На Різдво хлопчик упав у кому… А рівно через рік на Різдво опритомнів!

Пацієнти, врятовані керівником центру нейрохірургії та неврології Першого територіального медичного об’єднання Львова Андрієм Токарським, часто дякують лікарю за свої життя. А він стверджує: без Божої підтримки у його понад 40-річній медичній практиці не обходиться… Андрій Токарський розповідає про унікальні випадки зцілень. Один із таких — коли хлопчик у стані коми потрапив до лікарні на Різдво, і рівно через рік прокинувся.

Усе сталося понад двадцять ро­ків тому в одному із сіл на Львів­щині. Тоді зима вдалася сніжною, і на Різдво хлопчаки із санчатами гайну­ли на гірку. Веселий дитячий сміх лунав селом у передзвін з колядками, що до­линали з різних кутків. Та дитячу забаву враз перервав крик. Виявилось, семи­річний школярик, спускаючись з гірки, не зміг втримати санчата, і вони на шаленій швидкості врізалися у дерево. Хлопчик від удару знепритомнів.

Те Різдво запам’яталося рідним лікар­няними палатами. Бо дитину одразу від­везли у районну лікарню. Хлопчик отри­мав важку черепно-мозкову травму і був у стані коми. Лікар безнадійно дивився на малого. Розумів, що в районі допо­могти одужати пацієнтові у такому стані не зможуть. І за два дні дитину відправи­ли у Львів.

Нейрохірург Андрій Токарський пам’ятає цей випадок у деталях, наче стався він сьогодні:

— Хлопчика доставили до нас сана­віацією. Був у тяжкому стані. Надії на одужання, скажу відверто, не було. Але додому відправити такого хворого не могли. Тож поклали його в окрему па­лату.

За усіма медичними правилами, життя дитини мало б обірватися. Але такого сказати мамі лікар не міг.

— Я бачив, яка у неї сильна віра. Вона навіть думки не допускала, що син може померти, — розповідає лікар. — Коли за­питувала, що їм, батькам, робити, я від­повідав — моліться. І жінка молилася.

Минав тиждень за тижнем, а хлопчик не розплющував очей. Лежав нерухомо, наче просто спав. Було чути його дихан­ня — і легені, і серце працювали без апа­ратів. Але свідомість не поверталася.

Щодня біля хлопчика був хтось із рід­них. Медики навчили догляду за тілом дитини, щоб не було пролежнів, пока­зали, як правильно таких хворих, ко­трі перебувають у вегетативному ста­ні, мити та годувати, робити їм масаж. І рідні щодня це робили. По кілька ра­зів на день заходив і Андрій Токарський. Та, на жаль, усе було без змін — дитина продовжувала лежати нерухомо.

Минув рік. Знову настало Різдво. Нейрохірург проводив черговий обхід.

— Заходжу в палату, а мама хлопчи­ка аж світиться: «Він говорить!». Я до дитини — і справді: очі відкриті, розу­міє, що йому кажуть, сам відповідає, — згадує Андрій Токарський. — Питаю: «Щось болить?» — «Ні». — «Їсти хочеш?» — «Ні». Хлопчик став на очах одужувати. Тіло мав доглянуте, а душа раніше була відсутня — і тепер вернулася… Він ніби вчора заснув і нині збудився. І вже десь за тиждень чи два пішов додому свої­ми ногами!

Це було велике душевне потрясіння не лише для сім’ї, а й для молодого тоді нейрохірурга… Як далі склалася доля цього пацієнта, на жаль, лікар не знає. Бо потреби у подальшому лікуванні чи медичному нагляді не було.

— Віра творить чудеса, адже ці бать­ки ні секунди не сумнівалися, що все буде добре, — каже нейрохірург. — Мама так і сказала: «Бог нас почув»… Зі сво­єї практики скажу: важкі операції про­ходять більш вдало у тих пацієнтів, чиї рідні моляться за них у найважчий час. Бо є речі, які не залежать від лікаря.