Чорний біль

Трагедія почалася задовго до вибуху, тоді, коли у 1960-х роках ухвалили будувати атомну електростанцію біля Чорнобиля, відвели для цього і для спорудження міста енергетиків Прип’яті величезні площі, виселивши кілька сіл і хуторів. Тільки не так давно стали відомими документи, які свідчать про хід будівництва ЧАЕС. Це постанови ЦК компартії України, Ради Міністрів, рішення, листи. Зокрема, за підписами найвищого українського керівництва, адресовані керівництву ще вищому – кремлівському. В них йдеться про те, що спорудження станції велося з грубими порушеннями, із зривами поставок необхідного обладнання й устаткування та графіків їх монтажу. Третина інженерно-технічного персоналу не мали спеціальної освіти... Всупереч партійним та урядовим рішенням (зокрема, директивам ХХІV з’їзду КПРС), які встановлювали терміни пуску ЧАЕС, перший енергоблок запустили аж на три роки пізніше — 26 вересня 1977 року. 21 грудня 1983 року запустили четвертий блок – той самий.

Жахають свідчення тодішнього президента Академії наук СРСР і директора Інституту ядерної фізики імені Курчатова — академіка Анатолія Александрова. Виявляється, експеримент, який і став безпосередньою причиною катастрофи, розробляла проектна організація з Ростова-на-Дону, яка жодного стосунку до ядерної енергетики не мала. Про сам експеримент взагалі нічогісінько не знали в Інституті ядерної енергетики та у профільному союзному міністерстві. Не вдаючись у технічні тонкощі, зауважимо: регламент цього експерименту 12 разів порушував інструкцію з експлуатації атомних електростанцій. Вимкнули систему аварійного охолодження реактора (САОР). Одинадцять годин четвертий блок працював без неї, і так атомний монстр вирвався на волю.

 Із 192 тонн ядерного палива, яке містилося в четвертому реакторі, близько 10 відсотків було викинуто у перші десять днів. Слід радіоактивності виявили не тільки на колосальних територіях, а й в усіх водосховищах Дніпра. А цією водою користуються близько 30 мільйонів жителів України.

Населення 50-тисячної При­п’яті вивезли з міста більш як тисячею автобусів. Був вихідний, і все населення довелося збирати довго, навіть далеко від міста, де багато хто насолоджувався весняним буйноцвіттям. Купаючись у прямому рентгенівському випроміненні... Казали – на кілька днів, тож люди брали зі собою лише кілька речей, що траплялися під руку. Довжелезний караван проїхав через Київ, і кількість радіоактивної пилюки, яку він привіз у столицю на колесах і бризковиках, не піддається обліку.

Правди людям не казали, вважаючи, що це породить паніку. Натомість з карколомною швидкістю ширилися чутки, які цю паніку насправді й спричиняли. Коли першотравнева демонстрація пройшла Хрещатиком, залізничні каси Києва штурмували тисячі людей, які їхали світ за очі на східцях вагонів і навіть на дахах...

Гортаю свої тодішні чорнобильські блокноти, і немов спалахи, якісь чудернацькі і водночас болюче реальні видива з’являються у пам’яті. Ті дні у 30-кілометровій зоні невдовзі після вибуху, люди, імена, зустрічі, враження, подробиці...

Тоді, спекотної весни і літа 1986-го, коли не було ще ніякого саркофага, розвалений реактор регулярно і смертоносно «плювався», — незважаючи на тонни свинцю, піску і глини, скинутих у його жерло з вертольотів. Зовсім юна лаборантка з Харкова і лікар Сузанна Соколова з Білої Церкви беруть аналізи крові у тих, хто працює у зоні, — дозиметристів, льотчиків, інженерів, шахтарів. Шахтарі у пекельних умовах довбуть похилий тунель під самий енергоблок, щоб уже потім закачувати туди бетон – фундамент під майбутній саркофаг. Розміри фундамента вражають: нижній «поверх» — 70 на 70 метрів. Товщина – 6 метрів, над ним – ще один, 30 на 30 метрів, товщина – три. Породу довбуть відбійними молотками, відкатка вагонеток – вручну. Чим ближче під реактор, тим більша спека: 40, 50, 70 градусів.

Шахтарів возять з Чорнобиля до станції (це 14 кілометрів) ЛАЗи зі спеціальними протирадіаційними плитами на вікнах. Офіцери-міліціонери Віктор Конопольський з Борисполя, Михайло Лоза з Тернополя чергують на КПП 30-кілометрової зони. Обидва – делікатні, якісь аж ліричні. Насадили біля шлагбаума і своєї будки квіти..

Спека і пилюка. Чи не всі будинки у самому Чорнобилі перетворені на штаби – міністерств оборони, внутрішніх справ, нау­ково-дослідних і проектних інститутів, установ, трестів. Біля входу – ночви з водою. Сержант-вартовий ввічливо зупиняє при вході генерал-майора авіації у польовій формі (це його вертолітники скидають свинець, пісок і глину в саме жерло реактора, віртуозно зависаючи над ним): треба помити чоботи у ночвах від пилюки, повної радіоактивної гидоти, аби не заносити всередину.

У самій Прип’яті – білока­м’яному місті-красені серед поліських сосен – уже ніхто не живе. Мертва Прип’ять, мертві села. Вікна хат забиті дошками. Садки і городи поросли густими височезними бур’янами. В одному селі господар почав ставити паркан біля садиби. Не закінчив. Біля іншого будинку – гора дров. На прип’ятських вулицях – солдати з окремого полку хімзахисту. Курять, розмовляють. Під’їжджає цистерна. Хлопці підходять до урни на алеї, кидають у неї недопалки. Порожнє місто, а звички у людей такі ж, як завжди...

Одягають респіратори, тягнуть до багатоповерхівки пожежні шланги. Під’єднують до брандспойта, який тримає солдат на «люльці» на рівні 6-7 поверхів. Умикають напір спеціального розчину. Солдат у люльці кричить водієві, щоб під’їхав ближче, щоб сила струменю була сильнішою. Він ледве втримує брандспойт, люльку аж розхитує на висоті. Після такого миття радіаційний фон будинку зменшується вдвічі.

В одній із квартир виявили вів­чарку. Мабуть, господарі замкнули породистого собаку, залишивши йому їсти-пити, — думали ж бо, що залишають домівку на два-три дні. Солдати-хіміки випустили вівчура, нагодували, підгодовують і тепер. Звідкись приблукало худюще кошеня. Треться об ноги, ластиться, нявкає. Помили бетонну плиту, поклали їжу. Посідали навпочіпки навколо, дивилися, як кошеня їсть, — так роздивлялися, немов нічого більш захопливого в житті не бачили.

Тоді всі в зоні – від академіка і генерала до робітника і солдата – щиро вірили, що всі наслідки катастрофи ліквідують. Що у Прип’ять, Чорнобиль, навколишні села повернуться їхні жителі. Принаймні хотіли в це вірити...

За офіційними даними, тільки радіоактивним цезієм-137 забруднено близько 3500 квад­ратних кілометрів території України. Є ще дані по цезію-134, рутенію-106, плутонію-239, стронцію-90. На Київщині, Житомирщині є величезні території, звідки людей треба було конче виселити давно... Загалом же в Україні забруднено радіацією територію площею понад

50 тисяч квадратних кілометрів у 74 районах 12 областей – 2294 населені пункти. Від Чорнобильської катастрофи безпосередньо потерпіло

3,2 мільйона людей, у тому числі – близько мільйона дітей.

Постчорнобильська ера має лише одну точку відліку – 26 квітня 1986 року. Нікуди ми від Чорнобиля не подінемося. Ми приречені жити з ним. Він просто 29 років тому ввійшов у нашу долю чорним болем... Слід усвідомити: Чорнобиль – це назавжди.