У чужому Лондоні записує у щоденник діалекти рідної Галичини

Але, попри це, ніколи не забуває, якого вона роду. Тому з таким нетерпінням чекає по неділях бабусиних вареників, у свята поверх своїх Levi’s одягає вишиванку, іде на концерти, де у сучасному аранжуванні звучить Шевченкове «Думи, думи мої, думи, лихо мені з вами…» І придумує програми для бойових дронів...

Два дні тому мене вразив Віталій, який через війну із Прикарпаття перебрався з батьками жити у столицю Великої Британії. Його тато, як і я - Іван, привітав мене з іменинами. А потім кілька хвилин ми ділилися особистими справами. 

Товариш з радістю розповідав, як його 17-літній «малий» став не за роками самостійним, дисциплінованим, системним. Вчиться у престижному коледжі. Щоб  не брати грошей у батьків, заробляє їх, у тому числі -  футбольним арбітражем. Добре знає англійську, штудіював японську, береться за польську.

— А чи не забуває рідну українську? - вирвалося у мене.

— Та ти що?! - вигукнув батько. - Вечорами, завершивши свої справи, сідає за зошит і вписує туди з пам’яті діалекти нашого краю. Які запам‘ятав із розмови дідуся, бабусі, сусідів. От ти, Степанович, знаєш, що таке  cлово «фОса»?

— Придорожня канава, траншея, - відповідаю. 

—А куферок?

— Валіза…

— А шлєбан?

— ???

— Це така розсувна дерев‘яна лавка, на якій можна спати…

— На Львівщині, на Тернопільщині її називають бамбетлем…

— А у нас, на Рогатинщині, старі люди називали його «шлєбаном»…

Іван каже, що його син хоче знати не тільки літературну українську мову, а, поки вимушено перебуває у світах - і говірку, з якою колись виростав у рідному селі. Ніхто Віталія не змушував цього робити - чинити так підказує йому внутрішній голос.

Рано чи пізно війна закінчиться, і цей юнак неодмінно повернеться на Батьківщину. З британськими знаннями, досвідом, ідеями. 

Напевно - з фунтами стерлінгами. І обов‘язково - з прикарпатською говіркою, яку не забуде через відстань і час.