Страшний Страсний тиждень Малкович


28 квітня відзначатимуть чергову річницю операції “Вісла”. Почали її під приводом вбивства віце-міністра оборони Кароля Сверчевського.

28 березня 1947 року, якого начебто вбила “українська банда”, хоча це не доведено. Утім, операція “Вісла” — не перша і не наймасштабніша депортація українців з їхніх етнічних територій. Найбільше людей викорчували з рідної землі у 1944-45-х роках в рамках угоди «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян із території УРСР». Прийнято вважати, що переселення було добровільним. Про яку добру волю можна говорити, коли депортація відбувалась під наглядом озброєних солдатів. Людям казали: не виїдете на радянську Україну зараз, завтра самі проситиметесь, аби вас вивезли... На українські села нападали поляки, які вирізали цілі сім’ї. Історики сходяться на тому, що без НКВС не обійшлось...

17 квітня 1945 року, у Великодню середу, жителі села Малкович, що біля Перемишля, пішли до церкви на поклони. Отець-парох попередив — уночі на село може бути напад. Так і сталось. За одну ніч, з 17 на 18 квітня, бандити вирізали майже дві сотні українців. Ті, хто вцілів цієї жахливої ночі, були депортовані. Історію цього села, а через нього — історію усіх депортованих, написала дослідниця Олена Падовська. Її батько, Мирослав Падовський, тоді ще дитина, вцілів цієї ночі, але на його очах замордували обох батьків. Над “Книжкою про Малковичі” вона працювала майже 14 років, зібравши спогади про майже усіх малківчан, багато з яких нині мешкають на Львівщині. Олена Падовська каже, намагалась показати не лише дати і цифри, а історії реальних людей, через які найбільше можна зрозуміти, яку трагедію довелось пережити українцям.

У Зимній Воді, що під Львовом, знають родину Пітуль. Дмитро (Петро) Пітуля свого часу навіть був головою сіль­ради у Зимній Воді. Та навряд чи односельці знають його трагічну долю. Знають хіба, що він переселенець зі знищеного села Малкович під Перемишлем. “У Малковичах родина Пітуль була особливою. Він та його брати організовували громадські читання, очолювали майже усі структури, які тоді були в селі. Дмитро рано одружився. Народилась одна дитина, молода сім’я очікувала на другу. Але хлопця загребли в радянську армію, і він змушений був йти до Берліна, — розповідає Олена Падовська. — Там його серйозно поранили в руку, і він вертав до Львова у госпіталь. Їхав через Журовець і вирішив по дорозі завітати до рідних Малкович. Адже ж Великодній тиждень. Взяв зі собою двох товаришів і рушив додому в Малковичі. Але в село його не пустили. Тоді пішов до сестри. Сестра каже, залишайся, завтра зраненька підеш додому. Зранку він іде, а люди від нього відвертаються, тікають. Не розумів, у чому річ. Казав: «Та чого тічеш, та я Дмитро, Пітуля». А люди просто не могли сказати, що його чекає вдома. Коли зайшов до хати, побачив простромлене штиком немовля — він його ще навіть не бачив. Старший хлопчик доповз тільки до порога — теж був мертвий. Дружина та мама — мертві. Після тієї трагедії пішов жити до брата. Брат за ним пильнував, аби нічого зі собою не зробив. Одного разу старша дівчинка прибігає і каже: «Тату, Дмит­ро схопив сокиру і пішов до лісу». Брат за ним. А виявилось, що його так боліла рука, яка не заживала, що він хотів сам собі ту руку відрубати. Тоді брат його відвіз до лікаря. А лікар, побачивши поранену руку, відразу ж дав знати у відповідні органи. Прийшли його арештовувати. Але брат Іван якось відборонив його”.

Дмитро зміг влаштувати свою долю — одружився вдруге з дівчиною, яка мала таке саме ім’я, як і перша дружина. Після депортації оселився в Зимній Воді. Намагався стягнути туди односельчан, адже це велике село. Зрештою, і Малковичі були великим, “цивілізованим” селом. Виконував у Зимній Воді обов’язки голови сільської ради та церковного комітету. Оскільки він був в радянській армії, йому багато чого дозволяли. Але до певної межі. Сказали, щоб він покинув церковний хор і вступив у партію, і тоді йому дозволять бути далі головою сільради. Не погодився, тож його звільнили.

Уже коли вийшла “Книжка про Малковичі”, розповідає Олена Падовська, виявилось, що в Малковичах була церква Івана Богослова. І цього святого там дуже шанували. Дмитро Пітуля зумів вивезти з тієї церкви престольний образ Івана Богослова та зберегти. Цей образ встановив у костелі святої Катерини, який нині є церквою Івана Богослова. А ще розповідають, що завдяки Пітулі у Зимній Воді “прописали” два десятки греко-католицьких священиків, яких тоді переслідувала радянська влада.