Від розстрілу Грушевського врятував Сталін?

З того драматичного моменту видатний вчений прожив ще п’ять років


80 років тому, 25 листопада 1934 року, на операційному столі у далекому Кисловодську обірвалося життя видатного українського історика та громадського діяча Михайла Грушевського. І досі не з’ясовані загадкові обставини смерті автора “Історії України-Руси”. У некролозі повідомили, що смерть настала “після тяжкої хвороби”...

Чи передбачав такий кінець власного життя Михайло Грушевський? Відповіддю на це запитання можуть слугувати його слова з одного із останніх листів, адресованого 4 вересня 1934 року голові РНК СРСР Молотову: “Мне кончается 68 год, я уже не долго буду работоспособен, если и проживу; не имеет смысла устранять меня от научной работы, пока я могу еще ее вести, потому что заменить меня будет нелегко”.

Їхали, бо вірили, що почалося нове життя...

“Називати Михайла Грушевського Першим президентом України не зовсім коректно, — пояснив “ВЗ” історик, професор ЛНУ імені Івана Франка Леонід Зашкільняк. — Грушевський був головою Центральної Ради, у прийнятій у квітні 1918 року Конституції посада президента не була зазначена. Слово “президент” краще тлумачити як метафору, спробу окреслити Грушевського як голову тогочасного українського народу.

...Після того, як влада в Україні перейшла до рук Павла Скоропадського, у березі 1919 року Грушевський емігрував з України. Розумів, що більшовики знищать його. Повернувся до Києва у 1924 році. Багато українських діячів мали ілюзії щодо того, що українська держава (Українська Радянська Соціалістична Республіка) насправді буде державою. Не задумувалися над тим, що це була звичайнісінька окупація, колонізація, прикрашена “заграванням” з більшістю населення”.

“Радянські спецслужби стежили за Грушевським навіть тоді, коли він перебував за кордоном, — розповів “ВЗ” доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка Олексій Сухий. — На початку 90-х я працював у тодішньому Державному архіві СРСР. Досліджував матеріали, що стосувалися сталінських репресій. Відшукав документи щодо роботи радянських спецслужб, які агітували українських емігрантів переїжджати до Радянської України. Розповідали, що відбувається українізація, покращуються економічні умови, починається нове життя... Один із таких агентів — Романюк (швидше за все, псевдонім) — працював на Заході і загітував кількадесят українських політичних діячів переїхати в Україну. Серед них був і Михайло Грушевський. Він почав працювати у Києві, в Академії наук”.

За словами Леоніда Зашкільняка, Грушевський писав, що прагнув служити українській державі та її народу (не застосовував при цьому соціалістичної термінології). В листах до друзів писав, що хоче використати повернення на Україну для подальшого розвитку рідної нау­ки та культури і реформувати радянську українську державність у бік національної. От тільки комуністи не могли цього дозволити...

За словами Олексія Сухого, загострення стосунків Грушевського із владою відбулося у 1928-1929 роках. У цей час стояло питання, щоб кращим дослідникам надати звання “академіка УРСР” (Українська Радянська Соціалістична Республіка). Постать Грушевського викликала чималі дискусії. Звання він не отримав, хоч і мав звання “академіка СРСР”.

Невідомий «подарував» історикові п’ять років

“У 1929 році Грушевського заарештували за звинуваченням у членстві в підпільній антирадянській організації “Український національний центр”, — розповів Леонід Зашкільняк. — Вченого як арештанта відправили до Москви. Декілька місяців провів у в’язниці. В “Українському національному центрі” Михайло Грушевський стояв під першим номером.

Досі існують домисли і здогади, чому Грушевського відпустили. Як організатора контрреволюційного осередку на нього мав чекати розстріл. Однак хтось викреслив ім’я Михайла Грушевського зі списку членів. За здогадами, це міг зробити тільки Сталін. Згідно з однією гіпотезою, коли Сталін навчався у семінарії, то тогочасним керівником освіти був батько Михайла Грушевського — Сергій Федорович. Можливо, їхні шляхи перетиналися, і він зберігав повагу до цієї людини? Згідно з другою версією, родичі по лінії дружини Михайла Грушевського почали просити за нього. Можливо, їм вдалося домогтися побачення зі Сталіним і переконати його відпустити вченого. Є третє припущення, згідно з яким Сталін поважав авторитетних людей і не наважився тоді вбити Грушевського. Але ця версія найменш вірогідна, оскільки багатьох відомих людей того часу і розстрілювали, і засилали у табори... Жити Грушевському залишилося ще п’ять років”.

“Тридцяті роки минулого століття — період масового знищення українства, — продов­жив розмову Олексій Сухий. — Михайло Грушевський перешкоджав владі. У середовищі, в якому працював, відчував цькування щодо власної персони. Один із його учнів написав на вчителя донос — начебто Грушевський — теоретик українського буржуазного націоналізму, а ще теорії так званого єдиного потоку — українська нація єдина і не подільна на класові верстви”.

1934 рік можна назвати по-справжньому “знаковим”. Тоді багато людей загинуло загадковою смертю. Саме тоді почав діяти так званий прихований тероризм.

«Доказу, що Грушевського вбили, — немає»

“Прямого доказу, що Грушевського вбили, — немає, — пояснив Леонід Зашкільняк. — Тогочасна версія, що у нього був нарив на спині. Під час операції у кров потрапила інфекція. Врятувати історика не вдалося...

Очевидно, його смерть була вигідна компартії. В Україні почали розгортатися репресивні акції щодо інтелігенції. Грушевський був авторитетною людиною у цих колах. Мав чимало зв’язків, у тому числі за кордоном. Ця смерть була потрібною у контексті вичищення української науки та культури, що цинічно називалося реформуванням”...

“Лише після смерті Грушевського перемогла радянсько-марксистська ідеологія в історії, — пояснив Олексій Сухий. — Її почали писати з точки зору класової боротьби: історія — це боротьба класів. У 30-х роках у колах, наближених до Сталіна, виникла ідея, яку “оформили” у 1937 році. Згідно з нею, у міру просування соціалізму класова боротьба загострювалася. Тобто у процесі побудови соціа­лістичного суспільства ворогів треба знищувати. Концепція, яка виправдовувала масові звірства”.

«Широка» праця для вузького кола

Леонід Зашкільняк виключає версію, що причиною смерті Михайла Грушевського могла стати його епохальна праця “Історія України-Руси”. “Це була фундаментальна робота, яку, утім, читали здебільшого фахівці, — пояснив історик. — “Історія України-Руси” — науково-описовий, докладний твір, доведений до середини XVII століття”.

Ось що у передмові писав сам Михайло Грушевський: “Досї ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала б весь час його історичного істновання. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути користною. Вихід дальших томів буде залежати від обставин моєї роботи. Принаймнї близші томи надїюсь я дати в короткім часї.

Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як найширших кругів нашої суспільности. Приглянувши ся близше, я перемінив намір: в сучаснїм стані нашої науки минї здав ся далеко потрібнїйшим строго науковий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; сей мав я на оцї. Але при тім минї хотіло ся зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки можна приступною і для ширшої публїки; для того все спеціальнїйше виносив я в нотки, а їх подав у кінцї, зіставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Рівнож на кінець винїс я спеціальне обговореннє двох справ — нашої найдавнїйшої лїтописи і норманської теорії початку Руси.

Минї мило, що вихід сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. “УвЂсте истину, и истина свободитъ вы!” — сю девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах, додавши тільки “волю” і “працю”, як неминучих спутників знання в походї до забезпечення лїпшої будучности свому народу”.*

“Не ця праця лякала комуністичне керівництво, а так звана схема історії України, яку опублікували у Петербурзі у 1906 році. У ній Грушевський заперечував московські, а значить, і російські претензії на київську спадщину, — продовжив розмову Леонід Зашкільняк. — У цій роботі Михайло Грушевський констатував окремішню історію України, він відокремив її від історії Росії”.

Намагався зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв’язану партійною програмою»

“Ця постать відома більшості як видатний український історик та громадсько-політичний діяч, але не усі знають, що останні роки свого наукового життя він пов’язав із соціологією, — розповіла “ВЗ” доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри історії та теорії соціології історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка, віце-президент Соціологічної асоціації України Наталія Черниш. — На переконання Грушевського, саме ця наука мала прислужитися для аналізу сучасного йому суспільства, для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики. У 1919 році у Відні він організував Український соціологічний інститут (УСІ), де разом із іншими ученими розгорнув видавничу діяльність. У 1921 році видав одну зі своїх останніх праць «Початки громадянства. Генетична соціологія». У ті роки генетика тільки зароджувалася як наука про спадковість і мінливість. Думаю, саме такий сенс стосовно суспільства вкладав у цей термін Грушевський. Його дослідницька логіка така: аби добре знати сучасність, треба добре знати минувшину. Теперішні й минулі часи пов’язані генетично, володіють історичною спадковістю, відтак соціологія і історія творять органічну єдність”.

За словами пані Черниш, однією з причин повернення Грушевського в Україну стало прагнення перемістити УСІ на батьківщину й бажання досліджувати історію свого народу у його середовищі. Після повернення до Києва виголосив доповідь «Український Соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами Всеукраїнської академії наук. У доповіді ознайомив присутніх із планами щодо Інституту зокрема, створення п’яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту через те, що Грушевський намагався зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв’язану партійною програмою», створити інституцію, яка «не знає сторонніх втручань у свою роботу і організацію». Намірам вченого не судилося бути реалізованими в умовах зміцнення сталінського режиму, політики терору і репресій...

* У витягу з передмови М. Грушевського до “Історії України-Руси” збережено правопис оригіналу.