Хто саджає алеї – той жити довго буде

Посаджені вздовж шляхів алеї — для більшості українців не дивина. Зустріти їх можна і вздовж міських проспектів, і вздовж сільських доріг. Однак так було не завжди. Питання алей є ключовим у дослідженнях і роботі науковця і громадського активіста з Вроцлава доктора-інженера Пьотра Тишко-Хмєльовєца, котрий приїздив до Львова на зорганізований Асоціацією міст України Форум лідерів місцевого самоврядування.

— Придорожні алеї, — розповідає пан Пьотр, — це винятковий елемент пейзажу, який поєднує в собі створений людиною прошарок культури з прошарком натуральним — природним. В давніх цивілізаціях — Єгипті, Месопотамії, Греції, алеї висаджували поблизу храмів чи палаців. Згадки ж про перші заміські алеї, що оточували саме дороги, знаходимо в щоденниках Марко Поло.

Монгольський хан ще в 13 ст. розпорядився обсадити всі основні шляхи імперії деревами. «Щодва кроки по обидва боки шляху ростуть високі дерева з розлогими кронами. Допомагають вони, аби кожен здалеку бачив шлях, міг відпочити в затінку та не збитися з дороги. … Хан радо висаджує нові й нові дерева, адже астрологи і ворожбити постановили — хто саджає дерева, той жити довго буде», — пише про доти небачене Марко Поло.

За системну висадку алей у Європі першими взялися в Прусському королівстві. В 1731 р. Фредерик Великий видав вердикт, яким розпоряджався висаджувати алеї. Лише за 1754 рік в Брандербургії було посаджено 161 тис. дерев! Тих, хто насадження псував, прив’язували до стовбурів й вішали на шию табличку «Псувач дерев». Для зручності своїх військ під час затяжних марш-кидків Наполеон наказував вирощувати алеї по всій Європі. Досі зберігся вираз «наполеонівські алеї». Галичина теж не пасла задніх. В 1827 році тут було на офіційному рівні рекомендовано землевласникам озеленювати державні дороги. В 1856 році рекомендацію замінили обов’язком.

Найчастіше вздовж узбіччя росли липи, ясени, дуби, каштани, берези, рідше в’язи чи граби. Породи дерев могли свідчити про важливість дороги, про значення об’єкта, до котрого вона провадила: липи — до селища, дуби — до магнатського маєтку. При сільських дорогах висаджували й фруктові дерева, які могли нагодувати подорожуючого. Алея берегла від спеки, вітру, снігових заметів. Вночі допомагала не збитися з дороги. Дерева фільтрують до 70% створюваного проїжджаючим автотранспортом забруднення, заміняючи пилюку й вихлопи свіжим киснем. Є й економічний ефект — дорожнє полотно затінене, тому-то і забезпечене від значних перепадів температур, а кореневі системи фіксують ґрунт і запобігають підтопленням — тож дорога служитиме довше.

Хто не чув про «Тунель кохання» в с. Клевань, що на Рівненщині (на фото). Густа залізнична алея на слуху ледь не у всіх.

Та в збереженні алей існує чимало проблем. На думку пана Пьотра, чи не найгіршим є те, що алеї віддані в опіку дорожніх служб, які не знають, як доглядати за рослинністю, а часто і знати про це не хочуть. «Те, як обрубують крони дерев, — це варварство», — говорить громадський діяч. Ще одним ворогом алей є енергетичні компанії. Пригадалася красива вербова алея, що вела від Бориспільського шосе до селища Щасливе, де, поблизу Києва, мені довелося провести частину свого життя. Коли в 2013 році приїхав провідати друзів, самотньо і незатишно було мчати по голому полі, на якому лише пеньки нагадували про розкішну колись алею. Що сталося? Як пояснили щасливчани, енергетикам набридло, що старі гілки регулярно падають на проводи ЛЕП, тож вони взяли і все вирубали...