Збагнув її талант, відчув ніжну душу, але серцю наказати не зміг...
Колишній політв’язень і народний депутат України, знаний мистецтвознавець Богдан Горинь вражає своєю неймовірною працездатністю в літературній творчості. Богдан Миколайович упродовж багатьох років, попри феноменальну пам’ять, все бере на олівець, невтомно працює в архівах, занотовує спогади своїх сучасників. З усіх його книг вирізняється мемуарна трилогія “Не тільки про себе”. Новий твір — документальний роман-колаж (такий жанр придумав сам автор) “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут” — не лише про видатну українську мисткиню, графіка, кераміста, не лише про самого Богдана Гориня, а й про той час, у який шістдесятники жили, творили, любили, про непересічні і одіозні постаті, які оточували їх. Серед одіозних — ідеологічний сатрап, полум’яний борець з “українським буржуазним націоналізмом” компартійний керівник Маланчук, який вчив Гориня пролетарського інтернаціоналізму...
С. Караффа-Корбут. Ілюстрація з книжки «Українські народні загадки». Софія Караффа-Корбут не мала своїх дітей, але дитяча тематика завжди була присутня в її творчості.
Не БУЛО Б ТОГО РОМАНУ, якби Богдан Миколайович, попри усі буревії життя, не зберіг адресованих йому приватних листів і записок Софії Караффи-Корбут. А її епістолярна спадщина побувала разом з ув’язненим автором на дні тюремного чемодана і вирвалася на волю. Очевидно, Богдан Горинь відчував певний дискомфорт і вів якусь внутрішню полеміку із самим з собою перед тим, як наважився оприлюднити інтимне листування. Богдан Миколайович сказав про це і у вступному слові, і під час презентації книги у Палаці мистецтв. Послухаємо міркування автора: “Можливо, в окремих читачів будуть претензійні закиди до автора: мовляв, для чого виносити на світ Божий інтимні переживання художниці, чи не доцільніше було б зупинитися на аналізі та оцінці її творчості? По-перше, творчість Софії Караффи-Корбут проаналізовано у багатьох публікаціях, а по-друге, виникає зустрічне запитання: для чого було виносити на свій Божий інтимні драми Мазепи, Шевченка, Франка (поет зізнавався, що йому “тричі являлася любов”, а дослідники кажуть, що значно більше... — Б. К.), Лисенка, Заньковецької та багатьох інших представників української культури? Очевидно, робилося і робиться це з метою довести, що видатні особистості були не лише холодними інтелектуалами, а й людьми з великим серцем, великими пристрастями, захопленнями і прикрими розчаруваннями. Значною мірою завдяки зіткненню багатьох протилежностей, що вели герць у їхніх душах, вони творили великі справи, писали геніальні твори, малювали геніальні картини...”. Богдан Миколайович підписав ту книгу до друку у той день, коли у книгарні “Є” відбувалася презентація документальної книги про Володимира Винниченка. Великому патріоту України ніщо людське не було чуже. З оприлюднених листів дехто може зробити висновок, що Винниченко був гульвісою...
Довголітній друг Богдана Гориня, львів’янин Василь Валько, який у найважчий період життя художниці, її тяжкої недуги, опікувався нею і став розпорядником її творчої спадщини, засвідчив, що Софія Караффа-Корбут казала Богдану Гориню: “Після моєї смерті можете розпоряджатися моїм архівом на власний розсуд...”.
Які ж обставини поєднали Богдана Гориня і Софію Караффу-Корбут? Уперше Богдан почув про студентку Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва у майстерні вже знаного на той час художника Володимира Патика. Її однокурсники пліткували- про студентку, яка мешкає на вулиці Ломоносова. Мовляв, дивачка не може знайти спільної мови з ровесниками-чоловіками. Богданові було ніяково слухати цинічну насмішку зі студентки:”Соня свою цноту зачинила на замок, а ключик загубила...”.
А от Софія побачила і почула Богдана на... семінарі з марксистсько-ленінської естетики, який проводила Спілка художників. Після бездарного виступу одного із митців слово взяв молодий мистецтвознавець Богдан Горинь. Він висміяв практику проведення семінарів із читанням школярських рефератів і завершив свій виступ словами, що “проведене заняття нагадує йому відомі з літератури схоластичні диспути в часи середньовіччя”. Принагідно зазначу, що Богдан Миколайович поступово, але впевнено випрошував у влади своє політичне ув’язнення... Серед тих, хто слухав виступ “невідомого хлопчака” і бурхливо плескав, була і Софія Караффа-Корбут. Вона була не десиденткою, а просто розкутою, незалежною у думках, вчинках, у творчості особистістю, за що теж потерпала у житті...
Через тиждень після того виступу до робочого кабінету Гориня у Будинку народної творчості, де тоді працював Богдан, несподівано завітала Софія Караффа-Корбут. Вона запросила для професійної розмови молодого мистецтвознавця до свого помешкання на вулиці Ломоносова. Богдан прийшов... І закрутилося... Ні, не те, що ви подумали. Почалися тривалі професійні контакти, творчі дискусії і нерідко, як пише автор, “розмови ні про що”... Мистецтвознавець розглядав талановиту художницю як цікавий об’єкт своїх досліджень і як джерело поповнення своєї приватної колекції (хоча нічого сам не випрошував, художниця дарувала йому свої твори від щирого серця). Одного разу у своєму помешканні “Софія тихо підійшла до Богдана (розповідає він це все від третьої особи — Б. К.) з боку спини і зненацька поклала свої руки на його передпліччя, намагаючись обняти за шию. Від несподіванки стрепенувся, наче переляканий птах. Різко відреагував на ці пестощі. Піднявся з крісла і з похмурим виглядом пішов до дверей, кинувши звичне “бувайте”...
Вже з цього уривочка читач зрозумів, що ніякого інтиму між ними і бути не могло. Очевидно, давалася взнаки і різниця у віці. Софія була на 12 років старша від Богдана. Серцю не накажеш... Був і такий епізод у їхніх стосунках. Софія запросила Богдана на день народження, а він замість себе прислав старшого брата Михайла. Мовляв, піди, розрадь...
