Передплатити Підтримати

«На його заняття ми приходили не так натанцюватися, як насміятися»

24 роки тому відійшов у засвіти відомий хореограф і викладач Володимир Когут

Володимир Когут з дружиною Любою та онуком Андрієм. Фото з альбому Оксани Когут

Львів’янка Оксана Когут уже 17 років живе у Києві. І понад 16 років працює у Київському національному академічному театрі оперети. Пані Оксана вважає, що народилася у театрі, бо, скільки себе пам’ятає, — усе в її житті, мало не з пелюшок, було пов’язане з театром. Її батько, якому б у січні мало виповнитися 85 років, на жаль, відійшов в інший світ. 24 роки тому життя шанованої у театральних колах людини Володимира Когута раптово обірвалося. Однак його і досі добре пам’ятають корифеї Театру імені Марії Заньковецької, де був головним хореографом, і танцюристи вокально-хореографічних ансамблів «Галичина», «Дністер» і «Будівельник», де пан Володимир був балетмейстером. А також студенти консерваторії імені Лисенка, разом з якими ставив «Іоланту», «Євгенія Онєгіна», «Травіату»… Артисти «Черемошу» також добре знали Володимира Івановича, адже він керував танцювальною групою.

Друзі — театральні діячі та вихованці Володимира Ко­гута — чудово пам’ятають цю світлу і веселу людину, яка вміла будь-яку забаву перетво­рити на театральний капусник. Він мріяв стати режисером-по­становником опери Станісла­ва Людкевича «Олекса Довбуш», однак доля не дала йому такого шансу…

— Моїм хрещеним батьком був заслужений артист України Богдан Кох, — розповідає донь­ка Володимира Когута Оксана. — Тому на моїх хрести­нах було пів театру. Пригадую, як тато брав мене за лаштунки Теа­тру імені Марії Заньковецької. Це був для мене такий світ, у якому я щодня щось нове відкривала для себе. На моїх очах творило­ся диво. З іншими дітьми акторів жила у тому казковому дійстві — лазили по найзакритіших куточ­ках театру, любили перебувати у гримерному цеху, коли актор за­ходив один, а звідти виходив зо­всім іншим. Скажімо, у «Невіль­нику» я батька не впізнала. Окрім того, що тато був головним ба­летмейстером театру, він ще й танцював у тій виставі. Прига­дую, виходить з гримерки якийсь чоловік і каже до мене: «Сяню, та це ж я». Свого батька з «оселед­цем» на чолі я впізнала хіба що по голосу. Ми добре знали корифе­їв театру — Бориса Романицько­го, Віру Полінську, Надію Доцен­ко й Олександра Гая, з яким ми навіть разом їздили відпочивати. Це були не просто актори, а шко­ла інтелігентності тієї епохи.

— То ви, мабуть, з дитинства хотіли стати актрисою?

— Це була моя мрія, однак тато знайшов такі аргументи, які мене переконали у тому, що мені цьо­го не треба. Можливо, татові здавалося, що маю недостатньо таланту. А може, на його думку, мені тоді бракувало якихось рис характеру, якими має бути наді­лений актор, можливо, боявся, що не знайду отого «свого» ре­жисера"?

— Може, він вас просто беріг?

— Тато був для мене ангелом-охоронцем. І у житті, і у профе­сії. Для мене завжди було важ­ливе його слово. Тепер розумію, що насправді він мене оберігав, бо виховував у безмежній любо­ві (з нотками суворості). Я росла з рожевими окулярами на очах, батьки мене захищали від усьо­го. Запам’ятала батькову фразу: «Спочатку ми люди, а потім ми у професії». Якщо поспілкуватися з друзями чи учнями батька, стає зрозумілим, якою фантастичною людиною був Володимир Когут — з неймовірним почуттям гумору, іскрометними жартами. Він будь-яку проблему вирішував з гумо­ром. Мама каже, з татом було легко йти по життю. Хоча у нього було дуже важке дитинство. Мій батько сидів у колонії Бережан, бо родина Когутів походила з так званих куркулів. Тато народився у Немирові. Однієї ночі їм сказали, що завтра їх вивезуть, і порадили не здавати паспортів. Мій дідусь зробив подвійне дно у чоботах… На той час мого дядька, татового брата, вже забрали за антирадян­ську літературу, хоча йому було лише 16 років. Шукали ще стар­шого брата, який був в УПА. Не­давно Марія Матіос, прочитавши статтю про мого батька в одній з українських газет, зателефонува­ла: «Оксано, та це ж історія для нової книжки».

— Родину вивезли чи їм вда­лося втекти?

— Вивезли у Сибір. Моєму ді­дусеві вдалося втекти дорогою з поїзда, і родина згодом осе­лилася в Яремчі. Дідусь влашту­вався на роботу і отримав не­величку відомчу квартиру. Коли бабуся пішла сповідатися до священника, розповіла про свій «страшний гріх», мовляв, їм вда­лося втекти… Того ж дня їх за­брали і посадили. Батька мого відправили у колонію, а діду­ся не було вдома на той час, то він знову втік і переховувався. Бабуся опинилася на поселенні у Кемеровській області… Доля страшна і складна. Лише через роки повернулися до Львова. Іноді мені важко зрозуміти: звід­ки у тата, який відсидів, той дар балетмейстера? З іншого боку, це приклад того, що коли люди­на чогось хоче, то немає нічого неможливого.

— Мабуть, у ті далекі часи ваш батько постійно був під прицілом у влади?

— Аякже! Сам репресований, син репресованих.

— Володимир Когут мав вищу освіту?

— У Львові закінчив культосвіт­нє училище, потім вчився у ГІТІСі на вищих балетмейстерських кур­сах, а у Ленінграді закінчив Інсти­тут театру, музики та кінематогра­фії за спеціальністю «Організатор театральної справи». Це те, чим тепер займаюся я. Батько ставив танці у ТЮЗі, у кількох виставах працював з Романом Віктюком. А 1968 року став балетмейстером Театру імені Марії Заньковецької. Потім Олександр Гай запросив батька у консерваторію, де той викладав ритміку, танці, сценорух, а в оперній студії ставив усі виста­ви. У театральній студії при Театрі у тата вчилися Сікорський, Бон­ковська та інші, хто згодом став заньківчанином чи тюзівцем. Зре­штою, в усіх театрах України пра­цюють колишні батькові студен­ти. І усі пам’ятають його феєричне почуття гумору. Казав: «Музика — не ковбаса, багато не наріжеш», «Фєдя, шо ти пляшеш?», або «По­яснюю для особливо обдарова­них»… На тата ніхто не ображався, і студенти із задоволенням ходи­ли на його заняття.

Коментарі для «ВЗ»

Зоряна Кушплер,солістка Віденської національної опери

— З Володимиром Івановичем ми були зна­йомі практично від мого народження. Мої батьки працювали у консерваторії усе життя. А коли я вступила у консерваторію, то, здава­лося, я там побачила ще одного доброго дру­га. Володимир Іванович дуже любив студен­тів, і ми це відчували, бо постійно гуртувалися навколо нього. Його уроки були не лише весе­лими, а й дуже позитивними. Ніколи не бачи­ла Володимира Івановича у поганому настрої. Тому ми з величезним задоволенням бігли на його заняття. Залишаючись викладачем, Во­лодимир Когут був одним з нас. А коли у нас були якісь посиденьки чи капусники, виклада­чі гуртувалися своїм товариством, а Володи­мир Іванович завжди був з нами.

Борис Мірус, народний артист України

— Володя Когут був дуже близьким мені по духу, оскільки він та його сім’я, як і я, були ре­пресованими. А такі люди — довірливі і щирі. Володя був компанійською людиною, без нього не обходилася жодна вечірка, жодне свято. Із задоволенням приймав вдома гос­тей, ніколи не гордував, коли хтось його за­прошував до себе. Це була людина-свято. Попри те, що був професіоналом з великої лі­тери, був чудовим батьком, бо свою донечку Оксану завжди водив зі собою у театри. Про наші молоді зальоти не буду розповідати, але один випадок, мабуть, можу розповісти. Коли Олександр Гринько отримав «заслуженого», ми довідалися про це вночі — після вистави. Володя каже: «Треба його привітати». Гринь­ко жив на Лісній з дружиною та її батьками. А вони такі шляхетні люди, старого вихован­ня. Там було постійно «прошу-перепрошую», Гринько до тещі звертався «матусю». Ми ва­галися і просили Володю, що не пасує посе­ред ночі. А Володя відповів: «Розбудимо ма­тусю і будемо пити шампанське». От ми з тим шампанським о другій ночі розбудили заслу­женого артиста та всю його родину… А як Во­лодя мене загітував ходити до нього вранці на тренаж (розминка танцюристів. — Г. Я.). Я у такому віці, не маючи жодної дотичності до балету, ходив на той тренаж! Це була унікаль­на людина, вірний друг…

Михайло Заборський, директор Оперної студії Львівської національної музичної академії

— Це людина, без якої оперна студія не мала б такої ваги і не була б такою цікавою, якою її зробив Володимир Когут. Найяскра­віший приклад — опера Анатоля Вахняни­на «Купало». Це був 1992 рік. Дякуючи пра­ці Володимира Івановича, ми у Києві посіли перше місце серед оперних студій Украї­ни. Знаменитості, які були присутні на цьо­му конкурсі, сказали, що перша дія у цій опері — фантастика. Там такі танці! А потім були «Шукачі перлів», «Роксолана»… І всю­ди з цими операми ми перемагали, бо по­становка танцю там була настільки фахова, що успіх завдяки Володимиру Івановичу нам був гарантований. Дякуючи Володимиру Ко­гуту, я познайомився з відомим Богданом Ступкою, а ще потрапив до Канади, бо то­дішній завкафедрою Грицак мене не відпус­кав, а Володимир Іванович попросив: «Оле­сю, та відпусти Михайлика, нехай їде…». І таких прикладів безліч. Це була людина ши­рокої душі і надзвичайної порядності! Любив студентів і свою працю.

Ірма Вітовська, заслужена артистка України

— Коли Володимира Івановича Когута зга­дуємо, ще нічого не кажемо, а вже всі усмі­хаємось. Людина-оркестр. На його заняття ми приходили з великим задоволенням, не так навіть натанцюватися, як насміятися. Такі викладачі, як він, не лише дають досвід, а ще входять у твоє життя як друг. Це так важливо для нас було, це вже як родинна історія…

Пам’ятаю, коли ми заходили до Воло­димира Івановича в оперну студію, у ньо­го завжди були якісь солодощі. Хоч нам і не можна було, але він завжди купував щось смачненьке. А ще ми бували у нього на дачі, багато спілкувалися, весело, із жартами, а він завжди радо нас пригощав смачною пе­ченою картоплею, канапками. Його ніхто не боявся, але всі поважали.

Вадим Сікорський, режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької

— Нам у житті дуже пощастило: ми потра­пили до викладачів, серед яких був і Володи­мир Когут. Ніколи не бачив його у поганому настрої. Завжди дотепний, у доброму гуморі, професор своєї справи. Він у нас викладав не лише сценорух, а й танець. Його занять ніхто не прогулював! Уся пара — це був «прикол». Він міг підколоти, але не образливо. Вже пізніше я довідався, що не все було так просто у житті Володимира Івановича, як нам здавалося.