«Уночі над селом Білкою радянський літак скидав зброю польським бойовикам…»

Учасник Другої світової Олександр Івахів згадує, через що у 30−40 роки минулого століття спалахнули міжнаціональні конфлікти між поляками і українцями

Колишній фронтовик “Олексанко” пораненою рукою відбудував половину свого села... Фото автора

У травні в Україні і поза нею згадують про перемогу у Другій світовій над фашизмом. Доклався до неї і 91-річний галичанин Олександр Івахів, який мешкає у селі Сухоріччі, за 25 кілометрів від Львова. Про ту війну нагадують йому орден Слави і найпрестижніша солдатська медаль «За відвагу». А ще — ворожа куля і два мінні осколки у тілі, яких хірурги виймати не наважуються. Через ті каліцтва досі німіє і мерзне ліва рука, отож навіть за спекотного літа пан Олекса змушений одягати теплу рукавицю. Колишній фронтовик не забув й іншу бійню у часи далекої юності — репресії і погроми, які на його очах вчиняла щодо українців окупаційна польська влада. Тож тепер, коли чує звинувачення з Варшави у бік українських «збродняжів», готовий розповідати гірку правду, яку дехто на берегах Вісли воліє приховати…

Виграв у німецьких снайперів усі дуелі

На фронт 18-річного галичанина Олександра Івахіва (вдома його зазвичай називали Олексою або «Олексанком») призвали, як тільки у Сухоріччя після нацистів прийшла Червона армія. Короткі курси — і отримав скерування у 654-й стрілецький полк Першого Українського фронту.

Коли побратими йшли в атаку, воював з кулеметом Дехтярьова, а як доводилося оборонятися, брав до рук снайперську гвинтівку. Мав добрий зір, стріляв точно і швидко, не одного гітлерівця відправив на той світ. Десь за 150 км від Кракова був важко поранений. А одного разу німецький снайпер ледь не вкоротив віку йому — куля зачепила пілотку. Українець Івахів взявся вираховувати, де саме причаївся ворог. Встановив неподалік на патику опудало з шапкою і по тому, звідки її шматували постріли противника, через приціл вирахував місце його сховку.

«Ґанс» замаскувався за кам’яним фаєрмуром спаленого будинку: вибив цеглу у стіні і через дірку косив радянських солдатів. Убив не одного «Олексанкового» товариша. За таким щитом дістати німецького стрільця з гвинтівки було нереально. Івахів передав командирові координати виявленої цілі, і по ній влучно вдарила артилерія…

По війні Івахіву-орденоносцю «Міністєрство государствєнной бєзопасності СССР» наказало сторожувати колгоспне майно. А він під всякими приводами втікав з тієї «псячої» роботи. Хотів будувати людям хати у спалених селах (від батька навчився бути добрим майстром). Хоча боліла поранена рука, у Полоничах звів три будинки, у Чорнушовичах і Миклашеві — по два. Справляв квітку" і на будовах у Богданівці, Борщовичах, Нижній і Верхній Білці, інших населених пунктах. У рідному Сухоріччі ощасливив хатами півсела. Два-три дні роботи — і вже є дах над головою. Накривав сільський клуб, дві великі ферми на 53 метри для колгоспу збудував. «Файного майстра Івахіва» досі величають в окрузі від великого до малого.

«Ходили на свята до поляків у гості, а вони — до нас»

Незважаючи на поважні літа, Олександр Михайлович має добру пам’ять. Мислить розсудливо, без зайвих емоцій. До дрібниць згадує своє дитинство, події вісімдесятирічної давнини. З відстані часу дає їм тверезі оцінки.

— У нас у Сухоріччі було 250 номерів (дворів. — І. Ф.), — каже наш співрозмовник. — Половина жителів — українці, половина — поляки. На перших порах жили між собою дружно, допомагали одне одному по господарству. Настає католицьке Різдво — ми ідемо до своїх польських однолітків у гості. Приходять наші свята — кличемо поляків до себе спробувати куті і пампухів. Запрошували поляків і на щорічні фестини, де бавилася українська молодь. Дружив з багатьма польськими дітьми. Один мій товариш, Юзеф, пізніше у Польщі став ксьондзом, по війні приїжджав у Сухоріччя…

Завдяки молодому, високоосвіченому священику Петру Цапу у нас у селі відновили церкву, збудували «Просвіту», а при ній — магазин. Українці трохи піднеслися, бо раніше не вміли читати-писати. Жили ми отак згідливо, порівняно спокійно, поки до влади у Польщі не прийшов Сміглий (йдеться про Едварда Ридз-Смігли, колишнього маршала Польщі. Вікіпедія зазначає: «як випускник Бережанської гімназії (Тернопільська область), Ридз Смігли мав чимало особистих зв’язків з українцями, але до національних прагнень українців у межах польської держави ставився неприхильно і до деякої міри відповідальний за протиукраїнську політику польського уряду в другій половині 1930-х pp». — І. Ф.). На кожному кроці відчувалася велика політика. Навіть якщо у селі жила однакова кількість українців і поляків, війтом обов’язково ставили поляка. І писарем — теж.

Дискримінація була у найменшому. У школі українську мову нас вчили одну годину, а польську — дві. Приходжу до класу, як звично, вітаюся: «Слава Ісусу Христу!», а директорка школи Єлєна Лясковська виганяє мене. Кричить, що тепер треба казати «Нєх бендзє похвальоний Єзус Христос!». Я через те пропустив багато уроків. Потім таки пішов до школи, вітався, як завжди, по-українськи — а Лясковська мені не відповідала.

Вчительку-українку, яка у нас квартирувала, через її патріотизм відправили в інше, далеке село Полянку — мій батько відвіз її туди на возі. А замість неї дали нам поляка Варгоцького. Він зібрав довкола себе молодих, від 18 років, польських парубків, дав їм карабін, і та банда безпричинно нападала на місцевих українців. Била, чим попало. Наші хлопці боялися вийти з хати. Якось у неділю я зі своїм другом Михайлом Гутьом (пізніше разом з ним були на фронті) пішли на Пограничну (мікрорайон села. — І. Ф. ) відвідати шкільного товариша. Трохи посиділи, десь у полудень збираємося додому.

А тут гурма тих молодих поляків разом зі старшими, десь чоловік з п’ятнадцять, оточили нас. Бачимо, що буде біда. Батько товариша кричить: втікайте, бо вас тут поб’ють. Тоді ми через город Грущецького, через чужі бульби, через тики з горохом втікаємо. Я через пліт перескочив — нічого не сталося. А за Михайлом кинули гранату. Осколок його зачепив…

Як тільки у Сухоріччя вступило німецьке військо, не знати звідки у німецьких мундурах з’явилися польські «фольксдойчери» (етнічні німці. — І. Ф.). Говорили по-польськи, а від німців діставали всяку підтримку. Розбили нам церкву, забрали звідти плащаницю і занесли до костьолу у Верхній Білці. Тамтешній біскуп насварив їх: поверніть назад і перепросіть за свій вчинок старших братів у церкві. Не перепросили і не віддали. А викинули плащаницю у чийсь город. Пішла жінка вибирати коноплі і знайшла викрадену святиню.

Директора школи зв’язали колючим дротом і підпалили…

Олександр Івахів розповідає про найбільш трагічний день у житті свого села.

Це було у 1944 році, перед жнивами, незадовго перед відходом німців. Із суботи на неділю. На українську частину Сухоріччя посунули озброєні польські бойовики, був їх десь батальйон. Побачивши це, «Олексанко» побіг від хати до хати і кричав сусідам, аби втікали у Полоничі (нині — Буський район), що за чотири кілометри звідси. Люди спішно запрягали вози, виводили з хлівів своїх корів, кидали на підводи лантухи із сякими-такими пожитками. Що не могли — закопували. Але вберегти нажитого не змогли.

Поляки забирали чуже майно, ловили залишених курей, гусей, качок. Одну за одною палили стріхи на хатах українців, їхні стодоли. Котра оселя була під бляхою, несли під стіни різзя, і над ними за мить здіймався дим. Українські житла згоріли дотла, лише польські залишилися цілими. Щоправда, і деяким з тих хат не пощастило — вітер заносив вогонь і на них, караючи паліїв.

Із села втекли не всі українці. За це невдовзі заплатили життям. Першою від рук нападників загинула під вигоном Анна Прийма. У хаті поляки застрелили Марію Кочергу, тітку Олександра Івахіва.

Старого Леськіва, що дякувáв у церкві, витягнули з пивниці і тут же вбили. Розправу учинив сусід, здається, на прізвище Ющишин. У пивниці надибали старенького Демка, який сховався там — і теж не церемонилися: кинули у пивницю гранату. Поляки забили і Стефана Матвіїва — куля розірвала йому живіт, кишки повилазили назовні. Чоловік довго мучився, а потім стих. Застрелили і близького товариша «Олексанка» — Володимира Когута.

Національно свідомий директор школи, 40-річний українець Павло Кондрук, зачинився у себе на другому поверсі. Думав, що масакра омине його, бо мав дружину-польку. Не оминула. Знайшли його на стежці, обмотаного колючим дротом. Тіло було обгоріле до невпізнання — спалили живцем. Потім якийсь поляк на фірі вивіз труп у рів.

На волосину від смерті був й Олександр Івахів. По ньому разом з іншими поляками стріляв двоюрідний брат Петер Слотьок. Той самий, до якого ще зовсім недавно приходив на свята… Облавники з усіх боків притискали трьох молодих українців. Один з них пішов на хитрість — підняв білу хустку, сигналізуючи, що здається у полон. Стрілянина на мить стихла. А українці тим часом дременули у жито. Поляки шукали по полі, але так і не знайшли втікачів.

Того дня від розбою у Сухоріччі загинуло дев’ять українців — шість чоловіків і три жінки. Коли люди намагалися повернутися у спалене село, поляки стріляли по них з кулемета, який встановили на храмі.

«Провокують колишні члени просовєцької «партії людової»

Дід «Олексанко» на хвильку змовкає, переводить подих від тяжких споминів. На наше запитання, що саме спричинило ворожнечу між поляками і українцями, оповів таке:

— То все наробили польські політики. За їхньої влади, у часи Пілсудського, діяла «людова партія». Войовничі члени тієї партії ходили у нас по селі зі штандартом. Просили священика посвятити їм той прапор, але отець відмовив. Бо знав, що за тими партійцями — большевицька, совєцька пропаганда.

А різанину українців час війни полякам-боївкарям теж допомагали вчиняти совіти. У нашому селі розповідали, що у 1944 році вночі над сусідньою Білкою радянський літак скинув тим полякам на парашутах зброю…

Ті польські бойовики самі провокували війну з українцями. Неподалік одного із сусідніх сіл, здається, Ганачівки, вночі переходили хлопці з УПА. Йшли у Карпати, «на чехи». За селом місцеві поляки почали по наших хлопцях гатити. Одна з частин упівців повернулася, стала стріляти у відповідь. Поляки потім скаржилися священикові. Той відповів: «А ви навіщо військо без причин зачіпали? Нехай би воно собі йшло далі…»

Старі члени тієї «партії людової» нині під’юджують, бунтують своїх молодих поляків. І тому так багато маємо випадів проти України. Шкода, що ті молоді поляки слухають своїх нерозумних партійних стариків…

Пустомитівський район, Львівська область