"У концтаборі їв... ананаси!"

Посилки Йосипу Сліпому, який перебував на засланні у Мордовії, надсилали зі всього світу. Харчі предстоятель УГКЦ віддавав малолітнім в’язням


“Якби не Йосип Сліпий — голодував би у концтаборі. Йому передачі зі всього світу слали. А він нас, малих, підгодовував”. 80-річний львів’янин Орест Яринич відбував покарання у Мордовському таборі для малолітніх в’язнів. На момент арешту хлопцеві виповнилося 15 років.

Пан Орест був членом молодіжної таємної організації при церкві Св. Юра — розповсюджував листівки із закликом боротися проти окупантів, вистежував, де є військова частина чи “гніздилище” кадебістів і “зливав” інформацію повстанцям. Рідні знали, що їхній Юрко ходить підпільно до церкви, щоб співати колядки і декламувати патріотичні вірші. Але там вся сім’я такою була: батько пана Ореста, бабуся, дідусь, дядько — всі отримали терміни за антирадянську діяльність.

Затримали пана Ореста 20 грудня 1949 року. “Зробили подарунок Сталіну”, — сумно усміхається чоловік. 21-го диктатор святкував 70-ий день народження...

Кількох товаришів пана Ореста заарештували ще у вересні (Богдана Савчака, Любка Лазурка, Петра Франка, Богдана Шлюзара), тож якийсь час хлопець не з’являвся у школі. Та скільки міг переховуватись? Одного дня на урок зайшла секретарка: “Орест! Богдан! — кивнула у бік Ореста та його однокласника. — До директора!”. У кабінеті на них вже чекав слідчий. Запропонував цигарку. Орест мотнув головою: “Не палю”.

Повезли їх оформляти на Дзержинського, в управління КДБ (нині — СБУ на Вітовського). Протримали 16 годин, а тоді повезли до тюрми на Лонцького (тюрми №1). Батьків і родичів до відома не поставили. Куди зникли підлітки — ніхто не знав.

У тюрмі на Лонцького пан Орест просидів чотири місяці. Практично щоночі його викликали на допити. До камери повертався о 6.00-7.00. Спати вже не можна було, тому хлопці ховали нещасного по кутах, аби той міг хоч трохи подрімати.

У камері тулилося по 36-38 в’язнів. Спали на підлозі: спочатку на лівому боці, потім — на правому. Переверталися по команді.

“Привели раз юнака, який хотів собі вистрелити у голову, але куля вийшла трохи вище і тільки вухо ушкодила. Плоть гнила, ніякої допомоги йому не надавали. А по сусідству сиділи дівчата. Продовбали дірку у стіні і через неї передавали нам бинт з червоною марганцівкою — так ми того хлопця лікували. А мені, бувало, цукерку могли передати, — згадує пан Орест. — Однієї ночі пораненого хлопця забрали на допит, і більше ніхто його не бачив”...

“Мама інтуїтивно відчула, куди забрали нашого Юрка (пана Ореста всі домашні називають Юрком. При народженні батьки дали йому подвійне ім’я, яке потім “загубилося” у документах. — Авт.). Щовечора марширували туди-сюди по Лонцького, поки одного разу під ноги не впав шмат хліба. Усередині знайшли записку: “Нас з Богданом Галамаєм і Любком Лазурком перевозять у Золочів”, — ділиться спогадами сестра пана Ореста, Надія Яринич-Карташова.

У Золочеві (в тюрмі №3) юнак сповна відчув усі “принади” тюремного життя. Одного разу хтось “настукав” адміністрації, що хлопці переховують у камері колючо-ріжучі предмети — голки, ножі. Оскільки Орест і його товариш Богдан були неповнолітніми, їх доправили не у карцер, а в окрему камеру. Юні бунтівники оголосили голодування. Їх викликали у санчастину. “Там же нам зачитали рішення Особливої ради Москви. Звинувачення отримали за ст. 54-1а “Зрада Батьківщини” (за це повнолітнім присуджували розстріл або позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією майна) і за ст. 54.11 “Участь у контрреволюційній організації”. Богдану Савчакові, як керівнику, присудили 10 років таборів, усім іншим — по п’ять, — розповідає пан Орест. — Савчакові допомагали втікати. Замок, де розташовувалась тюрма, оточували високі мури. Коли нас вивели на прогулянку, почекали, коли вартовий розвернеться, підсадили Савчака, він зістрибнув з валу і почав втікати. А неподалік проходив ярмарок. Люди побачили, що хлопець у тюремній робі біжить, почали кричати: “Тримайте злодія!”. Савчака впіймали”.

У Золочеві “контрреволюціо­нери” пробули трохи менше року. Потому хлопців перевезли у тюрму на Казимирівській, нині — Городоцька (тюрму №4, “Бригідки”, яка розташовувалась у колишньому монастирі Св. Бригіди). Поселили у камеру, де сиділи злодії. Однак представники кримінального світу такому сусідству не зраділи. У ті часи краще було сидіти з убивцею-рецидивістом, ніж зі “зрадником Батьківщини”. “Проте і серед злодіїв трапляються порядні люди, — каже, усміхаю­чись, пан Орест. — Принесли нам передачу, стали з хлопцями розпаковувати. Злодій тихцем кілька сухарів у нас поцупив. Але у тих сухарях була записка від мами Любка Лазурка. То він її повернув. А сам став гамселити у двері: “Рятуйте, вбивають!”... Через два дні їх етапували до Лук’янівського СІЗО у Києві.

“Там нари стояли літерою “Г”, — розповідає пан Орест. — У кутку облаштувалися члени релігійної секти. Молоді вже того не пам’ятають, але у Ходорові працював цукровий завод, який випускав цукор у пакетах по 0,5 кг. Загортали його у ясно-фіолетовий папір. А паперу, щоб написати листа додому, не було. Попросили “добрих” християн, що коли ті будуть з’їдати цукор, обгортку нам віддавали. Ті погодились, але сказали, що маємо за то платити. Один папірець — одна пайка хліба!”.

Наступною була Бутирка — найбільша тюрма у Москві. Звідти хлопців етапували у Потьму. Табірною залізницею доставили до п’ятого головного пункту на карантин. Там, окрім українців, утримували не угодних режиму естонців, латишів, литовців. “Це були чотири нації, які постійно “подорожували” по радянських таборах, — каже, сумно усміхаю­чись, пан Орест. — Було важко. Хотілося їсти. Прибалти мали такі маленькі кісточки сушеного сиру. Коли клав їх до рота, вони розбухали. Не наїдалися, але почуття голоду зникало. Після карантину нас перевели у третій головний пункт, у якому відбували покарання неповнолітні в’язні. Режим — строгий: один лист на рік, одна посилка — раз на три місяці вагою не більш як 3,5 кг”.

“Нас називали “Веселий Львів”. Ми з Любком Лазурком варили “справжню львівську каву” — розводили пачку напою у 200 л води. Створили три “національні збірні” з волейболу — українську, литовську і естонську. Так себе розважали. Потім нам з Любком доручили хліб різати. Кожен в’язень мав отримати свою пайку — не дай Боже, щоб на грам більше чи менше хліба отримав. Коли недоважували, дорізали крихітні скибки і кілочками причіпляли їх до м’якуша. “Сите” життя закінчилося, коли проти мене, одного мого товариша зі Львова і москвича єврейського походження сфабрикували справу. Посадили у барак — тюрму у концтаборі. Мали пробути там три місяці. Оголосили голодування. Протрималися без їжі сім днів. Змогли би й довше, але підвів товаришів — коли нас вивели на прогулянку, втратив свідомість. Отямився у санчастині. Принесли мені сім пайок хліба, цукру. Лікар заборонив накидатися на їжу, бо ж тиждень голодував. Так і провели у тому бараку відведений нам термін. Рятували побратими зі Львова — потайки передавали харчі, цигарки (хоча я не курив). Потім нас порозкидали по різних пунктах. Мене перевели у 14-ий, в’язні якого займалися пошиттям військового одягу. Робочий день тривав 12 годин. На сніданок давали 350 г хліба і каву. На обід — зупу. Мені того було замало — організм молодий, потребував енергії. В’язні підгодовували мене кашею (її видавали на день по 300 г).

Одного дня прийшов якийсь чоловік, запитав, хто Юрко Яринич. Передав пакунок, розвернувся і вийшов. Поліз нагору (нари були двоповерховими — я спав на другому), відкрив коробку. Усередині — солонина, цибуля, цукор і часник. Такі пакунки мені приносили щодня. Кожен раз у коробці був новий набір продуктів. Допитувався, від кого це — чоловік не зізнавався. Ніхто не знав, крім священиків, які потайки відправляли для нас по неділях Служби Божі. На території пункту був магазин. Як переслали тобі з дому кілька рублів — міг там щось купити. І от один зі священиків попросив мене сходити до того магазину разом із ним. Купив баночку ананасів, простягнув і сказав: “Відкривай і їж при мені!”. Допитувався, хто ж так про мене піклується? “Пі­деш за тим чоловіком, — показав на одного. — Супроводжуючі будуть мінятися, але ти йди”. Так я пройшов бараків з десять, поки не побачив Йосипа Сліпого. Упізнав його, бо прислуговував на Літургіях, які він відправляв у церкві Св. Юра. Розпитував, хто служить у храмі. А служив там отець, який потім перейшов у православ’я. У нього й вінчався зі своєю дружиною”. Сліпий передав через хлопця послання львівським священикам. Наче відчував, що того скоро випустять...

Сталін помер. Юнака та його товаришів амністували. Видали кошти, щоб могли добратися додому. Пан Орест з теплотою згадує московського таксиста, який, дізнавшись, що вони — в’язні, відмовився брати з них гроші. Повернувся до Львова у травні. У жовтні його забрали до війська. За три роки об’їздив усю Середню Азію. Все своє життя чоловік працював в Інституті геології. Хотів захистити кандидатську, але йому порадили цього не робити. Кадебісти часто до нього навідувались. Їх хвилювало, чи не підтримує чоловік контактів із “ворожими” елементами...