Ми на цю приємність заслужили. Про вдоволення покривдженого

На вразливих і совісних людей таке діє — витримувати постійні, системно повторювані докори в «ненависті» та чаїні крики «чим ми тоді відрізняємось від них?!» психологічно нелегко, якщо нема виробленої навички «бити на звук» (в даному випадку — щиро реготнути й послати маніпулятора «за рускім корабльом»).

І я бачу, як українці вже починають виправдовуватись, демонструючи, мов котики, шакалам інформвійни своє незахищене пузце. Беруться пояснювати, чому радіють із нещасть ворога, апелювати до пережитого («а вони нам гірше робили!»), перераховувати свої страждання за останні 4,5 (рідше 12) років і т.д. Словом, входять в діалог із шахраями, не бачачи, як ті помаленьку вибивають їм із-під ніг, цюки-цюк, таке життєдайне й потрібне в довгій війні почуття моральної переваги…

Не відмовляймо собі цієї приємности — ми на неї заслужили

Гадаю, наше суспільство куди впевненіше б реаґувало на такого роду штуки, якби вміло правильно назвати те почуття, котре об'єднує нас усіх на вид стрімко прогресуючого паралічу країни-бензоколонки. Треба бути повним чуттєвим дубом, щоб називати це «ненавистю». Росіяни, які нам цим дорікають, просто погано знайомі, з власного соціального досвіду, з іншими, складнішими колективними емоціями. І ні, це навіть не «зловтіха» (зловтіха — це радість від того, що комусь погано, характерна переважно для соціумів, заражених синдромом «обложеної фортеці»: «всі проти нас!»). Натомість в англійській мові є прекрасний термін, який вичерпно це наше почуття щодо виючих росіян описує. І мені геть незрозуміло, чому наші психологи ним не користуються: resentful satisfaction, що найточніше б далося перекласти як вдоволення покривдженого.

Відмасштабоване на великі спільноти у випадках, де, як у нашому, на 100% ясно, хто кат, а хто жертва, це почуття якраз свідчить про моральне здоров’я спільноти, якій було завдано нелюдської, понад міру всіх норм моралі і права, кривди. Спостерігаючи, як кривдник (котрий досі був переконаний у своїй безкарності) виявляється приниженим у своєму злочинстві й починає волати про допомогу, покривджений отримує — ні, не реванш, бо ридання tsaпської самиці в черзі за бензином ніяк не скомпенсують йому зруйнованих міст і сіл і не воскресять убитих (то тільки Еренбург в 1945 р. наївно вірив, ніби вбивство 6 млн. німців може скомпенсувати Голокост!), — а от власне що приємну сатисфакцію отримує: відчуття, що злетілий, було, з рейок світ — потроху відновлює рівновагу, стає на місце…

Вдоволення покривдженого загоджує, принаймні почасти, нашу потребу справедливости як відплати за зло — це не просто психотерапія, це дещо більше, ціннісне. Це повернення собі віри в світ, де й далі чинні «суд і кара» в сенсі біблійному і шевченківському (у ТГШ, нагадую, кара Повинна буть, бо сонце стане /І оскверненну землю спалить) — а якщо кривдникам починає бути погано, значить, апокаліпсис відкладається, світ знову робиться придатним до життя…

Так що все в порядку з нашим цинічним гумором, і з нашим новим інфотейнментом у вигляді кримських блекаутів та подихаючих уренгоїв (значною мірою українськими-таки руками й збудованих, олди пам’ятають!). Не відмовляймо собі цієї приємности — ми на неї заслужили. А кому ніяково вислуховувати дорікання в «ненависті» — навчіться відповідати з посмішкою: це не ненависть, це «різентфул сетісфекшин» — і милуйтесь тим, як вашого моралізатора заклинить: шахраї завжди дуже нервово реаґують на збій їхнього сценарію.

І не забуваймо головного: Carthago delenda est.

Джерело