Передплатити Підтримати

Фатум, війна та українська пісня в «Українській рапсодії» Сергія Параджанова

Наприкінці вересня фільму виповнилося 60 років

На фото - кадри з фільму

«Українську рапсодію» 60 років тому «батько» «Тіней забутих предків» Сергій Параджанов знімав на кіностудії імені Олександра Довженка. На головні ролі запросили Ольгу Петренко (Оксана) — актриса у фільмі співає голосом Євгенії Мірошниченко, Едуарда Кошмана, який зіграв роль Антона, Наталію Ужвій та відомого співака Юрія Гуляєва, який першим заспівав «Як тебе не любити, Києве мій…», а також актора театру імені Марії Заньковецької Олександра Гая. У зйомках фільму брали участь колгоспники села Бучак та солдати однієї з військових частин. Фільм має французькі субтитри.

На фото - кадри з фільму

Під час війни поранений Антон потрапляє у полон. Згодом радянського військовополоненого, який тікає з-під конвою, рятує німецький органіст Вайнер і ховає у себе вдома. Коли у місто увійшли американські війська, Антонові не дозволяють покинути місто, аж до з’ясування усій деталей його перебування у Німеччині. На коханого у рідному українському селі чекає Оксана, хоча вже й втратила надію на те, що колись зустрінеться з Антоном. Оксана Марченко стала у мирний час співачкою. На Всесвітньому конкурсі вокалістів вона, володарка чудового голосу, завоювала Гран-прі. Однак навіть така вагома перемога не приносить дівчині щастя. Вона не може забути свого коханого, з яким її розлучила війна. Оксана повертається у рідне село і на вокзалі зустрічає… Антона.

Попри патріотичну патетику, в «Українській рапсодії» впізнаються елементи, які цікавлять Сергія Параджанова найбільше: фатум, війна та українська пісня. Музика є неодмінною складовою сюжету фільму, а епізоди з військового шпиталю вельми переконливі.

Під час Другої світової Сергій Параджанов разом з концертною трупою відвідував госпіталі країни з виступами. Свої враження йому вдалося перенести на плівку. Але перш за все кіно вражає масштабним розмахом та виконанням пісень українською мовою. Для початку 1960-х це кіно було одним із найвпізнаваніших у доробку кіностудії імені Олександра Довженка.
«У картині різко перетинаються мої бажання і мої звички. Їх співіснування у межах однієї стрічки виявилося трохи безглуздим, — казав тоді Сергій Параджанов. — Драматургія твору — цілком традиційна — була тоді далекою для мене. Однак мені не вистачає мужності і майстерності використати тему, запропоновану драматургом, і створити поетико-філософську річ. Мені запропонували розповісти про жінку, яка пережила традиційно складу долю і яка стала у фіналі знаменитою співачкою. Я бачив у її біографії долю пристрастей, підхоплену вихором війни. Є таке прислів’я: «Якщо говорять гармати, музи мовчать». Це неправильно. Музи не мовчать — вони закликають до помсти, вони співають про перемогу. Тут потрібно було додати силуетного світла, різко контрастного, але не створювати ілюзорної світлотіні. Це не повинна була бути побутова річ. Мені не вдавався «побутовізм».