Помилка гетьмана

Іще древні греки говорили, що муза історії Кліо ходить колами. Вони мали на увазі те, що історія володіє здатністю періодично повторюватися. Існує безліч висловів на кшталт: «дивлячись у минуле — можна передбачити майбутнє». Знавці вищої математики заперечують цю теорію: якщо не буде співпадати хоча б одна ланка конструкції — ціла математична модель буде розвиватися зовсім по-іншому. Аби не ускладнювати даної суперечки, уявімо собі, що історія кружляє по якійсь спіралі, час від часу заходячи на піт-стоп, аби відпочити від чергової війни, революції, політичного (економічного) піднесення чи спаду.

Останнім часом з’я­ви­лося чимало статей, де автори порівнюють сучасних політичних діячів з історичними. Доводилося зустрічати порівняння Ющенка із Петлюрою, Тимошенко зі Скоропадським, а Януковича — з Брюховецьким. Багато хто зараз замислюється над тими речами, бажаючи спрогнозувати, що нас чекає у майбутньому. Інші, навпаки, ставляться до таких речей скептично, стверджуючи, що під ними нема жодного наукового підґрунтя. Хоча б заради злого жарту спробуємо побудувати своє рівняння, де історичні події будуть А і В, а наше майбутнє — ікс.

Отож пропоную повернутися назад у нашу історію на триста з гаком років. На той момент уже сформувалася наша ментальність, культура, тобто нас уже можна було ідентифікувати. Це був час, коли козакам після довгих страждань і кривавих воєн вдалося нарешті створити свою молоду державу. Здавалось би, що все іде добре, і скоро «запануєм у своїй сторонці». Тільки не все пішло так гладко. Багато хто винуватить у тому сусідів, інші — нашу ж «п’яту колону». Як би там не було, але їм вдалося зробити проти молодої козацької держави — це поділити її по Дніпру на Лівобережну та Правобережну і зіштовхнути лобами козаків.

У всій цій історії хочеться виділити дві найяскравіші постаті: Дорошенко і Самойлович. Першого підтримували полки правого, тобто західного берега, сила ж другого була на сході. Хіба ж це нічого нам не нагадує? Таке враження, що ми не у XVII столітті, а на недавніх виборах. Навіть прізвища випромінюють якусь магічну співзвучність.

Д орошенкові на самому початку свого гетьманування вдалося зробити декілька добрих справ: впорядкувати митницю, запровадити власну монету, робилися спроби заселити дикий степ, створити регулярну, професійну армію, часто скликалися козацькі ради із різних приводів: гетьман дослухався до думки козацьких депутатів. Дорошенко стояв на позиції повної незалежності України, здобуття широких прав для козацтва, яке виступало тоді на Україні як середній клас. У зовнішній політиці Дорошенко намагався знайти союзників усюди, хоча остаточний свій вибір зупинив на Оттоманській імперії — потужній державі, що знаходилася на досить далекій від України відстані — за морем. З допомогою союзників йому вдалося перемогти ворогів і об’єднати Україну. Однак на заваді здійснення мрій гетьмана стали козацькі старшини — соратники Дорошенка, які й самі себе бачили із булавою в руках. Це і Ханенко, і Суховій, і Сірко. Вони були то заодно з гетьманом, то виступали проти нього. Зовнішня ситуація також склалася не на користь Дорошенка. Він боровся до кінця, але перемогу йому здобути так і не вдалося. У безкінечних війнах і конфліктах козаки зневірилися у перемозі, тож Дорошенко зазнав поразки. Тарас Шевченко так написав про останні дні гетьмана:

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі…

Гетьманові Самойловичу вда­лося стати на Лівобережжі твердою ногою. Здобути гетьманство йому допомогла козацька старшина, яка на той час володіла значними статками. За гетьманування Самойловича ті статки були примножені у декілька разів, і наші старшини стали одними із найбільших землевласників у Європі. Також вибори на гетьманство Самойловича «благословив» московський цар через своїх бояр, тобто Москва також отримала свої дивіденди від Самойловича — нові підписані угоди значною мірою скорочували автономію України. За своєї каденції гетьманові вдалося стабілізувати ситуацію в державі: на 15 років вщухли повстання, заколоти, конфлікти. Це призвело до певного економічного піднесення: відродилося сільське господарство, почалося промислове виробництво, відновилися торговельні зв’язки тощо. Рядові козаки значною мірою втратили своє право голосу, і всі питання вирішувалися загалом у старшинських колах. Козацьку державу усе частіше почали називати Малоросією, а Українську церкву було передано під московський патріархат.

Панування Самойловича закінчилося банально: старшини «злили» гетьмана, намагаючись зайняти його місце. Цар і не задумувався, адже Самойлович кілька разів заводив розмови про Україну по обидва боки Дніпра, про автономію… Дочекавшись слушної миті, на руки Самойловичу одягли кайдани, і він помандрував у Сибір.

Згадаю іще одного гетьмана цієї епохи — Івана Мазепу. Цьому чоловікові Бог дав унікальний шанс, коли гетьман, вождь нації, міг вирвати Україну із ярма неволі. Та, на жаль, він не використав цієї нагоди, більше того — змарнував її.

Мова про Північну війну. Козацька Україна разом зі шведами Карла Дванадцятого не змогли перемогти у вирішальній битві Петра. Чи винен у тому Мазепа? Мабуть, так, тому що він не зміг підготуватися належно до приходу шведів. Прості козаки не повірили гетьманові, адже той проводив ту саму політику, що й Самойлович, при якій козацькі двори зубожіли, і замість воювати, козаки були здатні лише рити канали. Поруч із гетьманом виплодилося ціле кубло кочубеїв — зажирілих старшин, які за першої ж нагоди лишили свого гетьмана і побігли до Петра. Того самого Петра Першого, який провів у своїй державі стільки реформ, у тому числі і військових. Чому тих же реформ за взірцем Росії не проводив Мазепа і чим займався у той час — важко відповісти. Можна сказати одне: коли настав час вирішальної битви під Полтавою, то замість козацького війська поруч із гетьманом було кілька вірних старшин та жменька козаків, які на хід битви аж ніяк не змогли вплинути. Закінчив гетьман свої дні за межами України, пишучи листи до своїх «великих і любих приятелів», зокрема нового гетьмана України з царської руки Івана Скоропадського. До заслуг гетьмана Мазепи можна занести його великий вклад у розвиток культури…

Потрібно згадати іще одного гетьмана — Івана Брюховецького. Мабуть, всі представники молодого покоління у школі читали «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, де автор змалював Івана Мартиновича як борця за права пролетаріату, тобто, вибачте, черні. Повіривши його лозунгу: «геть дуків — срібляників, землю і луки козакам — нетягам», за ним посунули маси козацької голоти, змітаючи все на своєму шляху. Брюховецького підтримала Москва (хто б дивувався). Звичайно, після того, як Іван Мартинович став гетьманом, селяни не отримали обіцяної землі і розійшлися по хатах раді з того, що «не заробили по гамаликах». Сам же Брюховецький дуже скоро обріс маєтностями, при цьому здавши царю фундаментальні козацькі права і вольності. Закінчив цей «борець за народне діло» досить печально — люди повстали і забили його киями.

Про таких постатей, як Ханенко і Суховій, говорити майже нічого: вони проливали кров, розтрачували народну силу лише для того, аби побороти Дорошенка, вважаючи себе ліпшим за нього. Вони не були самостійними фігурами: одним керував король, другого підтримував хан… Ханенко і Суховій в історії як випірнули із чорної каламутної калабані, що звалась «Руїною», так в ній і канули, залишивши про себе кілька не то добрих, не то поганих згадок.