Зустрічі на дунаївських пагорбах

Будівлю з червоної цегли стережуть дерева-охоронці, що вчепилися у землю викрученим корінням. Перед входом — ще один стоп-контроль. Поважна гуска у траві навіть гадки не має тікати, тягне шию до зайд, сичить: куди, мовляв, пхаєтеся? Не бачите, двері замкнені. Крізь скло вікон проглядаються спортивні снаряди, устаткування майстерні. Це дунаївська “червона школа”, польська “охоронка” — колишній заклад для дітей, у якому у першій третині минулого століття черниці опікувалися сиротами.

Стара будівля потребує реставрації, тут навіть світла немає. Натомість сяк-так функціонують бібліотека, спортзальчик та майстерні. Діти приходять сюди грати у теніс, книголюби йдуть по книжки. Сільська школа, не маючи свого спортзалу, завжди посідала високі місця у районних змаганнях. Учні займаються спортом на вулиці, там відбуваються спортивні змагання і дружні матчі.

У продуктовій крамничці невеличка черга, а у черзі, як годиться, жарти. “Взяти чекушку?”. — Якщо “Московську”, то чекушку. А краще чвертку, “Козацьку”...

Торгове пожвавлення у Дунаєві по вівторках. Саме по вівторках тут сотні років базарний день. Торгують в основному промтоварами, хоча можна купити й молоко-сметану. На усе село — 130 корів, колись було 500-600.

У центрі не оминути поглядом будинок зі зрізаним кутом, у ніші — фігура Богоматері у квітах. Тут і аптека, і салон ритуальних послуг (кажуть, ті послуги навіть у кредит надають)... Були колись у Дунаєві і швейна майстерня, і шевська, і столярна... Навіть книгарня була, та вже й забули про таку розкіш, бо тепер не кожен райцентр бодай одною книгарнею похвалитися може, то що вже говорити про село з населенням чисельністю понад шість сотень... Незважаючи на його унікальну культурну традицію.

Ми пройшлися від костелу Св. Станіслава (ХV ст.) до будівлі лікарні, яка постала на місці єпископського палацу. Колись їх з’єднував надійний мур, і це була частина потужної оборонної споруди міста-фортеці, яку не могли взяти полчища татар. На фото тридцятих років ще можна побачити, як виглядали залишки оборонної стіни. Тепер від того муру нічого не залишилося, а рештки сховалися під травою у старім лікарнянім саду.

Під землею костел та лікарня з’єднані тунелем. Про це нам розповів отець Юзеф Куц, ксьондз костелу Св. Станіслава. У підземеллях костелу буде створено парафіяльний музей під назвою «Тунель». Вже розчистили вхід до тунелю, знайшли кімнату, а тоді, за стіною, ще одну, з людськими скелетами. Можливо, ця знахідка сягає часів татарських набігів.

Історія Дунаєва пов’язана з особистістю, що залишила глибокий світлий слід на рідній землі — Григорія зі Сянока (1406—1477). Архієпископ увійшов в історію як один з найвидатніших галицьких гуманістів доби Відродження. Тут, у своєму замку-фортеці, він влаштував осередок культури — так званий Двір поетів. До нього приїжджали найвидатніші діячі культури з усієї Європи. Тут на два роки знайшов прихисток італійський поет та втікач від інквізиції Філіп Буонакорсі (Каллімах). Згодом написав життєпис Григорія із Сянока, і так до нас дійшли погляди засновника східноєвропейського гуманізму.

Від цьогорічного вересня, після 540-річної перерви, поновилися “дунаївські зустрічі”. Серед численних гостей був і натхненник відновлення цієї традиції — історик та публіцист Броніслав Камінський з Польщі. Ініціативу настоятеля храму отця Юзефа Куца підтримала письменниця Галина Пагутяк, зрадівши поверненню щорічних інтелектуальних гуманістичних бесід і підготувавши виступ на тему “Куди котиться цивілізація”.

Говорили про християнський гуманізм ХХІ століття. Професор Юрій Бобало, уродженець Дунаєва, сказав: “Не знаю, чи вживали прості селяни слово “гуманізм”... Але більшість дунаївців сповідували християнські, гуманістичні чесноти, виявляючи у конкретних ділах свою доброту, милосердя, жертовність”.

Цими днями вийшла книжка Галини Пагутяк “Сентиментальні подорожі Галичиною”, у ній є розділ і про Дунаїв. Дописує книжку про Дунаїв і журналіст Борис Козловський. Я сказала йому, що того дня, коли у Дунаєві відновилися Дунаївські зустрічі, бачила у селі чимало дітей. І він “подарував” мені такий факт: минулий рік став для Дунаєва рекордним, бо тут народилося 14 дітей. Хоча “норма” зазвичай — одно-двоє. У такій гарній місцевості, яку колись обрав для зведення міста Григорій із Сянока, посеред хвилястих зелених пагорбів, на березі річки Золота Липа, мало б народжуватися багато дунаївців, згодом йти у широкі світи або залишатися на рідній землі, творити добро й доживати тут у спокої та гармонії до глибокої старості.