Передплата 2024 ВЗ

Дмитро Павличко: «Пісню «Два кольори» КДБ вважало гімном ОУН»

Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Раптом погляд Білаша зупиняється: попереду сидить Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що вбирають очі! “Бачиш оту жіночку? — спитав Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне…”. “Червоне — то любов, а чорне — то журба”, — відповів експромтом Дмитро Васильович. Ось так народилася головна пісня їхнього творчого тандему, яка стала улюбленою для багатьох поколінь українців. “Два кольори” — монолог вірного сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити любов і вдячність рідній матусі. Павличкові вдалося у невеличкому за розміром творі вмістити усе життя: від того часу, коли він “малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”, до того, коли йому “війнула в очі сивина”. Та на всіх життєвих дорогах супроводжувала сина вишита материнська сорочка, захищала його, додавала сил, наснаги у важкі часи. Білашеві у трьох хвилинах музики вдалося дібрати ті акорди, які додали твору безсмертного звучання. На геніальний вірш народилася геніальна музика. Пісня “Два кольори” завдяки своїй ліричності, задушевності, теплу і мелодійності стала народною, її любитимуть завжди. Вона українська за духом, за суттю. Її важко перекласти іншими мовами, адже сорочка-вишиванка, оберіг — це споконвічні українські традиції, народні символи. Саме з таких почуттів, як любов і щастя, сум і журба, радість і печаль, складається людське життя. І вони життєво поєднуються та переплітаються, як червоні і чорні нитки на рідному до болю маминому вишитті...

— Бог подарував вам, Дмитре Васильовичу, талант вишуканої поезії. Мабуть, пишучи перші вірші, й самі не сподівалися, що напишете й першу пісню.

— Якщо говорити про першу пісню (а їх було відразу дві), то нею став твір до кінофільму Київської кіностудії імені Олександра Довженка “Роман і Франческа”, який зняв 1960 року режисер Володимир Денисенко. Тексти, які стали піснями, а це пісня Романа “Впали роси на покоси”, і пісня Франчески “Чайкою в морі любов моя літає”, яку співала українською Людмила Гурченко, були написані у 1958 році. Мій перший пісенний текст народився у 1957-му. Його назва — “Над морем”. Правда, піснею став через 10 років, у 1967-му. Написав теплу та ліричну музику на нього Володя Івасюк. Спеціа­льно для Івасюка я нічого не писав, мого вірша він сам знайшов.

— І все ж нашу пісню не можна уявити без “Двох кольорів”, на яку надихнула вас вродлива буковинська дівчина.

— У 1964 році в Києві відбувався черговий республіканський з’їзд комсомолу. Ми з Олександром Білашем були делегатами, нудьгували, оглядалися навкруги: очима шукали гарних комсомолок (усміхається).

Я побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова-кукурудзівниця зі села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба приїхала у маминій, а може, й бабусиній шеляновій чорній хустці з великими червоними трояндами.

І я нагадав собі такі хустки у моєму селі Стопчатові, що у Косівському районі на Івано-Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Хустка Люби навіяла мені спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів я на тому з’їзді на колінах написав першу строфу:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками...

Кажу другові: “Сашо, пишеться пісня!”. Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Ми вискочили з “урочистості” й поїхали до Будинку творчості композитора у Ворзелі, що під Києвом. Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Там для праці та натхнення стояв рояль. Пісня народилася за півгодини. Заспівав її Олександр Білаш.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливі і сумні мої,

Щасливі і сумні мої дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

I вишите моє життя,

I вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли “блуд”.

У строфах “Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому...” якийсь мудрагель запитав: “А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що — з тюрми повертається?”. Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.

— Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмит­ро Гнатюк.

— Дмитро Михайлович був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до “Жовтневих свят”, тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув “Два кольори” з його голосу. Пісня полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди...

— Як сприйняло пісню КДБ?

— Партійно-радянська цензура “Два кольори” охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Вони у своєму репертуарі мали подібну пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: “Наш прапор червоно-чорний. Червоний — то добро, а чорний — пекла дно...”.

Через якийсь час мене і Сашка Білаша кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Там почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: “Ти з Полтавщини, а Дмит­ро Васильович з Галичини...”.

Проте Білаш не побоявся сказати: “А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні!? Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!”.

— А якими щасливими мали би бути за пісню ваші батьки?

— Цього не забуду ніколи. Коли приїхав у своє село, і ми ввечері з татом йшли від моєї сестри додому через Стопчатів, через відчинене вікно когось із односельчан почув, як по радіо передавали “Два кольори”. Співав Дмитро Гнатюк. Мій батько вже чув її, і вона справила на нього велике враження. Перше, що сказав мені: “Зупинись! Послухай, дуже цікава нова пісня “Два кольори”. Того вечора татові не зміг сказати, що це я написав слова до неї. Витирав сльози в темноті... Тоді був найщасливішою людиною у світі. Звісно, батько пізніше дізнався усю правду.

— Мабуть, не могла вас не ощасливити своїм дивовижним виконанням “Двох кольорів” і Квітка Цісик.

— Мені котилися сльози. Сльози радості. Через стільки років з дня написання нашої пісні я знову відчув себе щасливою людиною. Почув “Два кольори” з чистесенького, як гірське повітря чи джерельна водиця, Квітчиного голосу в кінці 1980-х. З наших виконавців ніхто так не передав задуму авторів, як вона. Співала не лише голосом, а й духом своїм. Живучи стільки років далеко від батьківщини, Квітка зуміла зрозуміти і передати нашу пісню якнайкраще. Вдало її, вслід за Цісик, заспівав і Василь Зінкевич.

— На цьому ваша співпраця з Олександром Білашем не припинилася?

— Звичайно, ні! Ми ж дружили не один десяток літ. Згодом нам пощастило написати “Пісню про Україну”. Невдовзі — “Явір і яворину”. Так само, як і “Два кольори”, хто їх тільки не співав, подібне сталося з “Явором і явориною”. А послухайте, як вона звучить у записах Раїси Кириченко чи нашого квартету “Явір”! Заслухаєшся!

Схожі новини