Перша вчителька і друга мама…

Пам’яті чудової вчительки Марії Петрівни Чаповської


Іван Яремко, Олег Гнатейко, Богдан Царин (сидять зліва направо), Євген Шипайло (стоїть)

Незабаром сімдесят років, відколи наші мами привели нас за руку до першого класу Дрогобицької середньої школи № 1. Перший клас був один, до нього пішло 42 учні. Чомусь не поділили на два класи по двадцять. Навчались ми у другу зміну, мабуть, щоб не заважати старшокласникам своєю жвавістю і гонитвою шкільними коридорами. Кабінет класу був на першому поверсі, власне, щоб не бігали по цілій школі. Приміщення було велике, вміщало понад двадцять парт. Потім тут влаштували майстерню для уроків ручної праці.

Наша школа, збудована наприкінці двадцятих років минулого століття, мала славні традиції українського шкільництва у Дрогобичі. Чотириповерхове приміщення гімназії на 25 кімнат посвятив 9 червня 1930 року перемиський єпископ Йосафат Коциловський. Воно отримало назву «Приватна коедукаційна гімназія Українського педагогічного товариства „Рідна школа“ імені Івана Франка в Дрогобичі з українською мовою навчання».

На тодішній вулиці Сніжній (потім Юрія Гагаріна, а тепер — Петра Сагайдачного) умістилися два навчальні заклади: на першому поверсі — «вселюдна» початкова школа імені Тараса Шевченка, а верхні поверхи займала гімназія. Коли Дрогобич став радянським, закінчилася історія української гімназії і розпочалася історія СШ № 1 імені Івана Франка.

Тоді, 1950 року, школа була чоловіча, тож уявіть собі, яка юрба хлопчаків, народжених у суворі воєнні роки, недогодованих, одягнених зимою у куфайки та кирзові чоботи, потрапила до класу Марії Петрівни Чаповської, удови і матері трьох дітей. До речі, таких, що провчилися тут усі десять років — від першого до останнього дзвінка — на випускному вечері було чотири: Женя Андрусь, Роман Середницький, Ігор Сусюк і автор цих рядків.

Вчителька Марія Петрівна Чаповська

Таких учителів, як Марія Петрівна, на світі мало. Мабуть, це таємниця покликання, життєвого дару педагога. У щупленькій жіночці, а їй вже тоді минуло 52 роки, зійшлися шляхетність, доброта і принциповість учителя. Вона не була педагогом-диктатором, хоча ой як нелегко було з хлопчиськами. Протее до кожного мала індивідуальний підхід, намагалась зрозуміти і пояснити собі їхні думки і вчинки.

Це тепер я усвідомлюю, скільки мала терпіння, щоб не зриватися на нас з криком. Мабуть, до розуміння своєї ролі педагога та іноді мами для когось з нас її привели життєві перипетії. Перші післявоєнні роки були переповнені страхом. Ще тривали висилання до Сибіру, про український дух годі було згадувати. Марія Петрівна знала сімейні долі кожного зі своїх учнів і допомагала як могла. Одного могла нагодувати, другому дала рукавички свого сина, третьому витирала сльози… Мала трійко своїх дітей: Дарцю, Олю і Данка, яких треба було одягнути, нагодувати і навчити…

Народилася Марія Петрівна 22 січня 1898 року у селищі Східниці в родині свідомих українців Анастасії і Петра Магурів, де разом з нею було троє дітей.

Після закінчення початкової школи пішла навчатися до Дрогобицької учительської семінарії (1915−1918), закінчивши яку, отримала скерування на роботу до Люблінського повіту, де працювала до 1930 року. Під час вакацій вела просвітницьку роботу по селах, навчала українців грамотності. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком, уродженцем села Грушова-Красна Іваном Чаповським. Під час Першої світової війни Іван був старшиною Січових стрільців і Української армії, потім займався просвітництвом, у філії «Просвіти» «Господар» вів кооперативу «Маслосоюз» у Дрогобичі, закінчив філософський факультет таємного українського університету у Львові.

Та чи могли залишити у спокої таку родину перші совіти? Іван Чаповський був заарештований і 1941 року загинув у в’язниці НКВД, залишивши жінку з трьома дітьми. Воєнне лихоліття вони провели у селі, а коли у серпні 1944 року повернулися до свого помешкання, де жили до війни, їх вигнав «визволитель», не давши можливості забрати бодай найнеобхідніші речі. Навіть фікуса не віддав, не кажучи вже про піаніно, на якому навчалася старша донька Дарця. Добре, що неподалік школи звільнив помешкання Адольф Гладилович, який встиг виїхати до Канади. Отут і розмістилася вчителька-удова з трьома дітьми на майбутні літа.

Марія Петрівна й стала нашою першою вчителькою, про яку пам’ятаємо дотепер. В останні роки вона мешкала у Львові у своєї доньки Ольги, теж вчительки. Прожила 80 років, тут відійшла у вічність і похована на Сихівському кладовищі. Недавно ми (Юрко Модрицький, Орест Малинівський, Володимир Федак з Дрогобича і Олег Гнатейко та Іван Яремко зі Львова) відвідали її могилу. Якраз минуло 120 років з дня її народження. Помолилися і встановили пам’ятну дошку від вдячних учнів, першокласників 1950 року.

А ще завдяки активності Юрія Модрицького, відомого дрогобицького активіста, який був ініціатором нашої зустрічі, на тому будинку біля школи, де мешкала Марія Петрівна (тепер тут початкові класи), буде встановлено меморіальну дошку. А в експозиції шкільного музею з’явиться сторінка, присвячена Марії Петрівні Чаповській.

Сподіваюся на відкритті меморіальної дошки зустріти усіх своїх колишніх

однокласників.