«Червива душа не заспіває, якими б не були голосові зв’язки»

Доля подарувала мені щастя знати цього унікального буковинського самородка — Митця і Людину, який ще за життя став класиком національного пісенного мистецтва. У переддень урочої дати у пам’яті особливо гостро зблискують наші зустрічі. 

Він любив Львів більше, ніж усі інші міста, за винятком рідних Чернівців і Вижниці. А Львів був закоханий у нього. 1973 року, коли «Смерічка» стала професійним колективом Чернівецької філармонії, ансамбль дав у Львівській філармонії протягом 23 днів 46 аншлагових концертів. Після кожного сцена була встелена квітами. Або інший рекорд «Смерічки» з Назарієм: 1980 рік, «обкатка» програми до московської Олімпіади, протягом червня — 96 концертів у різних містах України. Переповнені зали, все «наживо», про «фанеру» і мови не могло бути.

А от до Києва ставився неоднозначно. Кликали переїжджати у столицю, тільки на Хрещатику тричі пропонували квартиру. Відмовлявся. «Не можу без коріння, — казав. — Моє дерево пересадити неможливо».

- З Назарієм ми дружили з часів самодіяльної вижницької «Смерічки», — згадує Віктор Морозов. — Мандруючи з друзями Карпатами, у Вижниці з вікон Будинку культури почули музику — знайомі і рідні ритми та мотиви. Там якраз Левко Дутківський проводив репетицію свого ансамблю. Тоді й познайомилися... Минули роки. Якось я сидів самотньо у львівській квартирі у препаскудному настрої і без копійки в кишені. Наш ансамбль «Арніка» розігнали, ще й мене з англійської філології Львівського університету відрахували за націоналізм. Раптом дзвінок у двері. Назарій! Він зі «Смерічкою» саме був на гастролях. Посиділи, погомоніли. Він побачив мої статки, зрозумів ситуацію. Коли Назарій пішов, я виявив у доти порожній кишені свого піджака, що висів у передпокої, значну суму грошей. Крім Яремчука, покласти її туди не міг ніхто. Потім, коли я працював з ним у «Смерічці», нагадав йому той випадок. «Що ти, Вітю! — здивовано усміхнувся він. — Які гроші? Не пригадую такого».

- Проводжали ми з Ігорем Білозіром на львівському вокзалі Назарія у Київ, — розповідає Мар’ян Шуневич. — Їхав туди на телезйомки. На пероні поруч стояли два потяги: один — на Київ, інший — «Львів — Чернівці». Провідники обох, особливо чернівецького, упізнали його і навперебій почали кликати до себе у вагон. Один із поїздів рушив. Назарій саме стояв з провідниками біля входу, зайшов у тамбур і довго махав нам рукою, поки состав не зник за поворотом. Тільки тоді ми з Ігорем второпали, що він поїхав не у бік Підзамча, на Київ, а у протилежний — то був чернівецький поїзд. Київський далі стояв на пероні.

Наступного ранку телефонуємо Назарієві в Чернівці: як доїхав? «Чудово! Дякую, що провели». «А як же телезйомки?». «Ет! — сміється в трубку. — Головне — я вдома!».

У середині 1980-х років «Смерічка» виступала у Львові, завершуючи гастрольний тур Україною. Один з концертів — у Старичах, у військовому містечку, де тоді дислокувалася бригада зв’язку, — так звані «шефські» концерти були обов’язковими для всіх, та й Назарій залюбки виступав з ними. Ми з фотохудожником Володимиром Дубасом надумали поїхати туди зі «смерічанцями».

Перед концертом Дубас вирішив відзняти Назарія на вулиці. Якраз вдарили люті морози. Ми в кожухах, Яремчук — в осінній курточці, ще й без шапки, одягнений так, як виїхав на гастролі. Тож Володимир попросив його бігати взад-вперед (любить динамічні зйомки), щоб не замерзнути. На одному з фото — Назар у бігу немов летить, усміхнений, щасливий. Цей унікальний кадр став хрестоматійним (на фото).

А після концерту — «солдатська вечеря», на якій, крім «смерічанців», старших офіцерів та їхніх дружин, були і ми. Верховодив за столом командир бригади, вусатий круглолиций полковник на прізвище Карась. Його можна було запросто випускати на сцену у «Запорожці за Дунаєм» у ролі Карася без жодного гриму. Ще й співав непогано. Проголошували тости. Коли наспів час повертатися у Львів, слово для подячного тосту за господарів узяв Назарій. «За те, щоб у цьому прекрасному озері завжди водилися такі чудові Карасі!» — сказав під оплески присутніх.

Від 1979 року, коли засновник і художній керівник «Смерічки» Левко Дутківський і Назарій відродили легендарний ансамбль, залучивши у його склад кількох професіоналів-львів’ян, низку літ музичним керівником був один із них — віртуоз-бас-гітарист Олександр Соколов. Грав на безладовому інструменті — гриф його не мав перетинок-ладів, а був, як у скрипки чи віолончелі, — це вищий пілотаж. Саме він (конферансьє у «Смерічки» не було) оголошував вихід Назарія на весь другий відділ концерту (у першому — ансамбль, Павло Дворський і Віктор Морозов). Називаючи тодішній титул Яремчука — заслужений артист, — Соколов ніколи не додавав «УРСР», а тільки «України» чи «Української республіки». «Товаришу Яремчук, — запитали якось пильні цензори і кабінетні мистецтвознавці, — а що це за «Українська республіка»?». «А що, є якась інша? — здивовано злукавив Назарій. — А ви самі про що подумали?».

Вів щоденники, в яких віддзеркалилися його болі, надії, писав вірші, хоча поетом себе не вважав. Проте три відомі хіти Павла Дворського — «Останній лист», «Задивлюсь в твої ласкаві очі» і «Плотогони» (її тепер, окрім автора музики, виконує на своїх концертах і його син В’ячеслав Дворський) — на вірші Назарія Яремчука.

Востаннє ми бачилися наприкінці травня 1995 року у Києві, куди нас запросив Юрій Рибчинський на авторські концерти у палаці «Україна» з нагоди свого 50-річчя. Назарій співав тужливо-щемний «Реквієм» 

пам’яті Володимира Івасюка. Зміг зробити це лише сидячи. Його вже терзали пекельні болі, страшна хвороба перейшла в останню стадію, зроблена за кілька місяців перед тим операція в Канаді не допомогла. На вересень готував концерти у палаці «Україна». Вони відбулися, але вже як концерти його пам’яті... А тоді найкращими ліками були сцена і пісня. І після «Реквієму» підвівся, ступив назустріч чотиритисячному переповненому залові, узяв оту найвищу ноту. Немов сповідався. Дякував за все добро. Прощався.

Хто мене в літа ранкові

Вчив добру і вчив любові?

Ти, земле моя!

Хто мені в юнацькі роки

Дав дорогу в світ широкий?

Ти, земле моя!

Хто мені дав чисту воду

Із криниць мого народу?

Ти, земле моя!

Хто мені дав сонце миру

І в майбутнє світу віру?

Ти, земле моя! 

Ми жили тоді в сусідніх номерах готелю «Спорт» поруч з НСК «Олімпійський». Там я і взяв у Назарія інтерв’ю, яке виявилося останнім у його житті. Він напівлежав у ліжку, поряд на тумбочці — ціла купа піґулок.

- На камінні нічого не виросте, крім каміння, — казав тоді він. — Червива душа ніколи не заспіває, якими б не були голосові зв’язки. Мусимо пам’ятати, хто ми, звідки, яких батьків діти. Кожен з нас завжди мусить бути в польоті, при цьому, однак, не відриваючись від землі. 

1996 року народному артистові України Назарію Яремчуку було посмертно присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. Помер він у чернівецькій лікарні на руках своїх рідних і творчих побратимів-«смерічанців» Павла Дворського і Володимира Прокопика 30 червня 1995 року о 10 годині 10 хвилин. У цю мить на його схудлій до невпізнанності руці, яка була такою дружньою і надійною, зупинився годинник. Але час Назарія Яремчука не зупинився. Він триває.

P. S. 30 листопада у Львівській філармонії відбудеться концерт пам’яті Назарія Яремчука.

Фото Володимира ДУБАСА