий крик захвату, можу лише з вдячністю це згадувати.

- Де ще хочуть бачити і аплодувати Юліані Малхасянц?

— З місяць тому прилетіла із Мехіко, де ставила балет «Есмеральда». До цього цей же балет ми з постановочною групою ставили у Челябінську, ще раніше — в Берліні. Між цим працювали у Красноярському театрі. Зараз мене як оперного режисера запрошують ставити оперу. Географія останніх робіт — Стамбул, США, Тбілісі, Перм…

- І усюди достатньо мови балету, аби порозумітися? Конфліктів не виникає?

— За кордоном ключ до порозуміння — англійська мова, усі трупи нею розмовляють. Конфліктів у мене не буває. Я — сувора, вимоглива. У мене не може бути конфліктів через просту причину: поважаю професіоналізм, працьовитість, самовіддачу. Якщо це бачу, ніколи не злитимусь на людину чи колектив. Навпаки, буду сто разів пояснювати. Не можу терпіти лише лінь та необґрунтовані амбіції. Як там говорив наш класик? Войовнича бездарність — це найстрашніше. Таких людей не беру до себе у постановки. Прецеденти такі у мене бували — ці артисти не брали участі у моїх спектаклях.

- Не ображались на вас?

— А мені це нецікаво. Артист повинен бути в хорошій фізичній формі, бути уважним і працьовитим. Якщо до цього ще додається така дрібниця, як талант, — усе буде чудово.

- Які у вас особливі підходи до роботи з танцюристами?

— Великий класик сказав, що краса врятує світ. Можу додати, що й почуття гумору врятує світ (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Мене воно і рятує. Особливо у ті моменти, коли бачу свою і загальну втому. Потрібно вчасно пожартувати, щоб підняти настрій, адже постійно лише вимагати — неправильно.

- Є такі артисти, які виходять на сцену лише для того, щоб не впасти, вже не кажучи про розкриття образу. Бачите таких відразу?

— Аякже. Це не означає, що я їх позбуваюсь. З цими артистами буду працювати. Буду пояснювати їхній образ, розповідати, показувати, буду з ними битися. Довіряю педагогічному складу, тож вказуватиму їм на корективи. Розкриття образу — один з найважливіших елементів сучасного театру. Бо ж театр — це перш за все емоція, а вже потім циркові трюки.

- Ви — характерна балерина. Наскільки такі персонажі потрібні кожній постановці?

— У всіх класичних спектаклях характерні персонажі — двигун сюжету. Як правило, «поганці» задають тон розповіді. Бо лише з солодкою романтичною історією у нас не було б конфлікту. А його втілюють усі характерники. Злі чарівниці, злодії, інтригани — без них було б нецікаво. Я як характерна балерина люблю таких персонажів і намагаюся зробити так, щоб вони яскраво проявлялися у спектаклі. Якщо взяти всю історію російського балету, починаючи з часів француза Петіпа, усі великі балетмейстери, які увійшли в цю історію, у своїй сценічній та акторській діяльності були характерними і гротескними танцівниками.

- У багатьох професія балерини неодмінно асоціюється з самопожертвою. Ви відчули на собі ці «достоїнства» свого амплуа?

— Багато кладеться на вівтар професії. Усі життєві плани корегуються відповідно до цього. Звісно, якщо у своїй професії хочеш щось собою являти. Я багато від чого відмовлялася у житті заради того, щоб станцювати якийсь конкретний спектакль. І це не обов’язково могла бути пряма трансляція на весь світ. Були і звичайні рядові вистави. Ніколи не піду в нічний клуб напередодні спектаклю, навіть якщо це — день народження моєї кращої подруги. Були й глобальніші речі. Відмовлялася від масштабних фінансово вигідних проектів заради того, щоб станцювати улюблену роль у рідному театрі. Могла кілька років поспіль жити без відпустки, якщо мала цікаві творчі проекти. З таких клаптиків і складається ковдра життя театральної людини.

- Ваші близькі з розумінням ставляться до таких жертв не на їхню користь?

— У мене театральна сім’я. Батько, Геннадій Малхасянц, — характерний танцівник і балетмейстер. Мама, Ніна Кондратьєва, була чудовою класичною балериною, яка мала у своєму активі понад 50 провідних ролей. Вона вийшла на сцену ще тоді, коли годувала мене грудьми. Я лежала на столику за кулісами і усе це вбирала разом з театральним пилом. Мені завжди було з ким порадитись, тож було легко. Донині для мене це важливо.

- У багатьох хореографічних школах спостерігається крен у модерн. Як ставитеся до цього?

— Сучасний танець розвивається швидко. З’являється безліч напрямів, за якими важко встежити. Вважаю, їх потрібно вивчати, щоб не залишитись позаду потяга. Можна не бути універсальним знавцем нових напрямів, але знайомити молодь із ними необхідно. Усі академічні театри приходять до того, що на їхній сцені повинні працювати різні хореографи, навіть ультрасучасних напрямів.

- Ви б відважились на творчий експеримент у вигляді синтезу класики й модерну?

— Уже відважувалась (сміється. — Ю.Т.-Ч.). Синтетичний театр — це вже цікаво. Ми з колегою поставили «Гусарську баладу» у Красноярську. У нас нарівні з кордебалетом на сцені співав і танцював хор. Та й так, що не було зрозуміло, де балетний, а де хоровий артист. Оперні співаки і підтримки робили, і на витягнутих руках носили танцівниць — от вам і синтез. Класика сформувалась ще у XIX столітті, жоден хореограф не працює у такій манері. Вона потребує реставрації. Запроваджуються складні стрибки, підтримки…