Посеред костелу росте береза...

 На трасі, що веде зі Львова до Жидачева, а звідти до Рогатина, - завжди рух, вдень і вночі. Ця траса розтинає навпіл село, яке колись, до Другої світової війни, було містечком, що звалось Сенява, а зараз радше мертве, ніж живе. Усього 25 «живих хат», де мешкають уже старі люди, школа, яку за рік-два зачинять, сільрада, яку знищить адміністративна реформа. Уже зараз — 30 кілометрів від Львова, розкішні чорноземи, ландшафт неймовірної краси - а проте люди тікають звідси як від чуми. З траси на пагорбі видно оборонний костел, побудований наприкінці XVI століття доньками Олександра Сенявського — Анною Стадницькою та Софією Олесницькою.

Історична довідка свідчить: «Акт візитації другої половини XVIII — початку XIX ст. приписує будівництво костелу першому настоятелеві Соколівки Міхалу Монторсу з Бжози, натомість внутрішнє оздоблення — Кацперові Вільжинському. Костел освятив 1611 р. архієпископ Ян Замойський. 1648 року костел спалили козаки.

Найдавніший збережений опис костелу в Соколівці знаходимо в актах візитації архієпископа Миколая Іґнація Вижицького за 1741 р. Тоді в костелі було чотири вівтарі: головний — Матері Божої, бічні — Св. Трійці, Св. Антонія та Св. Станіслава». 

Місто Сенява мало магдебурзьке право і формально проіснувало як місто до закінчення Другої світової війни. Потім втратило не лише статус, а й назву, на відміну від інших галицьких містечок, таких як Нове Місто Дунаїв, Поморяни, Підбуж, яким хоча б залишили їхні первісні назви. Цим фатальним актам передувало масове знищення євреїв, зачистки НКВД, виселення поляків і у фіналі — війна між поляками та українцями, спровокована радянськими окупантами. Місто спорожніло. Його б заселили знову, як то було за татарських навал, але, втративши статус міста, Сенява позбулась   елементарної міської  інфраструктури. 90-ті роки ХХ століття добили ферми, машинно-тракторну станцію, і мешканці  подались світ за очі, щоб ніколи не повертатись. Типова картина для українських містечок. 

Це лише передмова. А мова, власне, про костел Святої Трійці (на фото), що зараз нагадує порожню розбиту мушлю, на яку наступив кармічний чобіт. Руйнування костелу почалося з 1947 року. Спалити як дерев’яну церкву його не можна було, тому там влаштували склад міндобрив. Хімічні реакції роз’їли інтер’єр, те, що не пограбували. Два проломи перед престолом і за ним залишились від мародерів, які так само  розбивали склепи на довколишніх цвинтарях у пошуках золота. Зараз посеред костелу росте береза, поміж уламків обваленої покрівлі. Бляху здирали з даху і вже потрохи розбирають стіни. Розбиті чаші з чорного мармуру для святої води. У селі кажуть, що це роблять «алкоголіки», маргінали, які не знайшли собі місця в незалежній Україні після того, як було знищено їхні робочі місця. 

У колишній Сеняві нема кому боронити храм. Немає енергійних чоловіків і жінок. Є люди, які  беруть цеглу, натомість привозять на територію храму сміття і мертвих тварин. Порятунком храму і самої Соколівки займаються активісти з України і Польщі. Бо їм соромно. В Україні не так багато пам’яток XVI століття, як сакральних, так і світських, але вони за всі роки незалежності навіть не отримали охоронних грамот, найменше, що можна для них зробити.

Зате не соромно міфічному Товариству охорони пам’яток історії та культури. Тобто чиновникам, які нічого не роблять, у яких під боком руйнуються кам’яниці, а інші перебудовуються під сумнівні стандарти. Документацію на затвердження соколівського костелу як культурної пам’ятки робили теж активісти.

«18 червня 2015 р. відбулося засідання Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини у Львівській області при відділі охорони культурної спадщини та культурних цінностей облдержадміністрації, на якому прийняли рішення визнати щойно виявленою пам’яткою архітектури місцевого значення комплекс костелу Св. Трійці в с. Соколівка Жидачівського району Львівської області та подати документи на розгляд експертної комісії Міністерства культури України. Документи до міністерства мали бути надіслані у двотижневий термін. Досі експертна комісія міністерства документи по соколівському костелу не розглядала», - повідомила мені Анна Коржева, один з  авторів облікової картки та паспорта цього культурного  об’єкта. А може, цієї експертної комісії взагалі не існує? Бо якщо вона є, чому не займається своєю роботою? Активісти прибирають територію, пишуть про стан архітектурних пам’яток, пропонують допомогу, навіть укладають пакети документів, а  чиновники не виконують своїх обов’язків.За два роки Міністерство культури не зробило для української культури нічого. Навіщо тоді суспільству годувати дармоїдів? Чому не розпустити ці так звані міністерства, в яких немає фахівців, а лише прилаштовані члени родин корумпованих політиків? Адже письменники купують за власні гроші книжки для бібліотек, їздять на схід з українськими програмами, краєзнавці облаштовують музеї за дрібні, але принаймні чесно зароблені гроші місцевих підприємців, за ті ж гроші намагаються бодай щось відновити чи хоча б законсервувати. Поляки, євреї і німці відновлюють цвинтарі і навіть платять за їх догляд.Однак вкрай неохоче дають відкати місцевим чиновникам, коли йдеться про реставрацію пам’яток, і часто через великі суми хабарів  повертаються ні з чим. Все це мали б робити працівники міністерства і відповідні організації, але їх може до цього змусити лише повне перезавантаження влади і зміна системи.Немає жодного механізму правової відповідальності за руйнування пам’яток минулого.

Чавунні охоронні таблиці ще радянських часів знімають, щоб знести храми і палаци. Вандали в рясах спотворюють шедеври архітектури до невпізнання, а часом навіть спалюють, щоб нагріти руки на новому будівництві. Соколівський костел треба негайно захистити. Вже сьогодні, не чекаючи закінчення війни. Інша війна триває вже 70  років. На війні з українським культурним спадком — самі добровольці та волонтери.

У мене перед очима врятований хрест XVIII  століття, що зберігається у соколівській церкві. Його і образ Матері Божої Ченстоховської комуністи кинули в річку, а люди врятували. Перед очима старенька хвора жінка, яка вже ніколи не вийде за межі подвір’я, чи не останній свідок тих  страшних подій. А що перед очима у бюрократів?

 Українська культура існує між двома страхітливими скелями — Сциллою мародерів-люмпенів, що крадуть все, що не охороняється, в тому числі й хрести з могил, та Харибдою мародерів-мажорів, що зносять старовинні будинки, щоб побудувати торгові центри з живими акулами. Вони і є хазяями чиновників. Жалюгідний белькіт про меценатство і голос волаючих у пустелі активістів та волонтерів — влада не чує однаково. Та й гріх брати гроші з кривавих рук олігархів, з вини яких сотні тисяч людей втратили все  або просто загинули. Хоча дехто бере і не соромиться.

Оця бідна обшарпана  вітрами святиня на пагорбі, обкрадена, зневажена, — вона як символ України, все ще тримає небо над нами. Минулого року на Трійцю на подвір’ї  костелу вперше за 70 років відправили Службу Божу. І є надія, що віра і одержимість  врешті зруйнують цей абсурдний світ зсередини і ззовні. Світ не може стати досконалим без соколівського костелу, без Поморянського замку, без замку Гербуртів, без сецесійних вілл і фасадів у стилі арт-деко, без монастирських садів і лісів Карпат. Без любові до маленької батьківщини. Без поваги до себе.

Фото автора. с. Соколівка (колись Сенява), Жидачівський р-н