Передплатити Підтримати

Україна, втрачена біля Тихого океану

Сто років тому в Хабаровському краї РФ українці становили близько 80% населення, а росіяни — 5%

Делегати III Українського з’їзду Далекого Сходу у Хабаровську.

Із 7 по 12 квітня 1918 року в Хабаровську тривав III Український з’їзд Далекого Сходу, який проголосив «Республіку Зелений Клин» колонією вільної незалежної демократичної України. З’їзд також створив Крайовий секретаріат, який заснував штаб Далеко-Східного українського війська та надіслав телеграму учасникам українсько-російських переговорів, що відбувалися у Смоленську, з пропозицією взяти до уваги «далекосхідні українські інтереси».

У Маньчжурії видавали українські паспорти

У той час Хабаровськ був адміністративним центром Зеленого Клину, який охоплював південь азійського узбережжя Тихого океану Росії (територія Амурської області та Уссурійсько-Приморського краю). Площа цього регіону становила майже мільйон квадратних кілометрів — це вдвічі більше за розмір сучасної України. Там жило близько мільйона наших співвітчизників, які емігрували у пошуках кращої долі.

Українські колоністи заснували розгалужену мережу поселень, назви яких говорили самі за себе — Київ, Хрещатик, Чернігівка, Переяславка, Ромни, Полтавка, Харкове, Василькове, Біла Церква, Житомирка, Хмельницьке, Золотоношка. Було створено два Чернігівські райони — один на Амурі, другий — на Уссурі. І два Київські райони. Українці становили близько 80% всього населення у цьому краї, росіяни — 5%.

До речі, Хабаровськ заснував українець Яків Дяченко — уродженець Полтавщини. Колись на землях цього міста, як зауважував український письменник Іван Багряний (перебував там на засланні), «стояла лише одна поштова конторка; вона ж і урядова станція, біля якої тигри весь час крали вартових ночами». У самому Хабаровську був окремий район, заселений переважно українцями — «Хохлацька слобода». А неподалік розташовувалася «Дальнєхохлацька слобода». 1918 року ті райони перейменували в «Українську» та «Дальньоукраїнську» слобідки. Про них досі нагадує одна з центральних вулиць міста — Слобідська.

У Хабаровську діяла українська православна парафія, яку організував священник з Подільської губернії Прокоп Гордзієвський, якого синод РПЦ назвав «мазепинцем» й вислав до Примор’я. Богослужіння він вів українською мовою, організував у місті українську початкову школу. У Хабаровську працювало також Видавниче товариство імені Тараса Шевченка. Державним прапором Української Далекосхідної Республіки став національний синьо-жовтий стяг із зеленим клином. Зелений колір символізував тайгу, синій — небо і море, жовтий — хлібне поле. Також розглядався зелений прапор із синьо-жовтим прямокутником у лівому куті. Республіка мала і свій гімн — «Ще не вмерла Україна!».

Згідно з рішеннями III Українського з’їзду Далекого Сходу було розроблено територіально-адміністративну систему Зеленого Клину. Це утворення поділялося на 10 округів з органами національного самоврядування українців. У Маньчжурії Окружна Рада розпочала навіть видачу українських паспортів. Текст тих документів друкувався трьома мовами — українською, російською та англійською.

Український календар на 1921 рік, виданий у Хабаровську.

Зелений Клин створив свою армію і ухвалив конституцію

У червні 1918 року делегація з Далекого Сходу на чолі з Петром Твардовським — головою Маньчжурської окружної ради — прибула до Києва на переговори з урядом Української держави. «На Далекім Сході згуртовані українці готували рішення щодо проголошення усього Далекосхіднього Клину, себто Приморщини, Амурщини, Уссурійщини, Забайкальщини й Манджурії, частиною України, — заявив на переговорах Петро Твардовський. — З'їзд постановив прохати Центральний Український уряд вимагати від російського уряду визнання вищезазначеної частини Далекого Сходу частиною України на основі самоозначення народів, маючи на увазі численність українців Зеленого Клину».

Франкомовна мапа 1918-1939 років, на якій зображено дві України. Східна іменується як «Нова Зелена Україна».

Міністр закордонних справ Української держави Дмитро Дорошенко призначив Петра Твардовського консулом на Далекому Сході. Уряд Петра Скоропадського став на захист інтересів українців у Росії. Окружні ради на території РРФСР отримали право виконувати функції консульських установ Української держави.

Провівши переговори у Києві, Петро Твардовський домовився із Сибірським урядом щодо створення бойових українських формувань. Цю ініціативу підтримувало і командування військ Антанти. Кількість наших співвітчизників у Зеленому Клині дозволяла організувати 200-тисячну українську армію.

Українська військова демонстрація у Владивостоці 1 травня 1917 року.

Було поставлено завдання сформувати у Хабаровську, Владивостоці, Ніколь-Уссурійську, Благовіщенську та Імані 5 куренів (батальйонів) піхоти та 2 гарматні батареї. У перспективі ці частини планувалося перетворити у полки й бригади. Козаки українських куренів носили однострої — сині шаровари з жовтими лампасами та з блакитним кантом посередині. Для кіннотників запровадили погони жовтого кольору з блакитним кантом посередині. Головні убори українських вояків прикрашали кокарди із зображенням архістратига Михаїла.

Та невдовзі збройні формування Зеленого Клину були звинувачені у «мазепинстві». Адмірал Олександр Колчак, який став керівником Білого руху в Сибіру, 19 травня 1919 року заборонив формувати окремі українські частини. Курені були розформовані. Отаман Григорій Семенов, якому Колчак передав владу, розглядав проєкт Далекосхідної держави як федерації козаків, бурятів і українців. Він навіть видав так звану грамоту, в якій гарантував право українців на самоврядування.

Голова директорії УНР Симон Петлюра не мав можливості підтримати Українську Далекосхідну Республіку, оскільки її територія опинилася у вирі Громадянської війни та іноземної інтервенції.

11 березня 1920 року Хабаровські повітові земські збори ухвалили рішення про фінансування українських шкіл, курсів з підготовки українських вчителів, видання підручників тощо. А на початку 1921 року була введена в дію конституція Зеленого Клину, яка вважалася однією з найдемократичніших у світі на той час. Хабаровська українська окружна рада отримала новий статус — Приамурської обласної української ради.

Добрими намірами вимостили дорогу до… пекла

Посадка переселенців на пароплав «Херсон» у порту Одеси перед відправленням на Зелений Клин.

Прийшовши до влади, більшовики ліквідували Українську Далекосхідну Республіку у листопаді 1922 року. Українські школи та організації закрили, їхнє майно конфіскували. Було арештовано близько 30 українських активістів Хабаровська, яких звинуватили у зв’язках з японцями.

Розформували кооперативне товариство «Запорожець», яке об’єднувало 400 осіб та володіло майном на суму 5 тисяч золотих рублів. Це товариство утримувало українську школу та фінансувало видання підручників. Зазнаючи переслідувань, наші співвітчизники почали тікали до Китаю та Гонконгу, виїжджати до Бразилії та Аргентини.

Вчинивши погром українського руху, більшовицька влада всіляко підтримувала китайців, дозволила їм відкривати свої школи, видавництва, театри. Отримали певні можливості розвивати своє національно-культурне життя і корейці, доки їх не депортували до Казахстану. «Мали національну школу тунгуси і гольди, і коряки, і чукчі — всі, всі, — писав Іван Багряний у газеті „Краківські вісті“. — Не мали нічого тільки українці».

У це важко повірити, але газета «Тихоокеанская Звезда», що видавалася у Хабаровську, 1931 року визнала, що упродовж десятиліття влада здійснювала шовіністичну політику щодо українського населення. Наслідки не забарилися: того ж року президія Далькрайвиконкому ухвалила постанову «Про практичне проведення українізації». У шести районах краю передбачалося переведення діловодства й роботи культурно-освітніх установ на українську мову. Ще у семи районах планувалося здійснювати українізацію частково. 809 шкіл першого ступеня почали готувати до переходу на українську мову викладання. У Благовєщенському агропедінституті створювалося українське відділення. З України на Делекий Схід приїхали у той час на роботу понад 500 молодих вчителів, а також редакторів для українських видавництв. У Хабаровську почала виходити загальнокрайова щоденна українська газета.

Такими добрими намірами більшовики вимостили дорогу до… пекла. Бо постанова ЦК ВКП (б) від 14 грудня 1932 року поклала край цьому процесу. Знову ліквідовувалися всі українські культурно-освітні установи на теренах Росії. «Редакторів порозганяли, школи позакривали, вчителів згодом посадили до льохів НКВД як «агентів фашизму», а для виправдання оголосили, що сам народ не хоче тієї «української мови», — саме так описував тогочасні події Іван Багряний.

Інтенсивну русифікацію українців Далекого Сходу було запущено по другому колу.