Не всім остарбайтерам було у Німеччині зле...

Утім, знущань і принижень у нацистському рейху не уникнули навіть ті українці, кому відносно пощастило

Тетяна Лапан — історик, доцент кафедри історії та теорії соціології у Франковому університеті. Науковець провела унікальне дослідження — опитала близько 400 остарбайтерів, людей, які під час Другої світової війни (з 1939 по 1945 рік) перебували на примусових роботах в ІІІ Райху. Саме тому, що частина остарбайтерів зі Сходу, Півдня і Центральної України після війни опинилися у Західній Україні, це дало змогу шляхом опитування побачити відмінність у спогадах. Результати опитування надзвичайно цікаві, вони свідчать про те, що в Німеччині долі робітників, вихідців з Галичини і вихідців із Центральної та Східної України складалися дещо по-різному.

— Завдяки особливому статусу Генерал Губернаторства як майбутньої території Райху, колишньої приналежності Галичини до німецького мовного світу, віддаленості від лінії фронту, політика німецької влади тут не була такою жорстокою, як в інших окупаційних утвореннях на території тогочасної України. Чимало галичан на роботу до Німеччини їхали добровільно, — розповідає Тетяна Лапан. — Там сподівалися побачити світ, отримати фах, уникнути голоду та безробіття. Давалася взнаки німецька пропаганда. Потім, коли добровольців почало бракувати, розпочалися примусові вивезення. Здебільшого відправляли “асоцільні елементи”, сиріт або з багатодітних родин. У Центральній та Східній Україні добровольців майже не було, тому почалася примусова мобілізація. Аби уникнути “поїздки”, люди калічили себе, втікали і переховувалися.

- В поводженні з робітниками була якась різниця?

— Українці з дистрикту “Галичина”, як і інші вихідці з Генерал Губернаторства, відпрацювавши рік у Райху, на початках війни діставали відпустку додому. Але після того, як робітники масово перестали повертатися назад, кількість відпусток зменшилася. Про відпустки для українців з Райхскомісаріату “Україна” не йшлося.

- Які роботи виконували українці в ІІІ Райху?

— Східних українців зазвичай скеровували до таборів праці, де їм доводилося працювати на фабриках і заводах. Вивезені із Західної України частіше працювали у сільському господарстві, на невеликих приватних фабриках, у готелях. Загалом, праця як у сільському господарстві, так і робота на промислових підприємствах була важкою. Але, якщо взяти до уваги умови праці, побуту, харчування, то працювати у селі було легше, порівняно з роботою на промислових підприємствах. Частина опитаних пригадали, що отримували за свою роботу платню. Але, як зізнається одна з опитаних, часу витрачати ці гроші не було.

- Чому ситуація склалася саме так?

— Це може бути пов’язано з тим, що в Східній і Центральній Україні, яка постраждала від Голодомору 1932-33 рр., кількість сільського населення зменшилася. Міські жителі не були пристосовані до роботи по господарству. Галицькі села від голоду не постраждали, тому їхніх жителів забирали на аналогічні роботи в Райх.

- Як виглядали роботи в сільському господарстві?

— Найкраще це проілюструє спогад очевидця: «Я потрапила на працю до бауера Людвіга Гальтфельдера біля Авсбурга. Ми харчувалися разом з господарями за одним столом. Мене навчили у Німеччині куховарити. Я діставала бецугшайни, такі спеціальні продовольчі картки, які віддавала своїй подрузі, бо не потребувала одягу. Одяг нам роздала німка, яка мешкала у тому ж селі. Мені не було погано у цього бауера. Якби я сказала на них щось погане, був би гріх». Багато залежало від людини, до якої потрапляв українець. Були і такі, що могли вдарити за погано виконану роботу.

- Як виглядав процес перевезення мобілізованих робітників?

— Робітників перевозили у вщерть заповнених товарних поїздах, у жахливих санітарно-гігієнічних умовах. Нормою під час перевезення були брак медичного обслуговування, брутальне поводження охорони, погане харчування.

Перед відправкою до місць праці чи уже на території Райху українці проходили так зване чистилище — дезінфекцію і медичний огляд. Часто така процедура була принизливою для жінок. Очевидиця пригадала таке: “Коли ми після медичного огляду були змушені знайти свій одяг серед іншого здезінфікованого, ми схилялися до нього. Зігнуті голі жінки вишукували свій одяг. Німецькі солдати, які стояли поруч, реготали з нас”.

Згодом робітники прибували в арбайтсамти, або у “дурхганстабори”, звідки їх призначали на роботу до німецьких господарів-бауерів або до таборів праці. Українців вишиковували на площі, а німецькі бауери, йдучи вздовж рядів, вибирали собі робітників до вподоби. Очевидець пригадав: “Нас було близько 200 осіб. Вибирали бауери чисто як худобу, дивилися на зуби...”. Багато переваг українцям давала спеціальна посвідка, “аусвайс”. Здебільшого її мали жителі Західної України. За наявності “аусвайса” дозволялося вільно виходити за межі табору, зустрічатися із земляками, купувати/обмінювати продукти, інші необхідні речі. Наявність “посвідки” звільняла від образливої нашивки «ОСТ». Усі, хто її носив, автоматично вважалися «другосортними».

- Як можна було отримати таку «посвідку»?

— Їх видавав Український центральний комітет. Галицька преса нагадувала про необхідність такого документа. Виготовлення коштувало 3 злотих. Щоправда, видачу “посвідок” для тих, хто від’їжджав до Райху, блокували деякі священики: завищували ціни на їх виготовлення. Після цього була відозва Митрополичого ординаріату з проханням не торгувати “посвідками”... На території Центральної та Східної України такі посвідки, на жаль, видавати було нікому.

- Як ще допомагав українцям цей комітет?

— У релігійні свята (Різдво, Великдень) УЦК організовував збір харчових посилок, святкових привітань, літератури для українських робітників. Для них видавалися тижневик “Вісті”, журнал “Дозвілля”.