Вірш Сосюри «Любіть Україну» колись називали ворожим

Я — шанувальник творчості свого краянина, українського поета Володимира Сосюри, ще зі шкільних років, які минули в українській школі міста Лисичанська в 1944-1954 роках.

Я ріс в тому робочому місті, де починав свою літературну діяльність Володимир Сосюра. У дитинстві і юності ходив тими самими стежками на берегах Дінця. У шумі кожної верби на його берегах, у повільній дзеркальній течії ріки, вчуваються неповторні рядки з його ліричних шедеврів початку 20-х років минулого століття:

“Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...”.

Книги Сосюри — настільні все моє життя: у своїй домашній бібліотеці маю десятитомник його творів (видання 1970-1972 рр.), чотиритомник (1986 р.), окремі збірки поезій різних років видань, а у 1983 році в Ленінграді купив “Вірші і поеми” (Ленінградське відділення видавництва “Советский писатель”) у перекладі російською мовою, який і зробили російські поети.

Життя Сосюри — низка епох, які мали чіткі межі: “до” і “після” 17-20-го, 37-го, 51-го,

53-го, 58-го років... Простий хлопчина з багатодітної робітничої сім’ї В. Сосюра став помітним українським поетом під час громадянської війни.

Не все поет сприймав у своє­му часі, часто йшов проти небезпечного політичного вітру, за що його били партійними доганами — і завжди боляче, але кидати Сосюру “за колючий дріт”, на щастя, не наважилися...

1924 року за спровоковану троцькістами здачу партквитка комісія з партперевірки наклала на Сосюру партійне стягнення — але партквиток повернули...

Рання поема Сосюри “Махно” пропала без сліду — час був такий. Український письменник Юрій Смолич, якому важко відмовити в об’єктивності, сказав про неї так: “...поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним з найдужчих Сосюриних творів”. Через пам’ять поетових сучасників дійшли до нас такі рядки з поеми:

Шумлять і клени, і тополі,

Лиш не шумить один перон.

Лежить, зарубаний за волю,

Лежить, зарубаний за трон.

Згадаємо рядки з вірша “Місто” (1923 р.), який пізно дійшов до широкого читача:

Я не знаю, хто кого морочить,

Але я б нагана знову взяв

І стріляв би в кожні жирні очі,

В кожну шляпку і в манто стріляв...

Це поет про непманів. За такі погляди його критикували і вороги, і свої друзі.

Покоління, які не бачили своїми очима війни, можливо, зрозуміють, що таке громадянська війна і полон з рядків поета:

...Я на хліб обміняю білизну

І в шинелі обідраній сплю.

Вітер кидає холодом сизим

На заголену ногу мою...

Вперше поема В. Сосюри “Мазепа” була опублікована в журналі “Дніпро” 1989 року. І зараз її не знайдете, бо до нас В. Сосюра приходив і приходить довго різними дорогами...

В. Сосюру часто звинувачували в “українському буржуазному націоналізмі”. Знайшли “буржуя”, який ріс у багатодітній сім’ї з 10 душ у злиднях, в маленькій хаті-хворостянці, навіть чоботи дітям доводилося взувати по черзі, бо були одні на всіх...

Особливо жорстоко критикували Сосюру за патріотичний вірш “Любіть Україну” — в редакційній статті газети “Правда” від 2 липня 1951 року “Проти ідеологічних перекручень в літературі”. Наступного дня ця стаття в перекладі українською мовою була надрукована в газеті “Радянська Україна”.

Серце не кожної людини витримує таку критику, з якою накинулися на В. Сосюру за вірш “Любіть Україну”, написаний ще 1944 року. До того ж цей вірш уже ввійшов в українську радянську антологію поезії. Це був один з віршів, якими відкривалася збірка поезій В. Сосюри “Щоб сади шуміли”, за яку поета в 1948 році на честь його п’ятдесятиріччя нагородили орденом Леніна і сталінською премією І ступеня (найвищого, 50 тисяч рублів). На ці гроші тоді можна було купити три автомобілі “Победа” чи шість автомобілів “Москвич-400”.

Жодних проблем з віршем “Любіть Україну” не мало бути, бо премію підписав сам Сталін; у тих, хто готував документ до підпису, точно тряслися коліна — тож перевірялося все ретельно, до дрібниць. Пройшло, і “націоналізму” у вірші ніхто не побачив...

Спричинилися нові обставини перевірки: вірш “Любіть Україну” був надрукований у перекладі російською мовою в ленінградському літературному журналі “Звезда” (№5, 1951 р.). Вибрав вірш для пуб­лікації ленінградський поет

С. Прокоф’єв, член редколегії журналу “Звезда”, який відповідав за відділ поезії. Саме

С. Прокоф’єв і переклав вірш В. Сосюри російською, хоча на той час були переклади інших літераторів з Росії та України... Начебто С. Прокоф’єв поставився до публікації вір­ша “Любіть Україну” зі всією відповідальністю... Іншою думкою керувалися в Москві...

У редакційній статті “Правды» Прокоф’єва звинуватили в самовільному виборі вірша В. Сосюри, без обговорення на редколегії. Але голов­ним обвинуваченим зробили саме В. Сосюру. Тобто український поет неждано-негадано потрапив під роздачу звинувачень. І полетіли в Сосюру критичні стріли з Москви: “Оспівує якусь одвічну Україну... поза часом, поза епохою... без сталінських п’ятирічок, без колгоспного ладу...”. Зробили висновок: “...під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера...”.

Через чотири дні в газеті “Радянська Україна” надрукували велику статтю українського радянського поета Андрія Малишка “За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів”.

Цитую частину статті Андрія Малишка: “Стаття “Правды” змушує нас глибше придивитись до творчості В. Сосюри... прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості... не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступав з рядом занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш “Любіть Україну”...

Заборону на публікацію вір­ша “Любіть Україну” зняли 1958 року.

...Любіть Україну, у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.

Сьогодні ми глибше, ніж будь-коли, можемо зрозуміти значення цього вірша і феномен самого В. Сосюри. Це була вершина громадської лірики, гімн Україні... В. Сосюра часто приїздив у місто своєї молодості і виступав перед краянами. У пам’яті моїй залишився випадок, коли Володимир Миколайович десь у 1950 році читав свої вірші на шахті в Лисичанську, де працював мій батько.

Під час війни, в 1943 році, Сосюра був військовим кореспондентом фронтової газети на Воронезькому фронті. Починав рядовим, але скоро йому присвоїли звання підполковника. Сосюра двічі нагороджений орденом Червоного Прапора (1943, 1958 роки).

На фронті отримав похоронку на старшого сина Олега, двадцятирічного капітана-артилериста, командира важкої батареї... Але згодом йому зателефонували й передали радісну звістку: син поранений у ногу, але живий, лікується в госпіталі у Москві. Відбулася радісна зустріч батька з сином...

З 1921 року, упродовж всієї літературної діяльності, твори В. Сосюри друкують у Канаді, Америці, Аргентині... В багатьох містах України є вулиці імені Сосюри. Вулиця В. Сосюри є і у Львові. А в місті Лисичанську на Луганщині стоїть йому пам’ятник...

Довідка «ВЗ»

Народився В. М. Сосюра на Донбасі, в місті Дебальцевому (зараз — Донецька область). Дитинство і юність минули на рудниках і селах Донбасу, зокрема в селі Верхньому (нині входить у межі м. Лисичанська Луганської області).

Його батько був українцем, мати — сербкою. В. Сосюра не раз згадував, що батько походить з роду солдатів-французів, що залишились в Україні як полонені після війни 1812 року.

На початку 1918 року Сосюра брав участь у збройних виступах проти кайзерівських окупантів, щасливий випадок вберіг його від розстрілу. З грудня 1918 року певний час перебував в армії Петлюри. Восени 1919 року, під час боїв на підступах до Проскурова, потрапив у полон до деніківців, де його ледь не розстріляли... З лютого 1920 року Сосюра став червоноармійцем. У 1921 році “обірваний і босий, після тифу і фронтів” потрапив у Харків, де почав писати.

Замість післямови

Обставини, що змусили критикувати вірш Сосюри “Любіть Україну”, з’ясувалися в шістдесятих роках, у період хрущовської “відлиги”.

...У ЦК ВКП (б) з 1946 року були напружені стосунки з ленінградською партійною організацією з часу засуд­ження творчості Михайла Зощенка, Анни Ахматової та інших літераторів, твори яких друкувалися в ленінградських журналах “Звезда” і “Ленінград”. Журнал “Ленінград” тоді закрили. З того часу цензори з Кремля в особі газети “Правда” пильно контролювали ленінградські ЗМІ, в тому числі і журнал “Звезда”. Так знайшли привід для нещадної критики вірша “Любіть Україну”, тим більше, що сам Сосюра зі своїм життєвим шляхом був “зручним” для такої критики...

Пішов у вічність Володимир Сосюра майже через десять років після розвінчання культу особи Сталіна. Навіть у період хрущовської “відлиги” не змогла побачити світ його поема “Розстріляне безсмертя”, написана в 1960 році. Її опублікували лише у 1988-му, через

23 роки після смерті поета, у першому номері журналу “Вітчизна” (публікація В. Сосюри і С. Гальченка). Володимир Сосюра журився, що саме цієї поеми не вистачало в його книгах.