Такий поет міг народитися «Тільки у Львові»

75 років тому в Янівському концтаборі загинув Емануель Шлехтер — автор найпопулярнішої львівської пісні

Знамениту пісню двоє львівських батярів, Щепко й Тонько, виконали у фільмі «Волоцюги».

Емануель Шлехтер, автор слів до пісні Tylko we Lwowie, народився 9 жовтня 1904 р. саме у Львові. Юність Шлехтера припала на буремні часи. Спочатку Львів став ареною українсько-польської війни, а 1920 року українці й поляки вже разом боронили місто від червоноармійців Сталіна й Ворошилова. Гімназист Шлехтер був іще занадто юним для регулярної армії, тому брав участь в обороні Львова як доброволець.

Далі Шлехтер став вивчати право в Університеті Яна Казимира (нині Львівський національний універ­ситет). Але 1931-го потяг до творчого життя виявився сильнішим за стабільну юридичну практику, і Шлехтер засну­вав студентський театр Zloty pieprzyk, а також виступав як музикант і вокаліст у кав’ярнях. Пісні театру Шлехтера швидко здобули прихильність публіки, і він швид­ко отримав визнання як львівський поет- пісняр (писав польською та ідишем).

Успіх привів Емануеля Шлехтера 1932 року до Варшави, де він став автором пісень для кінофільмів і сценаристом. 1933-го його пісня «Кожен вільний коха­ти» пролунала в однойменному кінофіль­мі. За короткий період, із 1933-го по 1939 рік, Шлехтер став співавтором польських кінофільмів.

1939 року вийшов один із найуспіш­ніших фільмів Шлехтера, «Волоцюги», — про двох львівських батярів, Щепка й Тонька. До фільму увійшли одразу три пісні Шлехтера — «Добраніч», «Тільки у Львові» і «Щось зі серцем моїм». Пісня «Тільки у Львові» на музику Генрика Вар­са одразу стала популярною. На вулицях Львова вона почала лунати також у різних перекладах і адаптаціях українською. До­слідниця Ольга Гнатюк звертає увагу на інший бік такої популярності: польські шовіністи вимагали викинути на смітник «танго єврея на слова єврея». Писали, зокрема, таке: «Ота погань живить «поль­ський» фільм (самі євреї!), «Польське ра­діо (таке собі мале представництво ізра­їльської релігійної ґміни), т. зв. театрики — і ніякої реакції суспільства».

Успіх «Волоцюг» підштовхнув авто­рів до створення продовження фільму — «Серце батяра». Зйомки «Серця батя­ра» закінчилися якраз перед початком Другої світової війни. Плівка із фільмом згоріла під час бомбардування німцями Варшави. Залишилася лише фонограма однойменної пісні на слова Шлехтера і музику Варса. За цих умов Шлехтер, Варс та їхні колеги вирішують виїхати до Львова. Так автор хіта «Тільки у Львові» знову став львів’янином, але, разом з цим, вимушений був пристосовуватись до радянських порядків.

Картину «червоного» Львова вираз­но зобразив у книзі спогадів «Смаку­вання раю» Іцек Ерліхсон, який втік з окупованого німцями польського Вєжб­ніка до Львова, — з вірою, що знайде там соціалістичний рай. «Крамниці стояли спорожнілі. Совєтські офіцери й солдати ходили від однієї до іншої і скуповували буквально все, що тільки можна, — одяг, матеріали, піґулки від головного болю, вату, підметки для взуття, черевики, гол­ки для грамофонів і навіть годинникові стрілки. Для них усе було бажаним това­ром, що ним вони напихали свої бездонні валізи, з якими кружляли околицями… Львів нагадував Вавилонську вежу, роз­дуваючись від тисяч єврейських біженців з усієї Польщі. Серед білого дня юрби людей заповняли вулиці, а вночі абиде вкладалися спати. Одні ховалися у сина­гозі або у приміщеннях школи, інші спали на сходових майданчиках і на вокзалі».

Першого дня у Львові Ерліхсон нама­гався переконати себе: все, що він бачить, є лише перехідним періодом, а справжній соціалістичний рай панує десь на сході. Ерліхсон, як і чимало інших польських єв­реїв-біженців, що мусили рятуватись від нацистів, був заарештований як англій­ський шпигун. Кілька тижнів побоїв, недо­їдання, недосипляння у львівській в’язниці підкосили його віру в соціалістичний рай. І не лише його. Ерліхсон на все життя запам’ятав слова свого співкамерника, рабина Фельдмана: «В одній справі ре­волюція дотримала слова. Вона обіцяла нам звільнення. І, звісно ж, звільнила нас. Від людяності. Я був комуністом і вірив у те, чого не існує. Вони вилікували мене від ілюзій, зняли полуду з очей. Це була боліс­на операція, але вона мусила відбутися. Усі мої друзі, з якими я перетинав кордон, ішли сюди, щоб знайти здійснення своїх мрій. А що знайшли? Від наших снів не ли­шилося нічого. Навіть попелу».

У спогадах Іцека Ерліхсона немає ні слова про Шлехтера і Варса, але вони свідчать про те, у наскільки хиткому становищі вони були, — попри рішення радянської влади, що можуть бути ко­рисними для неї. Емануель Шлехтер і Генрик Варс стали учасниками «Львів­ського теа-джазу». Головним шляґе­ром «Львівського теа-джазу», звичайно, стала пісня «Тільки у Львові». Але вико­нувалась тепер російською. Переклад Павла Григор’єва «Во Львове ремонт капитальный идёт» мав підкреслити, як львів’яни радіють радянським змінам… Тож гастролі «Львівського теа-джазу» Ра­дянським Союзом мали глибокий пропа­гандистський підтекст.

Пропагандистським став і фільм «Мрія», до якого написав музику Генрик Варс. Робота над цим фільмом допомо­гла Варсу витягнути (завдяки клопотанню радянської влади) його родину з варшав­ського гетто. А режисер фільму Михайло Ромм добився звільнення свого племін­ника Міхаля Ромма, який був військовим лікарем, і так уникнув розстрілу в Катині разом з іншими польськими військови­ми. Химерність тих часів передає дослі­дження Ольги Гнатюк «Відвага і страх»: фільм «Мрія», який критикував порядки панської Польщі, вийшов на екрани 1941 року й швидко зник. Бо після нападу Гіт­лера СРСР вирішив налагодити стосунки з польським урядом, який перебував у Лондоні. А 1943-го, після того, як стало ві­домо про катинський розстріл польських військових і відносини з еміграційним урядом були зіпсовані, фільм «Мрія» зно­ву з’явився у радянському прокаті… У той час композитор фільму «Мрія» вже приєд­нався до армії генерала Андерса, обрав­ши для себе службу «панській Польщі».

За угодою з польським урядом у Лондоні, армія генерала Андер­са почала формуватися у вересні 1941 року в Поволжі — з польських гро­мадян, які після 1939 року опинилися на території Радянського Союзу і не прийняли радянського громадянства. Поляки навіть змогли добитися від ра­дянської влади звільнення своїх спів­вітчизників, які потрапили до ГУЛАГу. До армії Андерса вступив майже весь «Львівський теа-джаз». Радянський «ка­пітальний ремонт» Львова джазменам виявився не до вподоби. І за першої ж нагоди вони покинули СРСР… Спочатку воїни армії Андерса охороняли нафтові родовища в Ірані, а закінчили війну в Іта­лії. Щоб потім жити в еміграції або по­вернутися до «народної» Польщі з ризи­ком бути арештованим і звинуваченим у «фашизмі»…

Але врятувались не всі. Соліст «Львів­ського теа-джазу», найкращий виконавець пісні «Тільки у Львові» Євгеніуш Бодо (Євгеніуш Богдан Юнод) мав швей­царське громадянство. До 1939-го був власником варшавської кіностудії, про­дюсером, з діловими візитами неодноразово відвідував Берлін. 1941 року Бодо вирішив скористатися своїм швей­царським паспортом і виїхати за кордон. Замість дозволу на виїзд Бодо отримав звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини. І не намагайтесь зрозуміти, чому в СРСР перед війною було легко втратити свободу або життя з тавром «німецького шпигуна». Водночас за ве­личезної кількості «німецьких шпигунів» Сталін відкидав можливість нападу Ні­меччини… Коли «Львівський теа-джаз» приєднався до армії Андерса, його чле­ни доклали усіх зусиль, щоб витягти «ні­мецького шпигуна» Бодо з ГУЛАГу. Але радянська влада виявилась непоступли­вою, бо угода про звільнення з ГУЛАГу стосувалась виключно поляків, а не ней­тральних швейцарців.

Арешт Бодо став болючою втратою для колективу львівських джазменів. Його партії (навіть чоловічі) довело­ся виконувати Ірині Яросевич, яка висту­пала під псевдонімом Рената Богданська. Мати Ірини належала до роду Нижанків­ських. Дядько Ірини, Остап Йосипович Нижанківський, був композитором і укра­їнським громадським діячем у Стрию, 1919-го був страчений поляками. Двою­рідний брат Ірини, Омелян Петрович Ни­жанківський, написав музику до «Маршу українських націоналістів» («Зродились ми великої години»). Старший брат Іри­ни, Анатоль, був знайомий з Шухевичем і Бандерою, займався націоналістичною агітацією на Волині. Молодший брат Іри­ни, Степан, воював в УПА і загинув 1944 року. Як пластунка Ірина Нижанківська теж могла бути знайомою зі Степаном Бандерою. Співати Ірина почала у джаз- оркестрі Леоніда Яблонського «Ябця», де познайомилась зі своїм першим кохан­ням, Богданом Весоловським, який 1938 року покинув оркестр, аби взяти участь у боротьбі за Карпатську Україну. В май­бутньому Ірина почала використовувати артистичний псевдонім, який прихову­вав її українське походження — Рената Богданська. Як це не парадоксально, але польське прізвище Богданська було взято на згадку про українського націоналіста Богдана Весоловського…

У «Львівському теа-джазі» Ірина-Рена­та зустріла свого першого чоловіка Ґвідо­на Боруцького. Другого чоловіка Ірина-Ре­ната зустріла в армії Андерса, це був сам генерал Андерс. Одружилися 1948-го, з того часу Ірина Андерс присвятила себе польській культурній еміграції. Однак му­зикознавці все-таки знайшли шість запи­сів українських пісень, які вона зробила у 60-х роках. Музику до двох пісень, «Я знов тобі» і «Було високе чисте небо», написав Богдан Весоловський.

…Офіційною датою смерті Євгеніу­ша Бодо у ГУЛАГу вважається 7 жовтня 1943 року. Емануель Шлехтер пережив виконавця своїх пісень лише на місяць. Шлехтер після німецького вторгнення потрапив до Янівського концтабору, в якому загинув 11 листопада 1943 року. Вціліти вдалося лише Генрику Варсу. Піс­ля війни переїхав у США і почав писати музику для Голлівуду. Генрик Варс помер 1 вересня 1977 року на 74-му році життя.

2002 року в прокат вийшов оскаро­носний фільм «Піаніст», завдяки якому поет-пісняр Шлехтер, композитор Варс і співак Бодо знову стали «співавторами» стрічки: головний герой в одному з епі­зодів заграв їхню пісню Umowilem sie z nia na dziewiata.