«И стоит народ осиротелый, словно сын, что потерял отца...»

2 березня 1953 року на так званій Ближній дачі під Москвою Сталіна на 72-му році розбив черговий інсульт. Протягом 12 годин вождь не отримував жодної медичної допомоги. Його смерть залишається загадковою: чи власною смертю помер, чи йому у цьому допомогли. Найближчий поплічник Сталіна Лаврентій Берія сказав охоронцям: “Товариш Сталін відпочиває...”. Йосиф Віссаріонович панічно боявся лікарів, вважав, що вони мріють вкоротити йому віку... Є припущення, що його отруїли. Найбільше були зацікавлені у пришвидшенні смерті генсека Берія, Молотов, Хрущов. Саме їх Сталін в останні роки життя піддавав нищівній критиці...

Автор цієї публікації розмито пам’ятає 5 березня 1953 року. Засіла в голові фраза класного керівника: “Діти, нас спіткало велике горе — помер товариш Сталін...” Відбулася шкільна траурна лінійка, і нас відпустили додому.

Смерть Сталіна радянський народ сприйняв неоднозначно. Журба і радість...

Ось деякі свідчення наших краян про день 5 березня 1953 року.

Юрій Шухевич, народний депутат України, колишній політв’язень: “У цей час я відбував покарання як політв’язень у тюрмі Верхньоуральська Челябінської області. У ці дні перебував у карцері за дрібне порушення режиму. До камери повернувся через кілька днів після смерті Сталіна. Зайшов у камеру, а мені простягують газету “Челябинский рабочий” з великим портретом Сталіна у траурному обрамленні. “Ну що, здох?!” — вирвалося у мене. І в камері від радості станцював чечітку... Адміністрація тюрми не знала, що буде далі. Невдовзі почалося послаблення тюремного режиму”.

Анатолій Фесуненко, ветеран військової служби: “Мені тоді було 18 років. Вчився у Лисичанську у 9-му класі (через війну був переростком). На Донбасі Сталін був у пошані. Шахтарський край добре забезпечували продуктами харчування. У наших краях не було голоду 1946-1947 років. Наступного дня після смерті Сталіна по радіо кілька разів на день передавали вірша поета-фронтовика Миколи Грибачова. Наведу з пам’яті уривок з цього вірша:

Долгий, словно горькое столетье,

Начинает путь за часом час.

Первый день без Сталина на свете,

Первый день, как он покинул нас...

И стоит народ осиротелый,

Словно сын, что потерял отца...

Пам’ять зберегла і такий епізод. У ті скорботні дні жінки зауважили у продуктовому магазині, що в одного з чоловіків якийсь продукт (здається, риба) був загорнутий у газету з траурним портретом вождя. З цього приводу відбувся своєрідний викривальний мітинг, на якому зганьбили ту людину”.

Борис Білинський, професор кафедри онкології медуніверситету: “Пригадую лекцію відомого у Радянському Союзі професора-онколога Гаврила Ковтуновича. Це була людина незалежних поглядів. Свого часу, дізнавшись про перші репресії більшовицького режиму, він вийшов з Компартії. Коли почали друкувати комюніке про стан здоров’я Сталіна, Гаврило Парфентійович сказав при всій аудиторії: “72 роки, крововилив у мозок. Справа вже безнадійна”. Якщо б Сталін воскрес, професорові цього б не подарували... У мене зі Сталіним були свої порахунки. З його ім’ям я пов’язував загибель батька від рук енкаведистів у перші дні радянсько-німецької війни... Не бачив, щоб хтось із моїх однокурсників був убитий горем...”.

Оксана Боржієвська, лікар-пульмонолог обласної клінічної лікарні: “Звістка про смерть Сталіна прийшла до нашої родини, коли ми перебували на засланні у Сибіру, в селищі Рибінську Томської області. До 1950 року жили у Львові, на колишній вулиці Дзержинського. Наша квартира дуже сподобалася одному з кадебістів, і він вирішив зробити нас неблагонадійними. Прийшов якось із солдатами серед ночі і повідомив про висилку. Нам дозволили взяти лише одяг і постільні речі. Окрім меблів, залишили чимало картин. “А це можна взяти?” — мама показала на портрет Сталіна на стіні. “Це можна...”. Під портретом Сталіна був портрет митрополита Андрея Шептицького. У такому поєднанні він поїхав до Сибіру і повернувся до Львова. Мама мала велику повагу до слуги Божого Андрея. Він допоміг їй грошима здобути освіту у гімназії сестер василіянок у Львові. З Рибінська я писала листи Сталіну з проханням повернути нашу родину до Львова. Відповіді були стандартними: вашого листа скерували до Львова... У день смерті Сталіна відбулася шкільна лінійка. Вчителі були похмурими і мовчазними. А після лінійки Михайло Іващишин вигукнув: “Слава Богу, що помер...”. Йому це минулося. А от місцеві жителі ридали, оплакуючи смерть вождя. Але недовго сумували. Пили бражку, лускали кедрові горішки і горланили частівки... Після смерті Сталіна з’явилася надія. 1954 року дітей репресованих звільнили з-під комендатури, і бабця забрала мене до Львова. Батьки ж повернулися із заслання лише 1957 року”.

Нуся Менцинська, викладач музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької: “У той час я була у Москві. Вчилася у музичному училищі при Московській консерваторії по класу альта. Жила у гуртожитку. Рано-вранці 5 березня дівчата мене розбудили, бо почули по радіо це повідомлення. Дехто плакав. А я накрилася коцом з головою, плакати мені ніяк не хотілося. Я бачила, скільки безневинних людей було вивезено до Сибіру з мого рідного села Дунаєва. У Москві у той час служив мій односельчанин Богдан Лужницький. Ми вирішили піти подивитися на церемонію прощання у Колонному залі Будинку союзів. Нас захопив і поніс натовп людей. Хто падав, вже не міг піднятися... Нам якось вдалося вирватися із цього людського місива і повернутися по домівках. Потім довідалися, що Сталін забрав зі собою до могили сотні людей...”.