Мій вік ідеальний для війни...

Роки між війнами і перед ними були насиченими своїми власними битвами, тож темп рік за три я тримав стабільно задовго до того, як росіяни полізли у Крим. Тож гріх скаржитися; єдиний мій гріх — не написано про те, що може загубитися, про безцінні історії багатьох прекрасних друзів і незнайомців, котрі уже пішли, або підуть без сліду.

Про погляд помираючого хлопця на сходах до Жовтневого палацу вранці 20 лютого 2014-го, про в останній раз заклопотаного командира відділення на перешийку біля Київського моря, як про розвідвзвод 72-йки, який їхав в атаку на броні БМП. І про тисячі інших.

І це, мабуть, єдиний сенс не брати ризик.

Чи може, це не сенс, а брехня. Нехай хтось вище вирішує.

До кожного за комірець падає ця несподівана крапля — а що, як я дійсно не помру цього разу, а житиму ще кількадесят років?

А що, як це все — ніщо інше, як м’яка, добра рука згори, котра зупиняє тебе, готового вже ступити останній крок?

О, скільки доброти і вивіреності у цій руці! Хіба може щось бути ніжніше за неї?

Джерело