Сьогодні важко не побачити у мережі щось про пуерторіканського співака Bad Bunny та його виступ на найбільшій спортивній події США

Отож, хто такий Bad Bunny, і про що він співає?

Звичайний хлопець, який народився й виріс у небагатій сім’ї в Пуерто-Рико, але завжди мріяв стати музикантом. Працював у супермаркеті й паралельно записував перші треки — аж поки в 2016 році один із них різко не «залетів», фактично запустивши його кар’єру на латиноамериканському ринку. Якщо чесно, спочатку його музика мені зовсім не заходила — можливо, тому що регетон я майже не слухала до 2017-го. Але з роками він мені почав подобатися все більше, а його хіти, які грали в нас з кожної третьої колонки в гуртожитку, — ставали дедалі популярнішими в так званому західному музичному просторі.

Минулого року Bad Bunny випустив свій уже Grammy-winning альбом “DeBÍ TiRAR MáS FOToS” («варто було робити більше фото») — абсолютну оду Пуерто-Рико та латиноамериканській культурі, в якій розкриваються теми важливості дому, родини, збереження ідентичності й своєї землі — і водночас засуджується неоколоніалізм та джентрифікація як одна з його форм.

Чому це важливо зараз?

Альбом вийшов за два тижні до інавгурації Трампа, який уже тоді дуже гучно обіцяв депортувати «всіх мігрантів зі Штатів», але мало хто уявляв — або просто не хотів вірити — як це може виглядати на практиці: рейди, переслідування, винагороди за «здачу» мігрантів, порушення процедур і законів, арешти людей, які проходять легальні процеси отримання громадянства, і перетворення ICE на такий собі «Беркут Трампа». В цьому політичному кліматі альбом Bad Bunny одразу набирає іншої суспільної ваги: залітає на 2 місце Billboard і отримує історичну статуетку Греммі в номінації «Альбом року», ставши першим неангломовним переможцем у цій категорії за всю історію премії.

Здавалося б, Трамп і MAGA могли б просто ігнорувати все це, існуючи у своїй бульбашці, де про Bad Bunny можна й не знати роками. Але тут трапляється для них прикрість: співака запрошує Національна футбольна ліга (NFL) виступити між таймами фінальної гри сезону — Super Bowl. Американський футбол — величезна частина ідентичності та гордості консервативних американців; Super Bowl вони люблять називати «світовою подією», хоча в турнірі немає жодної іноземної команди.

Які стосунки в Трампа та NFL?

Дружніми їх точно не назвеш. Ліга намагається втримати максимально широку аудиторію й бізнес-інтереси, а Трамп у свій час перетворив NFL на зручну сцену для політичної мобілізації. У вересні 2017-го, на тлі хвилі протестів, що почалися ще у 2016 році, футболіст Колін Кепернік став на коліно під час гімну як форму мирного протесту проти поліцейського насильства та расової несправедливості — і згодом до нього долучилися інші гравці. Трамп тоді публічно атакував протестувальників, називав їх неприйнятними для ліги й фактично закликав власників «звільняти» тих, хто стає на коліно. І хоч формально хвилі «звільнень» не було, у травні 2018-го власники NFL ухвалили політику гімну: якщо гравець на полі — має стояти; якщо не хоче — може залишатися в роздягальні, інакше команда ризикує санкціями/штрафами. Це часто трактували як крок назустріч Трампу.

Якщо подивитися на минулорічний виступ Кендріка Ламара і цьогорічний вибір Bad Bunny, можна зробити висновок, ніби NFL надсилає Трампу сильний меседж. Але я переконана: це радше прагматична спроба втримати прихильність ширшої публіки й зберегти рейтинги Super Bowl як національної події року з найбільшими переглядами на телебаченні та онлайн.

І так, у MAGA “горить”

З моменту оголошення цьогорічного виконавця в MAGA горить усе — ну, бо як це так: слухати пісні іспанською на такій патріотичній події? Але є й бонус: багато хто завдяки цьому раптом дізнається, що Пуерто-Рико — це США, а Bad Bunny — не іммігрант, а американець за паспортом, і його не можна депортувати (я не жартую).

Водночас, зважаючи на промо-відео, де співак танцює з людьми дуже різних ідентичностей та етнічностей, його виступ підкреслить силу й красу культурного розмаїття, без якого США просто неможливо уявити. І я неймовірно радію за латиноамериканську спільноту — і за всіх, хто відчуває себе частиною цієї культури.

А чи існує взагалі “одна латиноамериканська культура”?

Звісно, що ні. Сам термін не ідеальний — а для когось навіть неприйнятний, бо змушує дивитися на величезну кількість культур і народів через призму колонізаторів. У мене з друзями з Перу, Болівії, Аргентини, Парагваю та Мексики було багато розмов про це в університеті: що їх об’єднує, а що — навпаки розділяє.

Але все ж спільна мова, подібні історичні травми й досвіди, деколонізаційні процеси, ставлення до США — і водночас сильна любов до своїх країн — часто складаються в одну велику спільноту на міжнародній арені. Тож мої друзі радо використовували й використовують Latino/a як один із дескрипторів своєї ідентичності.

А що ж по культурній дипломатії?

Вона будується на спільному, але іноді через брак прямої взаємодії нам важкого його нащупати. У моїй групі друзів були переважно латиноси й східні європейці, і ми з часом дійшли висновку, що це не випадковість. У нас на диво дуже багато схожого: від боротьби за власну землю, мову й культурну ідентичність — до того, як ми росли на початку нульових і як криво працюють наші освітні системи.

Наші мами накривають телевізори білими квітковими накидками в сіточку й складають нитки в жестяні коробки з-під печива. Наші тата — це чоловіки, яким довелося навчитися робити все, аби в разі чого не лишитися без роботи й могти прогодувати родину, і так само часто страждають від алкоголізму та інших залежностей, якими доводилося перекривати біль від генерацій і травм. У нас усіх забрали можливість мати generational wealth — тож нашим батькам або навіть нам самим доводилося починати з нуля. І ми так само, як і вони, зараз повертаємося до свого коріння. Словом, у нас так багато точок перетину, що я впевнена: навіть вся російська пропагандистська й культурна робота в Латинській Америці не зможе завадити нам будувати мости, якщо ми справді захочемо це зробити.

Джерело