«Кіно і німці» Івана Кавалерідзе

Після закінчення земської школи Іван Кавалерідзе переїхав до Києва. Навчався у Київському художньому училищі. Сергій Мазаракі знався і спілкувався з Іллею Репіним та Архипом Куїнджі,  робив портрети гетьманів на замовлення М. Терещенка. У його будинку жив під час навчання Іван. Там  часто гостювали художники та історики, що вплинуло на формування особистості юнака.

В 1910-му навчався у Парижі в приватній студії Наума Аронсона. На його роботи  звернув увагу Огюст Роден: «Це сильно! Відчувається талант. Треба працювати, працювати і працювати». Коли Іван Кавалерідзе вирішив повернутись до Києва, то дізнався про конкурс на кращий проект пам’ятника княгині Ользі. За кілька днів до закінчення конкурсу  підготував проект і... виграв конкурс.

Після цього енергійний митець влаштувався художником з гриму на московську кіностудію П. Тімана і Ф. Рейнгардта, де працював з режисером Яковом Протазановим.  Та Перша світова війна вириває його зі світу кіно. У лютому 1915 року Івана Кавалерідзе мобілізують. А в травні цього ж року кіностудія, на якій він працював, постраждала від антинімецького погрому. Пауля Тімана вислали в Уфу. Після лютневої революції 1917 року Кавалерідзе вдається звільнитись від служби в армії. Повертається на батьківщину, викладає у Ромнах малювання, керує театральним гуртком. На прохання місцевих залізничників працює над пам’ятником Тарасові Шевченку, який відвідував Ромни в 1845 році. Пам’ятник  було відкрито в 1918 році.

1919 року в Києві встановлюється радянська влада, і Кавалерідзе вперше потерпає від неї, але наразі заочно. Його пам’ятнику княгині Ользі в Києві було відбито голову, а пам’ятники Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію забиті дошками. На місці княгині Ольги було встановлено погруддя Тараса Шевченка, але у тому ж році денікінці знищили і його. Пам’ятник Шевченку, з встановленням якого зволікали царські чиновники, бо «мав поступитись дамі» (княгині Ользі), згодом був встановлений навпроти університету на місці пам’ятника Миколі Першому. Місце ж на Михайлівській площі залишилось порожнім. У 1934 році Золотоверхий Михайлівський собор було зруйновано, і можливість встановлення будь-якого пам’ятника остаточно відпала. Пам’ятник княгині Ользі було відновлено на його історичному місці лише в 1996 році. Як і всім митцям того часу, Івану Кавалерідзе довелося демонструвати лояльність до влади своїми творами. Але він все одно залишився собою і присвятив свій талант увічненню кращих синів України. В 1922 році встановлено його пам’ятник Григорію Сковороді у Лохвиці на Полтавщині, в 1926 році — пам’ятники Тарасу Шевченкові в Полтаві і Сумах. А ось його проект пам’ятника «Могила Т. Г. Шевченка у Каневі», який для скульптора був надзвичайно важливим, у 1926 році відхиляють. Ця невдача піштовхує митця  до рішення повернутись у кіно.

Працюючи в кіно, Іван Петрович стикається з радянською владою ще сильніше. Перший фільм «Злива» (1928), або «Офорти до історії Гайдамаччини», було знищено. Кавалерідзе був змушений підтверджувати свою лояльність до влади, тому знімає фільми «Перекоп» (1930) і «Штурмові ночі» (1931). Та варто було кінорежисеру повернутись до історії України, як влада змусила його сімнадцять разів (!) переробляти сценарій фільму «Коліївщина» (1933). Після цього Кавалерідзе зняв «Прометея» (1935) - про українського селянина, відданого в солдати і змушеного воювати за царя з Шамілем. У фільмі було зображено генерала Ладанського і виселення горців з Кавказу в Україну, внаслідок чого був переселений і дід режисера. За вказівкою Сталіна, на сторінках «Правди» фільм було піддано гострій критиці “за викривлення історії”. Редакційна стаття називалася «Груба схема замість історичної правди». Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе. Дослідники стверджують, що Сталіну особливо не сподобалась сцена, де кашкети загиблих російських солдатів відносили стрімкі потоки річки. Та невдоволення Сталіна могло мати інші причини. Занадто був схожий герой на українських замріяних комуністів, а генерал і поміщик - на сталінський репресивний апарат. А репліка «Москва сльозам не вірить» у 1936 році лунала так само трагічно, як і в  царські часи. Не міг же Сталін сказати критикам, що побачив у фільмі себе? На підтвердження цієї думки варто звернути увагу на режисера Сергія Ейзенштейна, який отримав Сталінську премію за фільм «Іван Грозний» в 1946 році. А вже другий фільм трилогії «Боярська змова» був заборонений. Роботу над третім фільмом взагалі було припинено. Критику «Правди» підхоплюють у Київській кіностудії (нині імені Довженка), і Кавалерідзе забороняють знімати історичні фільми. 2002 року на стіні знімального павільйону Кіностудії ім. Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом «Основоположник українського історичного кіно Іван Кавалерідзе працював тут у 1934-1941  та 1957- 1961 рр.» (скульптор Ростислав Синько).

Але Іван Петрович не опускає рук, знімає першу українську кінооперу «Наталка Полтавка» (1936) і вслід за нею - «Запорожець за Дунаєм» (1937).

У 1941 році режисер зі знімальною групою вирушає в Карпати на зйомки фільму «Олекса Довбуш», де їх застає війна. Знімальна група поверталася до Києва пішки. Дорога додому пролягла через Дубно, в якому Іван Кавалерідзе познайомився з Уласом Самчуком і пообіцяв громаді пам’ятник Шевченку. В Києві Кавалерідзе починає працювати в міській управі начальником відділу культури. Німецька окупація не давала можливостей для розвитку української культури,  та ця робота давала можливість підтримати київську інтелігенцію продовольчими картками і документами. Іван Кавалерідзе, зокрема, врятував кінооператора Володимира Войтенка, який пізніше, 1979 року, зняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише старики». Кіностудія займалась виготовленням кіно- копій німецьких стрічок і титрів до них.

У дні окупації до митця прийшов німецький офіцер, який запропонував йому ліпити Гітлера. Відмовився, мотивуючи це тим, що ліпить лише з натури. Коли повернулася Червона армія, з’ясувалося, що це був перевдягнений радянський агент.  

На  фронті загинули син Ігор і пасинок Борис. Доньку Ніну стратили у Харкові за зв’язок з партизанами.

Після закінчення війни влада не раз пригадувала митцю перебування під німецькою окупацією, Кавалерідзе виселили зі службової квартири. Про кіно не могло бути й мови. Іван Петрович влаштувався в Академії архітектури. Треба було відбудовувати місто, і творчі люди були потрібні.

Після смерті Сталіна режисер зміг знову повернутися в кіно і зняв фільми «Григорій Сковорода» (1959) і «Повія» (1961)  із Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях. Однак і при Хрущові  мав проблеми. Було знищено пам’ятник Шевченку у Сумах в рамках компанії боротьби з «модернізмом». Коли в 1964 році стало відомо, що українська громада  у Вашингтоні збирається встановити пам’ятник Шевченку, було вирішено встановити пам’ятник у Москві. Основою став проект, який Кавалерідзе готував у роки війни для Дубна. Однак коли пам’ятник було відкрито, ім’я Кавалерідзе зникло з переліку авторів. «Мистецтвознавці» згодом навіть заявили про плагіат проекту Кавалерідзе.

 Іван Петрович прожив довге (91 рік), плідне, але дуже складне життя. Помер 3 грудня 1978 року. Побоювання тітки справдились, Іван Кавалерідзе не став багатієм, але вірний послідовник Григорія Сковороди знав, що прожив життя правильно.