Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«У Польщі ми були заможні, в Україну приїхали голі-босі. Сусіди принесли нам картоплі, молока і хліба…»

Історія Володимири Готліб, яка 1945 року пережила депортацію.

Серед злочинів проти людства операція «Вісла» посідає чільне місце. У 1947 році за рішенням керівництва СРСР, Польської Республіки та Чеської Республіки усіх українців депортували з їхніх етнічних земель — Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя, що на той час належали польській державі. Тисячі примусово виселених сімей, злидні, смерть і безвихідь. І, попри все, початок нового життя… Чимало людей операцією «Вісла» помилково називають і переселення українського і польського населення з обох сусідніх країн у 1944−1946 роках. Але й тоді доля українців була не менш драматичною. Незважаючи на буцімто «добровільність» цієї акції, це також була примусова депортація.

Своєю життєвою історією ділиться Володимира Василівна Готліб — жителька села Черниці Миколаївського району Львівської області. Вона й потрапила у «жорна» депортації 1945 року. У пані Володимири троє дітей — сини Василь та Богдан (з ним, невісткою Ганною та внуком Василем зараз живе) і дочка Оксана. Пишається бабуся п’ятьма онуками й двома правнуками. Чи не щодня заглядає до квітника, який дбайливо доглядають з невісткою.

— Я народилася 1931 року в селі Повнятичах біля Ярослава, — розповідає Володимира Василівна. — Там пішла до школи, а вже п’ятий закінчила тут, у Черниці. Сім’я була велика: нас було четверо дітей. Найменша, п’ята сестра, народилася вже в Україні. Батьки займалися господарством: мали дві пари коней, дві корови, свиноматок тримали. Батько багато буряків садив і возив на завод. Вони там виробляли цукор і нам давали гроші, ще й цукор завжди мали.

— Яким було життя україн ів у Польщі до переселення?

— У нашому селі були й церква, і школа українські. Ми до школи ходили, бо батьки хотіли, аби ми здобули освіту. Мене
вчитель завжди брав виступати. Віршики розказувала, співала (усміхається. — Авт.). Тато був українцем, мама — полькою.
Священик казав, аби ми польською вчилися, був проти української школи й церкви. Ми не слухали. Жили у тому селі добре, з поляками мали нормальні стосунки. Аж поки не почалися ці переселення. Як привезли сюди поляків з українського боку, то почалися грабежі, вбивства, ворожнеча. Страшні часи. Нападали на нас, пограбували хату, усе забрали: і худобу, і
збіжжя. Лишились голі стіни.

— Чи пам’ятаєте той день, коли вас переселяли?

— Нас виселили у січні 1945 року через батька, бо ми всі українцями писалися. Приїхали польські військові до хати й кажуть: «Забирайтесь! Ви вже тут нічого не маєте, бо мусите їхати в Україну». Зайшли до хати, а ми, троє дітей, лежали на ліжку. Перину з нас здерли, у нічних сорочках лишилися. Дуже плакали, не хотіли їхати. Із собою нічого не дозволили забрати, так і поїхали у тому, що було на нас. З усіх сіл забирали, з цілої Польщі. Як виводили нас із хати, мама сперлася до дверей і дуже плакала. Прийшов поліціянт, взяв її під руку й кинув до землі. Мама поцілувала одвірок, та й усе. Нас забрали до Ярослава, де ми перебували 2,5 місяця (протягом січня, лютого й аж до 13 березня 1945 року). Ми жили на станції в… буді. То тато такі чотири стовпи збив і накрив зверху соломою й сіном. Ми там спали, сиділи, бо не мали права вийти. Нам надавали якоїсь одежі, були морози страшні. Нас охороняли російські війська, бо поляки могли й убити. Привезли нас до Стрия вагонами. Сімдесят вагонів українців! Там вози по нас приїжджали й везли у різні напрямки: на Більче, ще кудись. Нас — до Черниці. Тут жили два роки: в одній кімнаті поляки, у другій — ми. Потім вони виїхали до Польщі, хата нам дісталася. Але їм все майно дозволили забрати з собою. Багато чого вони продали. А ми приїхали голі-босі. Сусіди прийняли нас добре, прийшли до нас до хати. Ми нічого не мали: ні їсти, ні пити, ні вдягнути. Люди принесли нам картоплі, молока і хліба.

— Хто ще приїхав з вами в Україну?

— Усіх наших родичів виселили. Тільки татів брат залишився у Польщі. Він спочатку поїхав до Франції, а тоді повернувся й побудував хату. Тато просив, щоб брат з нами їхав до України, але той не захотів. Думав, переховається. Поляки його вбили… Дядькова хата мала б перейти нам, але батько захворів, і ми залишилися ні з чим.

— Яке життя було в Україні?

— У Польщі ми були заможні. А сюди приїхали без нічого. Що мали, то на нас було. Землю нам дали, але не було що на ній посадити. Черницькі жителі нам допомогли — приносили і пшеницю, і жито, аби засіяти поле. Вчитися у школі вже не мали можливості. Два роки я у Черницькому технікумі вчилася. У вісімнадцять років пішла на склозавод працювати. А сестра — на швейну фабрику, щоб хату утримати. Молодші до школи ходили, треба було їх забезпечити. Мама за трудодні у колгоспі працювала. Як мене взяли на завод? Документів у мене не було, все спалили росіяни. Із нашого села за Польщі у сільськогосподарському технікумі вчився пан Володимир Курпіль. У той час, як ми приїхали сюди, він уже працював у конторі на заводі. Стою, плачу, виходить з кабінету пан Курпіль. Спитав, що сталося, тоді пішов до директора. Директор вийшов, погладив мене по голові й сказав: «Завтра на роботу». Так опинилася на заводі без документів. Працювала там від сорок дев’ятого року й до пенсії. Ні тато не мав роботи, ні мама. Батько скоро помер. Лишилося нас п’ятеро дітей. Сестра була хвора на цукровий діабет. Прожила до п’ятдесяти років. Я вийшла заміж, народила трьох дітей.

— Чи сумуєте за малою батьківщиною?
— Аякже! Жодного разу не їздила додому (має на увазі дім у Польщі. — Авт.). Уночі сплю, і сниться мені, що я йду додому,
до школи, до церкви (плаче. — Авт.). Хоч тут, в Україні, стільки прожила, додому понад усе хочеться

Розмовляла Ольга МАЦЬКІВ.

Схожі новини