Спочатку займали чергу, а потім цікавилися, «що дають»

У ці дні біля Cобору св. Юра — довжелезна «колєйка» — віряни готові стояти годинами, щоби помолитися перед Нерукотворним образом Христа, який привезли з особистої захристії Папи Римського у Ватикані. Вражаюча черга навіяла «ностальгійні» спогади. Якщо зараз люди годинами готові стояти за духовністю, то у радянські часи стояли за речами першої необхідності. Нинішня молодь цього не бачила і не уявляє, яких масштабів сягало це явище. Черги за візами перед польським консульством у Львові або нині за біометричними паспортами під управлінням Держміграційної служби дуже віддалено нагадують радянські черги у період тотального дефіциту.

Як згадую, так здригаюсь. Я ненавиджу черги! Пригадую, як щоранку перед школою вистоювала годинну чергу у молочному магазині, аби купити два літри молока. Молочний магазин відкривався о 7-й ранку, заспані люди заздалегідь займали чергу, бо знали, що молока усім не вистачить. Продавщиці надувалися від усвідомлення своєї “величі”, не поспішали обслуговувати, норовили недолити або обрахувати покупців. Фраза “Вас багато, а я одна!” стала класикою жанру.

Хлібом годували худобу

Люди зранку виходили на «полювання» за дефіцитом, як на службу. Деяким вдавалося зайняти чергу у двох-трьох місцях і встигнути отоваритися всюди. Звідси пішов такий словесний фольклор, як «Вас тут не стояло!», «У магазині масло ВИКИНУЛИ», “Хто останній, я за вами”, «Що дають?» та інші. Як правило, люди спочатку ставали в чергу, а вже потім з’ясовували, за чим стоять. Хіба це мало значення у країні тотального дефіциту? Якщо навіть і достоявся, то товар тобі давали лише «по одному в руки». Черга ретельно контролювала, щоб продавець, бува, не продав комусь більше, ніж треба. Звідси походить вислів: “Більше однієї пляшки в одні руки не давати!”

Однак черг за хлібом не було — радянська влада розуміла, що це “ідеологічний товар”. Хліб в СРСР коштував дешево — чорний 16 копійок, білий круглий — 22 коп. Радянський народ, який мав генетичну пам’ять про голодомор, закуповував хліб про запас. Багато хліба потім псувалося, його викидали. Ідеологи почали кампанію за шанобливе ставлення до хліба, у газетах з’явилися рецепти страв із черствого хліба. Та марно — були випадки, коли дітлахи ганяли у футбол черствим буханцем замість м’яча. А селяни скуповували дешевий хліб, щоб годувати ним худобу.

Дешевизна і доступність хліба, мабуть, єдиний успіх “дорогого Леоніда Ілліча” на продовольчій ниві. Бо які б продовольчі програми на приймала КПРС, скільки б не боролися з “перекосами на місцях”, нагодувати радянський народ так і не вдалося. Черги за харчами стояли за усім — маслом, живою рибою, м’ясом, ковбасою, оселедцями, цукерками, зеленим горошком... В обласних центрах ще хоч щось “викидували” на прилавки, а от периферії з її голими полицями доводилося робити продовольчі рейди до найближчого міста.

«На закупи» до Білокам’яної

Ще один анекдот “епохи застою” на продовольчу тематику. Американський президент зустрічається з Брежнєвим, питає: “Кажуть, у вас люди стоять у чергах за продуктами. Як вирішуєте продовольчу проблему?” “Ніякої продовольчої проблеми у нас немає, — відповідає генсек. — Ми усі продукти звозимо у Москву, а кому треба, той їде туди і купує все, що йому треба”. По суті, так воно і було — кожний, хто їздив у відрядження до «столиці нашої Родіни», віз звідти “джентльменський набір” — мандарини (апельсини, банани), московську ковбасу, косметику, білизну... Регулярні “наскоки” на Білокам’яну робили мешканці Підмосков’я, які могли дістатися туди електричками. Розповідали, що усі підмосковні електрички пропахли ковбасою — у таких величезних кількостях її вивозили на периферію.

Багато хто їздив до Москви “за шмотками”. У студентські часи і я декілька разів робила такі “рейди”. Щоправда, особливо нічого купити так і не вдалося, але вражень набралася! Від самих черг. У 80-ті імпортними дефіцитними промисловими товарами славилися великі московські універсами — “Ядран”, “Прага”, “Ляйпциг”, “Белград”, розташовані у периферійних районах. В один із таких, як зараз кажуть, “шопінг-молів”, вибралася і я. Їхала на 9-у ранку, щоб встигнути до відкриття. Коли вийшла з метро, побачила “хвіст” якоїсь черги. Не повірила, що це у магазин, адже до нього ще півгодини пішки йти! Але люди справді чекали відкриття. Я пішла просто до магазину. Як тільки пробив час відкриття, усі як скажені кинулися бігти до входу. Мало двері не поламали. Згодом вдалося пробратися всередину і мені. Побачила, як величезний натовп розбігається по поверхах магазину, шикуючись до кожного потрібного відділу. Підприємливі “совки” у своїх рідних містах спекулювали “впольованими” у столиці товарами.

У храм мистецтва... теж черга

“Гнилі інтелігенти” в Союзі також стояли у чергах. Інтелектуальних чергах. Наприклад, шалений ажіотаж був у магазині передплатних видань (у Львові — на нинішній площі Григоренка, поруч із кінотеатром “Піонер”, де зараз духовний театр “Воскресіння”). Коли надходило оголошення про передплату на якісь дефіцитні книжки (переважно це були видання іноземних класиків, іноземні детективи, а після горбачовської перебудови і заборонена раніше література), люди займали чергу з ночі. Ентузіасти складали списки, в яких треба було періодично відмічатися.

У Москві та Ленінграді люди вишиковувалися у “хвіст” до найвідоміших музеїв, на будь-яку художню виставку, до театральних кас за квитками. У Большой театр неможливо було легально купити квитків, усе розподіляли «по блату». Колега пригадав, як стояли у довжелезній черзі до картинної галереї, на виставку художників Реріхів. На будь-яке закордонне кіно у Львові величезні черги стояли традиційно завжди. Пригадую кілометровий “хвіст” на «Клеопатру» за участі Ліз Тейлор, у кінотеатр «Львів», що у Стрийському парку. В СРСР, де, як відомо, «сексу не було», глядач у будь-якому іноземному фільмі звертав особливу увагу на еротичні епізоди. Вірніше, на те, що від них залишилося після ножиць радянської цензури.

“Ідеологічною” була черга до мавзолею Леніна на Красній площі у Москві. Це була єдина черга, якою пишалися і розхвалювали радянські ідеологи. Кожній радянській дитині з садочка втовкмачували, що простояти кілька годин, щоб побачити «дідуся Леніна», — апогей щастя. Багато хто у це вірив, інші прагнули здійснити цю «ідеологічну прощу» суто зі спортивного інтересу: бути у Москві і не побачити ЦУМу, Красної площі і Леніна вважалося несмаком — навіщо тоді туди їздити?

Я побувала в мавзолеї у студентські часи (80-ті роки минулого століття), коли з однокашниками вирішили “прошвирнутися” по столичних музеях. У мавзолей прийшли о 9-й ранку, але черга була вже сформована. Наступного дня мій хлопець зайняв чергу о 4-й ранку, я підійшла о 9-й. Після чотирьох годин стояння вдалося таки глянути на те жалюгідне видовище, яке являє собою Ленін у мавзолеї. Охорона не дозволяла затримуватися біля мумії більш ніж на пару секунд.

«Катастройка» і МакДональдс

Черги за горілкою під час горбачовського “сухого закону” — окрема тема. Прийняли цей документ у травні 1985 року — для посилення боротьби з пиятикою і самогоноварінням. Не обійшлося без перегинів і перекосів. У країні закрили багато лікеро-горілчаних магазинів. Ті, які залишилися, могли торгувати лише з 14.00 до 19.00. Задовго до 14-ї біля тодішніх “алкомаркетів” вишиковувалися довжелезні черги. Ближче до закриття магазину народ починав хвилюватися, спалахували сварки, “труби горіли”, люди боялися не встигнути. Антиалкогольна кампанія, врешті-решт, в СРСР провалилася.

У “лихі дев’яності” в СРСР з’явився перший МакДональдс, знову ж таки у Москві. Очікуваний потік клієнтів (тисяча чоловік на день) був перевищений у тридцять разів. Заповітний Біг-мак і пепсі-кола не тільки поглиналися у надзвичайних кількостях в середині закладу, а й затоварювалися з собою. Людей не стримувала вартість заокеанської “швидкої їжі” — при середній зарплаті в СРСР 150 рублів вартість гамбургера становила півтора рубля. На ці гроші можна було купити 8-9 батонів хліба. Колега розповідала, як везла потягом до Львова з Москви у подарунок татові пляшечку пепсі і Біг-мак...