Замах на Пілсудського у Львові

Львів, вересень 1921 року. Місто готується до відкриття Східних торгів, що мали засвідчити динамічний розвиток відродженої держави. На відкриття Торгів, звичайно, запросили й начальника, тобто очільника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського. Але тут, разом із урочистим прийомом, на нього чекав замах, який дивом не став смертельним. Про це йдеться у книзі Ремігіуша Пйотровського під інтригуючим заголовком «Замах на ІІ РП».

«Дорога з Кракова минула спокійно, і вже о десятій зранку, в неділю, 25 вересня, Юзеф Пілсудський при­був на львівський вокзал, де виняткового гостя вітали львів’яни, локальне керівництво і браві кавалеристи, які у перші години перебування начальника держави у міс­ті відповідали за його безпеку. У натовпі перебував також двадцятирічний студент права, який практично нічим не відрізнявся від інших мешканців Львова, що прагнули по­бачити Маршалка власними очима. Він, однак, на відміну від інших, не поспішав вітати його квітами.

Молодик покрутився по вокзалу, згодом кудись зник у натовпі, а гаряче прийнятий Пілсудський рушив до кафе­дрального собору. Одразу після закінчення Служби Божої начальник з’явився на Торгах. Там, протискаючись алей­ками крізь натовп, зупинявся, щоб привітатися з учасни­ками Торгів і похвалити їхні стенди. Напружена програ­ма візиту передбачала ще один об’єкт відвідин — Великий театр (нині — Оперний), де того дня мала йти опера Мо­нюшка «Галька» і де гостя очікувала міська аристократія.

Настала дев’ята вечора, коли Пілсудський у супро­воді львівського воєводи Казімєжа Грабовського поки­нув президента міста (мера) Нейманна і рушив до ав­томобіля. Незважаючи на пізню годину, на вулиці його теж очікував галасливий натовп. Відкритий лімузин сто­яв перед Ратушею поблизу кам’яної фігури лева. Пілсуд­ський сів у куті з правого боку. Воєвода, який йшов по­руч, перш ніж сідати ще поправив капелюха і сів у авто. Раптом щось гримнуло — пролунали чотири постріли: три швидкі, а четвертий після паузи. Водій зупинив авто, ма­буть, вважаючи, що це вистрілив двигун або тріснула ґу­мова шина. За мить зрозумів, що це постріли. Нахиле­ний вперед, Грабовський щось прошепотів Пілсудському і впав на коліна. На руці мав кров. Люди почали розбіга­тися, відкриваючи частину площі. Тут два поліцейські вже схопили блідого молодика, біля ніг якого лежав пістолет.

Налякані люди спочатку ледь не впали у паніку, але, побачивши заарештованого хлопця, одразу набралися сміливості. Тепер з найгіршими прокльонами в рух піш­ли копняки та штурханці. Мабуть, юрба би могла затопта­ти нападника, якби не рішучість поліції та владний голос Пілсудського, що закликав людей до порядку. Він зрозу­мів, що якусь мить перед тим був під кулями цієї люди­ни. Той мав намір його вбити, але схибив. Три перші кулі не досягли начальника. Зачепили Грабовського, влучив­ши йому у плече і руку. Останню, четверту кулю, нападник залишив собі, але й цим разом руки йому тряслися. А по­руч знайшлися рішучі поліцейські Ян Столяж і Якуб Скве­рест, які зуміли схопити хлопця, а потім стримали натовп, який міг лінчувати ворожого нападника".

Цей невдалий атентат на Пілсудського здійснив 22-річний Степан Ярослав Федак (псевдо Смок). Член Української військової Організації (УВО), колишній стар­шина УГА, студент Українського (таємного) університе­ту у Львові — він був старшим сином визначного галиць­кого громадського діяча, філантропа, адвоката Степана Федака. У 1918 р. Степан Федак-старший займав посаду державного секретаря харчових справ уряду ЗУНР. Його донька Ольга Федак вийшла заміж за полковника Євге­на Коновальця, першого голову ОУН, а донька Софія — за полковника Андрія Мельника, другого голову ОУН.

Справа Федака-Смока щодо замаху на Пілсудського набрала широкого розголосу у пресі — місцевій і закор­донній. 18 листопада 1922 року суд виніс поміркований вирок: С. Федака позбавити волі на 6 років. Після апеля­цій захисту Федака звільнили з в’язниці 12 серпня 1924 року — під умовою еміграції з Польщі. Крім того, засуди­ли інших членів УВО: Дмитра Палієва, Михайла Матча­ка, Євгена Зиблікевича, Петра Яремійчука — на 2,5 року в’язниці, а Франца Штика — на рік.