Ми вас не забудемо...

До авто підходить постарша львівська пані, розглядає і впевнено стукає у вікно.

Чоловік відривається від телефону і роздратовано заводить двигун машини. Напевне, зараз пані буде щось говорити про неправильне паркування чи ще щось таке.

Таким пані не треба довго шукати причин для висловлення своїх претензій.

Але природна цікавість та бажання поговорити беруть верх, і бородань опускає вікно.

– Ми вас не забудем – твердо каже пані.

– Що? – чоловік від здивування аж приопускає сонячні окуляри.

– У вас на вікні пише “Скоро нас всіх забудуть”. Ні. Ми вас не забудем, – твердо повторює пані.

Чоловік кидає погляд на напис на лобовусі, задумується, дивиться на пані.

– Забудете.

Пані заперечливо киває головою.

– Ну,от дивіться, – розмова явно затягнула чоловіка, – ви знаєте, скільки воїнів ОУН та УПА загинуло в загальному? Багато, правда ж? А от спитай зараз на вулиці, кого пам'ятають звичайні люди – Бандера, Шухевич, Коновалець… Може, ще кого. Всіх решта забули.

Пані пильно дивиться на чоловіка.

– Я недавно була на Личаківському кладовищі. Нарахувала 117.

– Що 117? – знов нерозуміюче питає бородань.

– 117 могил, на яких почали вянути квіти. Могили, яких нема кому доглядати. Чи нема як. Я вже сказала своїм дівчаткам, і ми будемо по черзі їх підливати. Ми не забудемо. Ми не маємо права забути.

Пані робить кільксекундну паузу.

– Так шо здеріть той напис. Так не має бути.

– То не мій бус, але я скажу власнику… – каже чоловік, але пані вже розвернулася і почимчикувала у своїх справах.

Бородань дивиться на пані, яка віддаляється, дивиться на напис.

– Треба буде переказати Лелеці. Може, і здере… – бурмоче собі під ніс і повертається клацати в телефоні.

Джерело