Він присягнув на вірність Україні, поклавши руку на хрест і пістолет...

24 лютого виповниться 95 років Омеляну Ковалю, який у 18-річному віці вступив в ОУН, бачив прихід “перших совітів”, проголошував на Івано-Франківщині Акт відновлення державності у 1941 році, пережив Аушвіц, був знайомий з братами Василем та Степаном Бандерами та очолював Спілку української молоді у Бельгії.

У 2013 році після понад півстоліття життя у Бельгії Омелян Коваль разом з дружиною та старшою донькою Зореславою (подружжя має ще двох синів та молодшу доньку) повернулися до України, у Львів. “То моя земля, — каже пан Омелян. — Тут я ріс, тут починав політичну діяльність”. Запитую у дружини Омеляна Коваля, пані Іванни, чи легко було підтримати вибір чоловіка та проміняти спокійну Бельгію на буремну Україну. Жінка, здається, навіть трохи обурюється. “З найбільшою радістю сприймаю те, що Господь дозволив нам дожити до такого віку (пані Іванна молодша за чоловіка на 12 років) і повернутися на рідну землю”. “Хочемо, щоб Господь покликав саме з України”, — підсумовує подружжя.

“Україна на доброму шляху, — продовжив розмову пан Омелян. — Моє та й попередні покоління недарма боролися та проливали кров. Нинішня молодь відродить Україну. Головне, щоб не боялися тих труднощів, які є”.

Перший допит у... 13 років

У 13-річному віці пана Омеляна вперше викликали на допит у поліцію. Це було після того, як він на святі товариства “Просвіта” продекламував вірш:

«Батьки і діти — всі до боротьби!

Хай всміхнеться сонце

І не крячуть круки,

Що ми в неволі згинем як раби»

На щастя, все обійшлось. “Це було ще за поляків, — пояснив пан Коваль. — Було то наслідком того, що мав власну думку, почав діяти, щось робити.

Була боротьба українців за незалежність. Готувався до підпільної діяльності. У 1938 році зі мною сконтактувались. Призначили зустріч з повітовим провідником. Місцем обрали невеликий лісок. Все відбувалось уночі... Мене запитали про причини вступу. Розповів, що готував себе до цього давно і добре розумію, що мене може чекати. Мені сказали, що Провід ОУН згоден прийняти мене у члени. Я поклав руку на хрест та пістолет і промовив: “Прирікаю і зобов’язуюсь перед Богом, перед українським народом і перед власним сумлінням як член ОУН все і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську державу…”. Пістолет мені подарували. Обрав собі псевдо “Дир”, яке було співзвучне з іменем одного з перших князів України”.

Державність у Долині проголосили 1 липня

“Приходу перших совітів була рада хіба що комуністична партія, — пригадує пан Омелян. — Більшість же зайняла мовчазну позицію. Наш Долинський повіт холодно прийняв нових окупантів. Червону армію вийшли вітати місцеві комуністи та деякі робітники... Мене призначили провідником ОУН у Долинському повіті.

...Під вечір 30 червня 1941 року з радіо­станції ми дізнались про проголошення у Львові незалежної України. Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, взялися до підготовки подібного дійства у Долині. Збудували трибуну, прикрасили її зеленню і прикріпили напис “Слава Україні — Героям Слава”. Мешканці міста вивісили синьо-жовті прапори. Вночі створили місцевий уряд. Близько полудня 1 липня площа у місті була вщерть заповнена людьми. Все навкруги рясніло від синьо-жовтих кольорів. Повітовий провідник Нечай від імені ОУН проголосив відновлення Української держави. Наша влада існувала до 15 вересня 1941 року. Того дня мене й арештували.

Після арешту мене та ще двох друзів-оунівців привезли в Івано-Франківськ. Нас запроторили у переповнену в’язницю: не мали де лягти спати, цілу ніч стояли у коридорах. Наступного дня нас відправили на день до львівської тюрми. Звідти до Кракова у в’язницю Монтелюпіх, де ми перебували до липня 1942 року”.

Номер на руці — нагадування на все життя

“20 липня 1942 року нас, 25 українських в’язнів, названих “Бандера-ґрупе”, вивезли до Аушвіцу, — продовжує Омелян Коваль. — Я опинився у списку разом з Василем Бандерою — молодшим братом провідника ОУН. Отримав номер 49730. Відтоді ця цифра у мене на лівій руці (закочує рукав. — Авт.). Робота у мене була різною: на будівництві, господарстві, кухні...

Особливо з Василя Бандери знущався один польський наглядач, що родом з Перемишля. Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном. Це побачив один із наглядачів і закричав: “Що то за свиня? Скупати його!”. Василя занурили з головою у бочку з водою та цементом. Ми здійняли галас, але нас, “бунтівників”, швидко втихомирили. Напівживого Бандеру ми занесли у блок, звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді бачили його востаннє. Ходили чутки, що Василь не дочекався табірної адміністрації — його закатувала польська обслуга блоку... Після Василя у табір привезли його брата — Олександра Бандеру. Його спіткала така ж доля”.

Пан Омелян також не раз був на волосок від смерті. Працював тоді на кухні. Із 80 людей п’ятьом вдалося втекти з табору. А 75 людей, у тому числі і Омеляна Коваля, заарештували. На них чекав розстріл. Дивом пан Омелян уникнув “розправи цвяхами” (постріли цвяхами менше чути).

У січні 1945 року пана Коваля та ще частину в’язнів евакуювали з Аушвіцу до Австрії: у табір Маутхаузен, а звідти до Ебензеє, з якого в’язнів звільнили американські війська на Великдень, 6 травня 1945 року.

Після визволення Омелян Коваль перебрався до Бельгії. Жив у Брюсселі. Кілька разів зустрічався з Степаном Бандерою. “Від Степана йшла велика енергія, — пояснив пан Омелян. — Він був скромний та порядний, врівноважений та послідовний у своїх вчинках”.

“Степан Бандера був дуже простою людиною, — розповіла старша донька пана Омеляна Зореслава Коваль. — Якось, як прийшов до нас, то моєму братчику іграшкового ведмедика подарував. Донині той ведмедик у нього є”.

Знайшов свою половинку у церковному хорі

Саме у столиці Бельгії Брюсселі у 1948 році Омелян Коваль познайомився з майбутньою дружиною Іванною. Після війни багато родин з’їжджалися до Бельгії, оскільки уряд цієї країни одним із перших запропонував емігрантським родинам роботу — чоловіки могли працювати на шахтах. Так родина пані Іванни (родом із Перемишля, нині територія Польщі) і опинилася у Брюсселі. “Була енергійною дівчиною, — згадує Іванна Коваль. — Любила виступати, декламувати вірші, співати у церковному хорі. Під час одного з виступів і познайомилася з Омеляном”.

У 1952 році, на Великдень, 20 квітня молоді люди одружилися. “Господь на Великодні свята подарував Омеляну життя вдруге, коли він вийшов з австрійського табору у 1945 році, — мовила Іванна Коваль. — Великдень — символічна дата у нашому житті”.

Коментар для «ВЗ»

Оксана ГЕНТОШ, заступник голови Львівського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка

У Бельгії Омеляна Коваля поглинула громадська праця. 20 років був головою Спілки української молоді Бельгії, головою Ради громадських організацій Бельгії, членом Ради директорів Світового Конгресу українців, одним із президентів Європейського Конгресу українців. Багато років очолював Український Допомоговий Комітет у Бельгії (УДК).

Починаючи з 90-х років минулого століття Омелян Коваль розпочав активне повернення творів вченого і педагога Григорія Ващенка до України. Він став одним із ініціаторів та співзасновників Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка у вересні 1995 року.

Досьє «ВЗ»

Омелян Коваль народився 24 лютого 1920 року у селі Рахиня Долинського району Івано-Франківської області. Член ОУН з 1938 року. У місті Долині на Івано-Франківщині у 1941 році проголошував Акт відновлення Української держави. Після цього був ув’язнений гестапо, перебував у тюрмі «на Лонцького» у Львові, згодом був відправлений до в’язниці Монтелюпіх у Кракові, звідти — до концтабору Аушвіц. З січня 1945 року — в’язень концтабору Маутхаузен, з квітня того ж року — концтабору Ебензеє. Після визволення очолював Спілку української молоді Бельгії, видавав журнали для дітей та молоді «Крилаті» та «Авангард».