Воїн і квіти

Іван Фаріон
- 08.03.2026, 13:15
- 571

Цю «усічену» наполовину світлину я зробив в одному з львівських автобусів скритно, «напівпідпільно». Можливо, мій персонаж не хотів би публічності, або ж йому в силу роду його занять не дозволено показувати обличчя. Але зафіксувати такий момент дуже хотів. Повний салон людей, а цей пасажир серед них виділяється найбільше. І камуфляжною формою, і букетиком тюльпанів. Цим атрибутом сьогоднішнього весняного свята...

Я не знаю (не випадало запитувати), кому призначені ці квіти. Не хотілося своєю цікавістю вторгатися у приватний простір, у піднесений, ейфорійний, окрилений стан воїна. Є такі миті, коли нашому брату-журналісту треба взяти паузу...

Він вийшов з автобуса на зупинці біля головної міської лікарні, тож, можливо ці тюльпани — для бойової подруги, яка після поранень на передовій поправляє своє здоров’я.

А може, ці живі барвисті вогники мають підбадьорити дружину, яка занедужала і злягла. Або ж зібралась народжувати нащадка.

Або ж — для жінки у білому халаті, яка рятує чи то його побратимів, чи то рідних. Чи вже поставила на ноги його самого.

За останні півтора року рік у мене було кілька блогів про захисників України. Як от «Воїн і ярина» - як вчорашній фермер раз за разом телефонує додому і цікавиться у рідних станом своїх посівів.

Або «Воїн і титан» - про те, як мобілізований механізатор, дізнавшись, що сусід отримав тяжкий перелом, без будь-яких прохань переказав (подарував) 25 тис грн на титанову пластину, яка допомогла стати на ноги цьому пенсіонеру.

Була у мене оповідь «Воїн і книга» - як юний воїн, їдучи у трамваї до госпіталю, розумно використовував час: не бавився в ігри на смартфоні, як цивільні його ровесники - читав історичний роман.

Писав про «Японку і воїна» - як фронтовик-відпускник, побачивши на автовокзалі тендітну іноземку з купою валіз, за велінням власного серця взявся підносити їх до автобуса міжнародного рейсу.

Ця світлина не потребує підпису... Фото автора

Або взяти іншу зустріч на тому ж вокзалі: офіцер з Чернігова їде відпочити Карпати, а разом з ним — 12-річний син. У такій же, як батько, мілітарній формі, у «піксельному» блейзері, з таким же наплечником кольору хакі. Очі малого світилися гордістю. Хотів у всьому наслідувати батька-героя...

Було ще кілька матеріалів, пов’язаних з нашими найріднішими. Один допоміг придбати і вставити пластикові вікна лінькуватому сусідові, в якого згоріла хата, роздобув сіна для його коня. Інший за свої «бойові» купив 100 фазанів для районного товариства мисливців і рибалок.

А тепер ось — воїн і квіти...

Які ж вони сильні і водночас тонкі душею - наші оборонці!