Відмінники навчання, «не гідні звання радянського студента»...

40 років тому на історичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка створили підпільний гурток з поглибленого вивчення історії України.

Ці підпільники були обережними. Майбутні історики розуміли, що треба називатися саме гуртком, а не організацією. За організацію могли б щось серйозніше “пришити”... Вони не вважали себе націоналістами, радше патріотами України. Поглиблено вивчали історію своєї країни, її культуру, образотворче мистецтво. Читали праці Грушевського, Костомарова, Драгоманова, Антоновича, статті Валентина Мороза, Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола... Читали і поширювали. Мета — вихід України зі складу Союзу РСР, утворення незалежної держави. Без жодного насилля. На підставі Сталінської конституції 1936 року, яка гарантувала республікам право на самовизначення, аж до відокремлення...

Їх було семеро: Іван Сварник, Ігор Кожан, Степан Слука, Роман Козовик, Мар’яна Долинська, Леонід Філонов, Ігор Худий. Майже усі були відмінниками навчання. Мар’яна Долинська — Ленінський стипендіат, депутат обласної ради. Батько Івана Сварника — колишній головний редактор видавництва “Каменяр”, був членом обкому Компартії України. Скандал тоді був гучний, на всю Україну...

Гурток створили у вересні 1972 року, а пов’язали студентів у березні 1973 року. Кадебешникам, які кілька місяців “пасли” групу, увірвався терпець, коли студенти почали клеїти листівки на центральних вулицях Львова.

Одним з улюблених місць студентів було кафе “Кентавр” на площі Ринок. А ще збирались у кафе “Червона рута”, “Подолянка”... Брали по чарочці не вельми дорогого тоді коньяку, по горнятку кави (коштувала 9 копійок) і теревенили годинами. Це дало підстави зарахувати студентів до “золотої молоді”, яка із жиру біситься... На думку Мар’яни Долинської, у цьому та інших кафе, де вони збиралися, було встановлено апаратуру для підслуховування. На слідстві випливали найменші деталі розмов у кафе, навіть курйозні. Друзі жартома нарекли Мар’яну Надією Крупською — за твердість характеру і відданість підпільній революційній справі... Єдина дівчина-підпільниця (нині шанована професор-історик) на нещодавній зустрічі зі своїми друзями казала, що не схильна героїзувати діяльність того гуртка. Мовляв, це до певної міри була юнацька романтична гра. “Ми не збиралися йти на барикади і негайно виборювати незалежність. Були більше теоретиками і готували засади цієї боротьби для прийдешніх поколінь...”. Жартома ділили посади в уряді незалежної України.

Усі члени підпільного гуртка були заарештовані і п’ять діб провели у слідчому ізоляторі КДБ. У першу добу допити тривали 24 години. Одні слідчі змінювали інших... Одні й ті ж питання ставили по кілька разів. Студентів могли засудити за антирадянську діяльність на різні терміни. Чому цього не зробили? Степан Слука висловив таку версію: “Про наш арешт довідалася світова спільнота. Зважте на те, що 1972 року Україною прокотилася хвиля арештів — В’ячеслава Чорновола, Ірини Калинець, Ігоря Калинця, братів Горинів... Очевидно, керівництво КДБ вирішило, що наступні арешти — то вже буде занадто...”. Кадебешники готували показові комсомольські збори історичного факультету. Вони відбувалися у найбільшій аудиторії університету — імені Івана Франка. Студентів таврували ганьбою. Одні робили це надто запопадливо перед університетським керівництвом, інші критикували підпільників толерантно, пропонували м’яке покарання, просили зважити на молодий вік і успішне навчання. Роман Козовик вважає: “Більшість студентів тоді підтримували нас у душі, але боялися відверто виступити на наш захист, сиділи, опустивши голови”.

Усіх сімох виключили з комсомолу і відрахували з університету. Формулювання було однакове: “за вчинок, не гідний звання радянського студента”. Хлопців, які на той час жили у гуртожитку, переселили в... ізолятор. А через кілька днів виселили зовсім...

Чи є життя після виключення? Є! І доволі цікаве... Послухаємо, як склалися подальші долі тих, хто поглиблено вивчав історію України і прагнув незалежної держави.

Степан СЛУКА. Після виключення з університету нас, хлопців, швиденько відправили в армію. Відслуживши, я, як і мої колеги, зробив спробу поновитися в університеті, але вона була марна. Тоді вирішив податися кудись подалі, щоб “замести сліди”. Так опинився у Тюмені. Сім років працював на ударній комсомольській будові у Нижньо-Вартовську, звільненим секретарем комітету комсомолу. У Свердловський університет мене не взяли. Поновився на навчання у Тюменському університеті. Проректором з навчальної роботи була жінка з України. Почитала виписку з моєї особової справи. Все зрозуміла, сказала “беремо”... 1982 року повернувся у Галичину. Працював заступником директора Червоноградського профтехучилища. У 1990-1994 роках обирався депутатом обласної ради першого демократичного скликання, міським головою Червонограда. Зараз працюю директором Будинку дитячої і юнацької творчості у Соснівці.

Ігор КОЖАН. Мене до війська забирали три рази. То значить, що три рази довелося робити проводи. Призначали команди, а потім дивилися, що біографія не відповідає роду військ і місцю служби... Нарешті я потрапив у місто Єлець Липецької області, служив у військах Протиповітряної оборони. Після армії мене прийняв на роботу директор Музею етнографії і художнього промислу Академії наук України Юрій Гошко. Влада ставилася до нього толерантно, бо він був тоді головою ради ветеранів Комуністичної партії Західної України. Від 2005 року — генеральний директор Національного музею імені Андрея Шептицького.

Леонід ФІЛОНОВ. Народився я у Донбасі. На три роки старший від хлопців. До навчання у Львові відслужив три роки у Забайкаллі. Ми, хлопці з України, спілкувалися там українською мовою. Коли приїхав у Краматорськ і говорив там по-українськи, люди робили “круглі очі”. Думав вчитися на історика у Києві, але мене переконали, що найбільш українське місто — це Львів. У партію вступив вже в університеті. До речі, члени нашого гуртка були за те, щоб національно свідомі українці вступали до лав КПУ і впливали на добір кадрів.

Заступник декана історичного факультету, який давав мені рекомендацію у партію, мав потім неприємності... Після виключення з університету я працював у цеху пластмас заводу радіо­електронної медичної апаратури. Жив без прописки. Одного дня до мене приїхав співробітник КДБ на “Волзі” і попередив, щоб я за 24 години вибрався зі Львова, бо мене заарештують. Довелося повертатися у Краматорськ. Там я працював на ТЕЦ помічником машиніста. Заслужив чудову характеристику для поновлення навчання у Львові. Але голова комісії у нашому університеті попередив: “Марна то справа, їдьте кудись далі...”. Вступив у Донецький університет на заочну форму навчання. Працюю доцентом у Вінницькому національному технічному університеті.

Роман КОЗОВИК. Не випадково нас засилали служити кудись подалі від України. Я служив у Читі, Улан-Уде... Після служби в армії робив спробу поновитися на навчання. Ректор Микола Максимович сказав кожному з нас: “Радянська влада надала вам можливість здобути вищу освіту, а ви цією можливістю знехтували...”. Деякі ортодокси університету критикували Максимовича за поблажливість до націоналістично настроєних викладачів. П’ять років відпрацював на бетонному заводі у Тернополі. Закінчив Кам’янець-Подільський педін­ститут і відтоді вчителював у кількох сільських школах на Тернопільщині. Був такий епізод у моєму житті. Поставили у селі п’єсу за дореволюційним твором “Повернувся із Сибіру”. Районний КДБ угледів якусь асоціацію із сучасністю і заборонив нам грати цю річ.

Іван СВАРНИК. Служив я у Кронштадті у пожежній команді Морфлоту. Як тільки прибув на місце служби, дівчині, з якою зустрічався, переклав з російської на українську мову сонет “Прощання” французького поета Аполінера. Мовляв, ти мене не чекай. Два роки — надто великий термін для чекання... Після армії працював в Історичному архіві архіваріусом. І через рік поїхав до Москви, вступив на заочне відділення Історико-архівного інституту, їздив на сесії. Деканом у мене був Юрій Афанасьєв, який пізніше, коли набрала обертів перебудова, був соратником Бориса Єльцина. Коли він прочитав виписку з наказу про виключення з університету, запитав: “А що у вас розуміють під вчинком, не гідним звання радянського студента? Ви пиячили, когось побили, дебоширили?”. “Та ні, — кажу, — ми вивчали Грушевського, Антоновича, Костомарова...”. “О, — дивувався, — а я це своїм студентам на факультатив задаю...” Так я став дипломованим істориком-архівістом. 31 рік працював у Центральному державному історичному архіві у Львові до відомої сфабрикованої “архівної справи”. Зараз працюю директором Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Мар’яна ДОЛИНСЬКА. Хлоп­цям було легше. Їх забрали до армії. А я що мала робити? КДБ зробив мені велику протекцію, влаштувавши робітницею у механічний цех автобусного заводу. Потім з великими труднощами перевелася у бюро технічного контролю. На заводі відпрацювала вісім років. Секретарем комітету комсомолу був Богдан Якимович, тепер знаний у Львові історик. Завдяки йому я поновилася у комсомолі, бо без цього і мови бути не могло про навчання чи якусь більш інтелектуальну працю. Чотири роки поспіль щотижня ходила на бесіди у КДБ до свого куратора. Він вже не знав, про що зі мною говорити. Почав мене напружувати, щоб я вступала до Львівської політехніки. Я таки вступила на механіко-машинобудівний факультет, потім перевелася на прилади точної механіки. Закінчила з “червоним дипломом”. І не шкодую. Немає зайвих знань. Мене взяли працювати у притулок всіх дисидентів — Інститут “Укрзахідпроектреставрація” до пана Могитича. 1992 року ректор Політехніки Юрій Рудавський мене з дипломом інженера-механіка прийняв на новостворену кафедру реставрації і реконструкції архітектурних комплексів. За прикладом Івана Геля поновилася на історичному факультеті. Захистила кандидатську і докторську дисертації. Працюю зараз професором кафедри класичної, візантійської і середньовічної історії Українського Католицького університету. Понад вісімнадцять років була поза професією своєї мрії. Тепер надолужую прогаяне.