«Свекруха повчала: як не хоче твій чоловік гарувати, то і ти себе побережи»

Подружжя Мартиняків відсвяткувало діамантове весілля!


Михайлові Мартиняку — 83 роки. Його дружині Софії — 81. Познайомилися 60 років тому. З тих пір не розлучаються. Виростили двох синів — Ореста і Ростислава. Виховали чотирьох онуків — Наталю, Ярину, Софію і Назара. Дочекалися трьох правнуків — Вероніку, Вадима і Маркіяна.

Коли їхала до них, думала, що побачу двох стареньких людей: її — сивоволосу, замотану у сільську хустку, і його — згорбленого, з паличкою. А мене зустріли... молоді закохані. Пан Михайло — високий, статний. Костюм “сидить” на ньому бездоганно. Видно, що звик “тримати марку”. Пані Софія — доглянута красива жінка. Попри те, що ціле життя прожила у селі і трудилася не покладаючи рук, не виглядає спрацьованою. Обоє жартують, очі блищать...

Коли кажу їм, що понад 60 відсотків шлюбів в Україні не витримують випробування часом, сумно всміхаються: “Не мають молоді терпіння. А ми мали. Але нам і в голову не приходило розійтися”.

Педагогічного стажу на двох — 115 ро­ків. Пані Софія вийшла на пенсію у 2002 році. Пан Михайло лише два роки тому попрощався з роботою. Три чверті життя віддали рідній ямпільській школі, хоча жоден з них тут не народився...

“Моє рідне село — Сухоріччя, — розповідає пан Михайло. — Дружина народилася у Лелехівці Яворівського району. У Ямпіль “занесло” нас випадково”.

Після школи хлопець вступив у Львівське педучилище. Після закінчення дали йому скерування у Добростани Яворівського району. Викладав у школі фізкультуру, географію та історію (заочно вчився на історичному) і... лічив дні до завершення навчального року. Добростани — то було важке село. Місцеві пиячили і влаштовували бійки. Тож як тільки-но продзвенів останній дзвінок, молодий учитель написав заяву про переведення у школу с. Сухоріччя. Не відпустили... Сказали, що можуть перевести у школу поблизу — у Ямпіль. Оскільки людей зі середньою, а тим більше вищою освітою, у Ямполі тоді не “водилося”, призначили його завучем. Виповнився на той час молодому педагогу 21 рік!

“А як ви познайомилися з дружиною?” — питаю. “У сірую осіннюю днину мене біда у Добростани привела”, — пробує жартувати пан Михайло. Пані Софія його перебиває: “Розкажу, як я стала учителем. Вступала у своєму житті три рази. Перший раз — у Львівське педучилище, але провчилася там лише два тижні. Усі заняття велися російською мовою. Я нічого не розуміла. Жила у гуртожитку. Там навіть світла не було. Спакувала валізку, яку для мене тато зробив, і повернулася у Лелехівку. Батько на мене насварився: “Ти одна зі села вступила і покинула?!” Вернулася до школи, закінчила 10 класів і вступила з колєжанкою у Політехніку на хімічний факультет. На хімічний був найбільший конкурс. І хоч я успішно склала іспити, прийняти мене погодилися лише або на геодезичний, або на цементний. Забрала документи і вернулася додому. Тато знову зчинив скандал. Через півмісяця мене викликали у райвно. Кажуть, добре, що не вступила, це — не твій хліб. Будеш учителем. Порадили занести документи у педучилище. Через якийсь час приїжджаю подивитися розклад іспитів, — а іспити вже завтра починаються! Ото би влетіло від тата, якби третій раз мене спіткала невдача”.

Поміняла молода вчителька два села, перш ніж у Добростани потрапила. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком. Пан Михайло був завидний наречений — молодий, красивий і, як тепер люблять казати, перспективний. Полюбляв носити білі штани і парусинові мешти.

Шлюб брали таємно у Львові, на квартирі бойовика ОУН Михайла Романишина, який три роки відсидів у польському концтаборі разом із Романом Шухевичем (там же таємно хрестили синів). Мама пошила для доньки сукню, яка тоді коштувала половину назбираних з весілля грошей. Інша половина пішла на музику...

Тримали у Ямполі господарку — свиней, курей, качок. Пані Софія зізнається: важка фізична робота не була для неї основною. “Мене свекруха повчала — не хоче твій чоловік виносити гній, і ти себе побережи”, — каже. Пан Михайло допізна засиджувався на роботі. Та й пані Софію рідко коли можна було вдома застати — то учнів до республіканської олімпіади з біології готує, то на шкільній ділянці, яка тричі посідала перше місце в області, порається. Школа винагороджувала дітей поїздками у Канів, Київ, Санкт-Петербург, Карпати, на Чорне море. Михайло Степанович першим у Пустомитівському районі побудував шкільну їдальню та перший у Львівській області чотириквартирний будинок для вчителів. А згодом — домігся будівництва нової школи.

Малі Орест і Ростислав клопоту батькам не завдавали — усе за книжками сиділи. Орест хотів у консерваторію вступати, та не склалося — вивчився на фізика і пішов викладати у школу. А потім перейняв естафету від батька — став директором Сороки-Львівської школи. Зараз вже на пенсії. Ростислав вступив на механіко-математичний і з головою занурився у науку. Нині він — завідувач відділу Інституту проблем прикладної механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, доктор фізико-математичних наук. Їхні дружини (обидві носять ім’я Марія) — також учителі.

Питаю у пана Михайла, що допомагає йому так гарно виглядати. “Молитва — молюся зранку і ввечері. Спів — досі співаю у церковному хорі, а вдома — патріотичних пісень заводжу. А ще — спорт. Роблю зарядку, бігаю”, — каже.

“10 років тому переніс серйозну операцію. Коли його нічого не болить, ганяє по хаті, порохи мені збиває. А як болить, то тільки жили на обличчі “гуляють”. Чоловік для пані Софії — як прочитана книга. Знає, що коли сказати, коли пожартувати, а коли нагримати. Але цю книгу жінка готова перечитувати щодня...

Фото автора с. Ямпіль Пустомитівського району