26 квітня 1986 року на 4-му блоці Чорнобильської АЕС стався не просто вибух: струсонуло весь світ…

Це постанови ЦК компартії України, Ради Міністрів, рішення, листи. Зокрема, за підписами найвищого українського керівництва, адресовані керівництву ще вищому — кремлівському. В них йдеться про те, що спорудження станції велося з грубими порушеннями, із зривами поставок необхідного обладнання й устаткування та графіків їх монтажу. Третина інженерно-технічного персоналу не мали спеціальної освіти… Всупереч партійним та урядовим рішенням (зокрема, директивам ХХІV з’їзду КПРС), які встановлювали терміни пуску ЧАЕС, перший енергоблок запустили аж на три роки пізніше — 26 вересня 1977 року. 21 грудня 1983 року запустили четвертий блок — той самий.

Жахають свідчення тодішнього президента Академії наук СРСР і директора Інституту ядерної фізики імені Курчатова — академіка Анатолія Александрова. Виявляється, експеримент, який і став безпосередньою причиною катастрофи, розробляла проектна організація з Ростова-на-Дону, яка жодного стосунку до ядерної енергетики не мала. Про сам експеримент взагалі нічогісінько не знали в Інституті ядерної енергетики та у профільному союзному міністерстві. Не вдаючись у технічні тонкощі, зауважимо: регламент цього експерименту 12 разів порушував інструкцію з експлуатації атомних електростанцій. Вимкнули систему аварійного охолодження реактора (САОР). Одинадцять годин четвертий блок працював без неї, і так атомний монстр вирвався на волю.

Із 192 тонн ядерного палива, яке містилося в четвертому реакторі, близько 10 відсотків було викинуто у перші десять днів. Слід радіоактивності виявили не тільки на колосальних територіях, а й в усіх водосховищах Дніпра. А цією водою користуються близько 30 мільйонів жителів України.

Населення 50-тисячної При­п'яті вивезли з міста більш як тисячею автобусів. Був вихідний, і все населення довелося збирати довго, навіть далеко від міста, де багато хто насолоджувався весняним буйноцвіттям. Купаючись у прямому рентгенівському випроміненні… Казали — на кілька днів, тож люди брали зі собою лише кілька речей, що траплялися під руку. Довжелезний караван проїхав через Київ, і кількість радіоактивної пилюки, яку він привіз у столицю на колесах і бризковиках, не піддається обліку.

Правди людям не казали, вважаючи, що це породить паніку. Натомість з карколомною швидкістю ширилися чутки, які цю паніку насправді й спричиняли. Коли першотравнева демонстрація пройшла Хрещатиком, залізничні каси Києва штурмували тисячі людей, які їхали світ за очі на східцях вагонів і навіть на дахах…

Гортаю свої тодішні чорнобильські блокноти, і немов спалахи, якісь чудернацькі і водночас болюче реальні видива з’являються у пам’яті. Ті дні у 30-кілометровій зоні невдовзі після вибуху, люди, імена, зустрічі, враження, подробиці…

Тоді, спекотної весни і літа 1986-го, коли не було ще ніякого саркофага, розвалений реактор регулярно і смертоносно «плювався», — незважаючи на тонни свинцю, піску і глини, скинутих у його жерло з вертольотів. Зовсім юна лаборантка з Харкова і лікар Сузанна Соколова з Білої Церкви беруть аналізи крові у тих, хто працює у зоні, — дозиметристів, льотчиків, інженерів, шахтарів. Шахтарі у пекельних умовах довбуть похилий тунель під самий енергоблок, щоб уже потім закачувати туди бетон — фундамент під майбутній саркофаг. Розміри фундамента вражають: нижній «поверх» — 70 на 70 метрів. Товщина — 6 метрів, над ним — ще один, 30 на 30 метрів, товщина — три. Породу довбуть відбійними молотками, відкатка вагонеток — вручну. Чим ближче під реактор, тим більша спека: 40, 50, 70 градусів.

Шахтарів возять з Чорнобиля до станції (це 14 кілометрів) ЛАЗи зі спеціальними протирадіаційними плитами на вікнах. Офіцери-міліціонери Віктор Конопольський з Борисполя, Михайло Лоза з Тернополя чергують на КПП 30-кілометрової зони. Обидва — делікатні, якісь аж ліричні. Насадили біля шлагбаума і своєї будки квіти.

Спека і пилюка. Чи не всі будинки у самому Чорнобилі перетворені на штаби — міністерств оборони, внутрішніх справ, нау­ково-дослідних і проектних інститутів, установ, трестів. Біля входу — ночви з водою. Сержант-вартовий ввічливо зупиняє при вході генерал-майора авіації у польовій формі (це його вертолітники скидають свинець, пісок і глину в саме жерло реактора, віртуозно зависаючи над ним): треба помити чоботи у ночвах від пилюки, повної радіоактивної гидоти, аби не заносити всередину.

У самій Прип’яті — білока­м'яному місті-красені серед поліських сосен — уже ніхто не живе. Мертва Прип’ять, мертві села. Вікна хат забиті дошками. Садки і городи поросли густими височезними бур’янами. В одному селі господар почав ставити паркан біля садиби. Не закінчив. Біля іншого будинку — гора дров. На прип’ятських вулицях — солдати з окремого полку хімзахисту. Курять, розмовляють. Під’їжджає цистерна. Хлопці підходять до урни на алеї, кидають у неї недопалки. Порожнє місто, а звички у людей такі ж, як завжди…

Одягають респіратори, тягнуть до багатоповерхівки пожежні шланги. Під’єднують до брандспойта, який тримає солдат на «люльці» на рівні 6−7 поверхів. Умикають напір спеціального розчину. Солдат у люльці кричить водієві, щоб під’їхав ближче, щоб сила струменю була сильнішою. Він ледве втримує брандспойт, люльку аж розхитує на висоті. Після такого миття радіаційний фон будинку зменшується вдвічі.

В одній із квартир виявили вів­чарку. Мабуть, господарі замкнули породистого собаку, залишивши йому їсти-пити, — думали ж бо, що залишають домівку на два-три дні. Солдати-хіміки випустили вівчура, нагодували, підгодовують і тепер. Звідкись приблукало худюще кошеня. Треться об ноги, ластиться, нявкає. Помили бетонну плиту, поклали їжу. Посідали навпочіпки навколо, дивилися, як кошеня їсть, — так роздивлялися, немов нічого більш захопливого в житті не бачили.

Тоді всі в зоні — від академіка і генерала до робітника і солдата — щиро вірили, що всі наслідки катастрофи ліквідують. Що у Прип’ять, Чорнобиль, навколишні села повернуться їхні жителі. Принаймні хотіли в це вірити…

За офіційними даними, тільки радіоактивним цезієм-137 забруднено близько 3500 квад­ратних кілометрів території України. Є ще дані по цезію-134, рутенію-106, плутонію-239, стронцію-90. На Київщині, Житомирщині є величезні території, звідки людей треба було конче виселити давно… Загалом же в Україні забруднено радіацією територію площею понад

50 тисяч квадратних кілометрів у 74 районах 12 областей — 2294 населені пункти. Від Чорнобильської катастрофи безпосередньо потерпіло

3,2 мільйона людей, у тому числі — близько мільйона дітей.

Постчорнобильська ера має лише одну точку відліку — 26 квітня 1986 року. Нікуди ми від Чорнобиля не подінемося. Ми приречені жити з ним. Він просто 29 років тому ввійшов у нашу долю чорним болем… Слід усвідомити: Чорнобиль — це назавжди.