П’яниці віддав своє пальто, а Остапа Вишню врятував від голоду...

Дорога, яка круто піднімається у київському Голосієві від Великої Васильківської до нинішньої вулиці Максима Рильського, зветься Добрий шлях. Тут, у будинку, де нині розташований літературно-меморіальний музей Максима Рильського, поет жив і творив свої останні 13 років. Яка символічна назва! Скільком людям допоміг він! Жодне із звернень до нього як до депутата Верховної Ради СРСР не лишалося поза увагою. Сучасники згадували: коли Максиму Тадейовичу вдавалося відновити справедливість, визволити невинного з тюрми чи з іншої біди, ходив щасливий і усміхнений.

Одного разу у Голосієві актор, який спився, пожалівся, що в нього вкрали пальто. Рильський попросив принести з вішалки своє пальто і віддав його прохачеві. Коли той пішов, поет захвилювався — згадав, що в кишені лежала адреса іншого прохача, якому обіцяв допомогти...

Львів був особливою любов’ю Рильського. Вперше поет побував тут у жовтні 1939 року. Присвятив місту Лева чимало поезій. Мав тут багато друзів. Коли приїздив, зупинявся не в готелі, а в домі Семена Васильовича Стефаника — сина великого письменника, тодішнього голови Львівського облвиконкому.

Іще одним близьким другом Максима Тадейовича був тодішній ректор Львівського університету Євген Лазаренко.

На одному із захистів дисе­ртації у Львівському університеті академік Рильський виступав як опонент. Наступного дня вирушав додому автомобілем «ЗІМ». Львівські письменники проводжали його автівками до межі з Рівненською областю. Виїхали зі Львова рано-вранці, прощальний сніданок вирішили влаштувати у Бродах. Вийшовши з місцевої чайної, письменник Юрій Мельничук сказав: «Максиме Тадейовичу, колись на цій корчмі буде меморіальна таблиця з написом: «Тут був Максим Рильський». «Юрку, — з притаманним йому гумором відповів поет, — державі буде значно дешевше встановити на корчмах по всій Україні таблички «Тут НЕ був Максим Рильський».

Мав неперевершене почуття гумору. В опублікованих спогадах сучасників згадується епізод, як якийсь російськомовний письменник каже Рильському: «От ви багато перекладаєте з російської мови, навіть «Євгенія Онєгіна» Пушкіна переклали. Чи не краще вам перекласти щось сучасне, актуальне?» «Що, наприклад?» — запитує Максим Тадейович. «Ну, хоча б мою нову книжку про трудові будні робітничого класу», — пропонує графоман. «А я вже почав вас перекладати. Причому почав з прізвища — Калюжний. Кал южний. Лайно південне».

Був затятим рибалкою та мисливцем. Риболовля була для поета обрядом. Рибалив на самоті, поодаль від інших.

У Максима Тадейовича завжди були породисті мисливські собаки. У середині 50-х років уже в Голосієві жили троє ірландських сетерів — Рекс, Лорд і Лемі — подарунок Семена Стефаника. Якщо в Остапа Вишні був «балакучий» пес, то в Рильського — «літературознавці». Цей трюк захоплював гостей поета. Клав перед собакою шматочок ковбаси і казав «Такий-то (називав прізвище посереднього віршомаза) — великий поет». Пес не реагував. Коли Рильський казав: «Тичина — великий поет!», чотирилапий «літературознавець» радісно підкидав угору ковбасу, на льоту підхоплював її і ковтав. Поет привчив сетера реагувати на особливу інтонацію вимовленого.

У грудні 1943 року після десятирічного ув’язнення на волю випустили Остапа Вишню. Діставшись до Москви, де в евакуації перебував Рильський, першого ж дня відвідав свого друга. Продуктові картки одержували у ті воєнні роки тільки працюючі та їхні утриманці, а також працівники науки, культури, члени творчих спілок. Вишня не був членом Спілки письменників, бо був заарештований ще до її створення, тому карток отримувати не міг. Рильський, який очолював Спілку письменників України, знайшов вихід. На спілчанському бланку надрукував такий текст: «Пред’явник цього Губенко Павло Михайлович (псевдонім Остап Вишня) є українським радянським письменником». Підписав і скріпив печаткою. Наступного дня його друг отримав продуктові картки.

Максим Рильський теж був репресований. 19 березня 1931 року (у день народження) його заарештували за надуманим звинуваченням в участі у підпільній націоналістичній організації. (Рівно через 12 років, 19 березня 1943 року, він буде відзначений Сталінською премією першого ступеня за збірки «Світла зброя», «Світова зоря», «Слово про рідну Матір»). Сидів у Лук’янівській в’язниці, умови утримання в’язнів були вельми демократичними порівняно з майбутніми єжовськими і беріївськими репресіями. Дозволялися передачі, побачення з рідними, листування. Співкамерники Рильського навіть випускали стінгазету і провели Шевченківський вечір. Поет винним себе не визнавав, і через п’ять місяців його звільнили. Вийшовши на вулицю, знепритомнів.

А от від розправи наприкінці 30-х, коли арешт будь-якого українського інтелігента означав вірну смерть, його врятував… Сталін. На початку 1936 року Максим Тадейович та композитор Левко Ревуцький написали «Пісню про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих…»). Вона набула величезної популярності. І, зрештою, стала «охоронною грамотою» Рильського.

У 1938 році на стіл тодішнього господаря України, першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова лягла справа на Рильського із звинуваченням у націоналізмі. Нарком НКВС України Успенський вимагав негайного арешту поета. Хрущов симпатизував Максиму Тадейовичу і таки знайшов єдино можливий вихід. У телефонній розмові зі Сталіним розповів про цю справу, про те, що не вважає Рильського націоналістом, і сказав: «Товаришу Сталін, як можна заарештувати поета, «Пісню про Сталіна» якого співає вся Україна?» Вождь замислився і вимовив: «Передайте цьому дурневі Успенському, щоб він не пхався не в свої справи». Максим Рильський був врятований.

Поет добре грав на фортепіано, адже його вчителем був Микола Лисенко, в родині якого жив у юні літа. Через багато років Рильський у Голосієві акомпанував своєму другові легендарному тенорові Іванові Козловському.

З нагоди 50-річчя поета у березні 1945 року після урочистого вечора влаштували банкет у київському ресторані «Театральний». Оркестранти пішли відпочивати. І тут Максим Тадейович піднявся на естраду, сів за фортепіано і став грати свої інтерпретації українських народних пісень. Невдовзі до них приєднався композитор Костянтин Данькевич — узяв трубу, поет Сава Голованівський заграв на скрипці, а сини поета Жорж і Богдан — на ударних. Гості були в захваті.

Урочистості з нагоди останнього прижиттєвого, 65-річного ювілею поета, відбувалися у Колонному залі Київської філармонії. Вів вечір Павло Тичина, який наприкінці надав слово Рильському. Наступного дня у звітах про подію газети написали: «На закінчення вечора виступив ювіляр, який запевнив, що віддасть усі сили, докладе…» тощо.

Насправді, як стверджував син поета, фундатор, перший і багаторічний (аж до своєї передчасної смерті у січні 1991 року) директор Київського музею Максима Рильського Богдан Максимович, усе було не так. «Тичина надає слово батькові, — писав він у своїй мемуарній книжці «Мандрівка в молодість батька». — Під оплески він підводиться, стрімко йде до трибуни. Зупинився, звичним, характерним для нього рухом зняв окуляри і поклав їх у бічну кишеню піджака. Повернувся до президії, подякував Павлові Григоровичу за теплі слова й щирі побажання на його адресу. Трохи помовчав, а потім, звертаючись до залу, промовив одну-єдину фразу: «А вам усім хочу сказати словами нашого великого Шевченка: «Свою Україну любіть!»